Нечуй-Левицький Іван

                          (1838 - 1918)


25 листопада 1838 Іван Левицький народився в Стеблеві, в сім'ї сільського священика. Батько його був освіченою людиною прогресивних поглядів, мав велику домашню книгозбірню і на власні кошти влаштував школу для селян, в якій його син і навчився читати й писати. Змалку І. Левицький познайомився з історією України з книжок у батьківській бібліотеці.

1845 Віддали в науку до дядька, який вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі. Там опанував латинську, грецьку та церковнослов'янську мови. Незважаючи на сувору дисципліну, покарання й схоластичні методи викладання, Левицький навчався успішно.

1853 Вступив до Київської духовної семінарії.У семінарії захоплювався творами Т.Шевченка, О.Пушкіна та М.Гоголя.

1855 Працював у Богуславському духовному училищі викладачем церковнослов'янської мови, арифметики та географії.

1861 Левицький вступає до Київської духовної академії. Не задовольняючись рівнем освіти в академії, вдосконалює свої знання самотужки: вивчає французьку й німецьку мови, читає твори української та російської класики, європейських письменників.

1865 Левицький закінчує академію із званням магістра, але відмовляється від духовної кар'єри.Створює повість «Дві московки»,«Панас Круть»,велика стаття «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності».

1865—1866 Викладає російську мову, літературу, історію та географію в Полтавській духовній семінарії.

1866—1867 Викладає в гімназіях Каліша.

з 1873 Левицький працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, де очолює гурток прогресивно настроєних учителів, які на таємних зібраннях обговорювали гострі національні та соціальні проблеми. У той час І. Левицький, який пропагував у Кишиневі українську літературу, потрапив під таємний нагляд жандармерії.

1874 Вийшов у світ роман «Хмари»

1875 Драматичні твори «Маруся Богуславка», «На Кожум'яках» та оповідання «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти».

1878 «Микола Джеря»

1879 «Кайдашева сім'я»

1880 «Бурлачка»

1884 «Старосвітські батюшки та матушки»

1885 Нечуй-Левицький йде у відставку й перебирається до Києва, де присвячує себе винятково літературній праці.

1888 У Києві він написав оповідання «Пропащі»

1890 «Афонський пройдисвіт»

1892 Казка «Скривджені»

1893 Повість «Поміж порогами»

1906 Статті «Сорок п'яті роковини смерті Тараса Шевченка» та «Українська поезія»

До кінця життя І. Левицький жив майже у злиднях, у маленькій квартирі на Пушкінській вулиці, лише влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву. До останніх сил працював, щоб завершити літературні праці.

15 квітня 1918 Останні дні провів на Дегтярівці, у так званому «шпиталі для одиноких людей», де й помер без догляду. Поховано його на Байковому кладовищі.




Іван Семенович Левицький (літературний псевдонім Нечуй) народився 25 листопада 1838 р. у Стеблеві, в сім'ї сільського священика. Батько його був освіченою людиною прогресивних поглядів, мав велику домашню книгозбірню і на власні  кошти влаштував школу для селян, у  якій  його син  і  навчився  читати  й писати.

Змалку  І.  Левицький  познайомився  з  історією  України  з книжок у батьківській бібліотеці. На сьомому році життя хлопця віддали в науку до дядька, який вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі. Там опанував латинську, грецьку та церковнослов'янську мови. Незважаючи на сувору дисципліну, покарання й схоластичні методи викладання, Левицький навчався успішно  й після училища в чотирнадцятилітньому віці вступив до Київської духовної семінарії, де  навчався  з  1853  по  1859 рр.

У семінарії захоплювався творами  Т.  Шевченка,  О.  Пушкіна та М. Гоголя. Закінчивши семінарію, І. Левицький рік хворів, а потім деякий час працював у Богуславському духовному училищі викладачем церковнослов'янської мови, арифметики та географії. 1861 р. Левицький вступає до Київської духовної академії. Не задовольняючись рівнем освіти в академії, вдосконалює свої знання самотужки: вивчає французьку й німецьку мови, читає твори української та російської класики, європейських письменників Данте, Сервантеса, Лесажа та ін., цікавиться  творами  прогресивних  філософів  того часу.

1865 р. І. Левицький закінчує академію із званням магістра, але відмовляється від духовної кар'єри й викладає російську мову, літературу,  історію та  географію  в Полтавській  духовній  семінарії (1865-1866), в  гімназіях Каліша (1866-1867 ) та Седлеця (1867-1872). Одночасно з педагогічною діяльністю І. Левицький починає писати. У 1860-х роках він написав комедію «Жизнь пропив, долю проспав» і повість «Наймит  Яріш Джеря».

Працюючи  в  Полтавській  семінарії,  він  у  1865  р.  створює   повість «Дві московки». Згодом з'явилися оповідання «Панас Круть» та велика стаття «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності», що побачили світ у львівському журналі «Правда», оскільки через Валуєвський циркуляр 1863 р. українська література на Наддніпрянщині була  під забороною.

З 1873 р. І. Левицький працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем   російської словесності,   де  очолює   гурток прогресивно налаштованих учителів, які на таємних зібраннях  обговорювали гострі національні та соціальні проблеми. У той час І. Левицький, який пропагував у Кишиневі українську літературу, попав під  таємний  нагляд жандармерії. 1874 р. вийшов у світ роман «Хмари», а наступного року драматичні твори «Маруся Богуславка», «На Кожум'яках» та оповідання   «Благословіть  бабі  Палажці  скоропостижно вмерти».

Пізніше письменник створює  такі  шедеври  української літератури, як «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім'я» (1879), «Бурлачка» (1880), «Старосвітські батюшки та матушки» (1884). 1885 р. І. Нечуй- Левицький йде у відставку і перебирається до Києва, де присвячує себе винятково літературній праці. У Києві він написав оповідання «Про- пащі» (1888) та «Афонський пройдисвіт» (1890), казку «Скривджені» (1892),  повість  «Поміж  порогами» (1893).

На початку століття письменник звертається до малих форм прози, пише здебільшого статті,  нариси,  зокрема  статті  «Сорок  п'яті  роковини смерті Тараса Шевченка» (1906) та «Українська поезія». До кінця життя І. Левицький жив майже у злиднях, у маленькій квартирі на Пушкінській вулиці, лише влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву. До останніх сил працював, щоб завершити літературні твори. Останні дні провів на Дегтярівці, у так званому «шпиталі для одиноких людей», де й помер без догляду 1918 р. Поховано його на Байковому кладовищі.

На відміну від  своїх  попередників  —  Квітки-Основ'яненка  і Марка Вовчка, він докладніше розробляв характери, повніше висвітлював соціальний побут, показував своїх героїв у гострих зіткненнях із со- ціальними умовами. У пореформений час ускладнювалися суспільні взаємини, виникали нові конфлікти  між основними  верствами населення. Розвиток капіталізму, пролетаризація селянства, яке заповнювало міста, зумовлювали появу нового типу спролетаризованого селянина та нові суспільні умови його життя в місті. Одне слово, нові умови вима- гали появи нових видів і жанрів, які б могли глибше та достеменніше   охопити  усю  складність  і  розмаїття  проявів  того часного життя.

Івана Нечуя-Левицького покликали до письменницької праці муза Шевченка, романи Тургенєва, повісті Гоголя і статті Писарєва. Надто ж поезія Шевченка, з якою він уперше познайомився в журналі «Основа» 1861 р. і для якого вперше почав писати оповідання. Але журнал незабаром перестав виходити, і його задум залишився нездійсненим. У цьому невиданому оповіданні він вустами свого героя заявив: «Буду писати вірші, складу віршами книгу,  таку,  як «Катерина»...  Напишу про діда Хтодося... про нещасних, прибитих долею...  Про  них! Про  них!» Це  була  програма,  над якою  він  працював  ціле своє життя.

Наприклад: «Широкою долиною між  двома  рядками розложистих гір тихо тече по Васильківщині невеличка річка Раставнця. Серед долини зеленіють розкішні густі та високі верби, там ніби потонуло у вербах село Вербівка. Між вербами дуже виразно ясно блищить проти сонця висока біла церква з трьома банями, а коло неї невеличка дзвіниця неначе заплуталась в зеленому гіллі старих груш...» У цьому уривку з повісті І. Нечуя-Левицького «Микола Джеря», крім стилістично нейтральної лексики, наявні такі художні тропи: метафори, порівняння, семантично забарвлене слово,  що свідчить  про неможливість  поділу  поетичної  мови у художньому творі на стилістично нейтральну і стилістично забарвлену лексику  (стилістично марковану).

 Суспільно-політичні погляди та естетичні смаки Нечуя-Левицького формувалися у 1860-1870-х роках, за умов жорстокої реакції та націо- нального гноблення, коли діяв Валуєвський циркуляр про заборону українського слова. Водночас у ті часи інтенсивно розвивався капіталізм, виникали  нові суспільно-економічні  відносини і  суперечності.

Реформа 1861 р., формально скасувавши кріпацтво, не полегшила життя селянства, яке страждало від орендарів, промисловців, посесорів. Щоб прогодувати сім'ї, тисячі людей мандрують Росією в пошуках за- робітків, скрізь стикаючись зі свавіллям чиновників та промисловців, нової буржуазії, яка, так само як і поміщики, гнітила народ. У роки навчання в духовній семінарії І. Нечуй-Левицький у полеміках із студентами виробляв свої стійкі національні погляди на розвиток української  нації та культури.

Царський уряд устами Валуєва проголосив, що “ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може”. Здійснювалися широкі заходи з  русифікації  населення, заборони  книжок  та навчан- ня рідною мовою, заборонялася діяльність українських культурних товариств. Нечуй-Левицький, не маючи змоги друкувати свої твори українською мовою на  Наддніпрянщині,  скориставшись допомогою П. Куліша, публікує у львівському журналі «Правда» статтю «Сьогочасне літературне спрямування» (1878), у якій гостро виступив проти шовіністичної політики російського уряду та деяких російських письменників.

Пізніше,  1891  р.,  у  статті  «Українство  на  літературних позвах з Московщиною» він із ще більшою гостротою висловив протест проти гноблення українського народу царизмом. Естетичні погляди І. Нечуя-Левицького, окрім творів красного письменства, формувалися під відчутним впливом народної творчості. І. Франко вважав письменника найвиразнішим представником реалістичної школи. У статті «Сьогочасне літературне спрямування» основними принципами української літератури Нечуй-Левицький проголошує «реальність, народність та національність».

Як реаліст, Нечуй-Левицький орієнтувався на осмислення високих життєвих ідеалів і краси життя. Він виступав проти натуралізму, вимагав не копіювати, а узагальнювати явища життя, надихати їх художньою правдою. Письменник орієнтувався на свого вчителя Т. Шевченка, який, поклавши в основу своєї творчості народну пісню, «зумів повести народний епос в щиро народному дусі». Свої погляди на народну твор- чість Нечуй-Левицький виклав у праці «Світогляд українського народу від давнини до сучасності»  (1868), яка  й нині є корисним дослідженням у галузі української міфології. В ній письменник аналізує перекази, приказки,  вірші,  в  яких  відбито соціальні  конфлікти  й суперечності в  гущі  українського народу.

Зразком просторічної лексики є мова богомільного Омелька, персонажа повісті

«Кайдашева сім'я» І. Нечуя-Левицького: «Брешеш. Я не пропивав грошей. Осьдечки гроші,та тобі не дам, сказав Кайдаш, вдаривши рукою замість кишені по припічку. Дулю візьмеш, а не гроші». Добре знаючи закулісні сторони церковного життя, він гостро крити-  кує в цій  праці  вияви відступу  від християнської  моралі та благочестя

в середовищі священнослужителів. Його  повісті  «Причепа»,  «Гориславська  ніч»,  «Дві московки», «Хмари»,  як  згадував  І.  Франко,  «читала  вся  Мала  Русь  з великою

вподобою». А повісті «Кайдашева сім'я» та «Микола Джеря» й нині залишаються серед найкращих  творінь української літератури.

«Українська жизнь, писав Нечуй-Левицький, то непочатий рудник, що лежить десь під землею, хоч за його вже брались і такі високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріал, що тільки ще жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі». Розквіт творчості письменника припадає на другу половину 1870-х початок 1880-х років, коли вийшли його оповіді з народного життя «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім'я», «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі», «Благословіть бабі  Палажці  скоропостижно вмерти». У цих справжніх літературних перлинах письменник виявив велику майстерність  у змалюванні  народних характерів.

Усе це разом ставить твори українського прозаїка в один ряд із творами кращих тогочасних російських та західноєвропейських пись- менників і виводить українське письменство за межі побутовізму та етнографізму  минулої, дошевченківської доби.

Однією з питомих рис творчого стилю  письменника  є  його тон- кий  гумор у так званих антиклерикальних  творах.  У них, особливо   в «Афонському пройдисвіті», він виявляє близькість своїх поглядів до гоголівських, до естетики української байки Григорія Сковороди та Євгена Гребінки. Його сміх і сатира зумовлені життєвими  конфліктами й ніколи не мали на меті образу гідності людини, а навпаки, вселяли оптимізм  і надію на краще життя.

«Кайдашева сім'я». У центрі уваги  автора  повсякденний плин життя селянської сім'ї, в якому на перший  план  висуваються побутові сварки, спричинені відсутністю прагнення зрозуміти один одного. Духовна  роз'єднаність      ось те лихо,  яке  отруює  кожний день життя і  батьків, і їхніх синів та   невісток.

Саме такий ракурс авторського бачення визначав особливості творення персонажів, образів  членів родини  Кайдаша. Оскільки  і батьки, і діти показані вже сформованими особистостями,  письменник акцентує увагу на визначальних рисах їхніх характерів, що виявляються у конкретних  життєвих ситуаціях.

Типовим представником старшого покоління українського селянства перших пореформених років виступає  Омелько Кайдаш.  Йому довелося зазнати чимало лиха ще за панщини, виснажлива праця упродовж усього життя  наклала  невитравний  відбиток  на його зовнішність. Хоч у полі в цей  час ще не було нагальної  роботи, Омелько не сидів без   діла, а  майстрував у повітці.

Однак письменник побачив й інший бік життя Кайдаша: від родинних клопотів і турбот він намагається знайти забуття в чарці. Автор зіставляє його богомільність, намагання дотримуватися посту «в святу п'ятницю» і систематичне порушення етичних норм. Постійне заглядання до корчми  призводить Омелька до алкогольних  марень, а   зрештою й до смерті. Весь вік селянин вірив,  що дотримання  посту  врятує його від утоплення, а вийшло якраз так, що, повертаючись  п'яним додому, він  втопився  у річці.

Хоч у повісті  йдеться про одруження  обох  синів старого Кайдаша, про смерть Омелька, письменник тільки згадує про ці події. Як ба- чимо,  він зовсім обминає  такі вдячні для  його попередників   моменти з селянського життя, принципово не цікавиться його етнографічною стороною.