Карпенко-Карий Іван
(1845 - 1907)
29 вересня 1845 Народився в родині зубожілого дрібного шляхтича, управителя поміщицького маєтку в с. Арсенівка поблизу Єлисаветграда. Навчався в Бобринецькому повітовому училищі.
1859 Працював писарчуком станового пристава в містечку Мала Виска, пізніше — канцеляристом міської управи.
1864 Працював на службі в повітовому суді.
1865 Переїхав до Єлисаветграда, де працював столоначальником повітового поліцейського управління, брав участь у аматорських виставах О.Тарковського, публікував літературно-критичні статті, став членом нелегального народовольського гуртка Опанаса Михалевича.
1870 Одружився з Надією Карлівною Тарковською, тіткою єлисаветградського поета й журналіста Арсенія Тарковського (її внучатий племінник — відомий російський кінорежисер Андрій Тарковський). Як посаг отримав родинний хутір Тарковських. Надія Карлівна народила йому 7 дітей
1881 Втратив дружину Надію, наступного року померла дочка Галина.
1883 В альманасі «Рада» надрукував оповідання «Новобранець», підписане псевдонімом Гнат Карий. За неблагонадійність був звільнений із посади секретаря поліції. Вступив до театральної трупи М.Старицького.Одружився з Софією Дітковською, хористкою трупи М.Старицького.
1884 Заарештований і засланий до Новочеркаська. Працював ковалем, пізніше відкрив палітурну майстерню. У засланні написав свою першу драму «Чабан» («Бурлака»), а також п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна».
1886–1887 Опублікував п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля».
1886 У Херсоні вийшов перший «Збірник драматичних творів» І.Карпенка-Карого.
1887 Отримавши дозвіл на звільнення, повернувся з дружиною Софією в Україну й оселився на хуторі, названому на честь першої дружини, Надії (у Єлисаветградському повіті). Нині хутір є історико-культурним заповідником.
1888 З І.Карпенка-Карого зняли гласний нагляд. Він вступив до трупи свого брата Миколи Садовського, пізніше — до трупи іншого брата — Панаса Саксаганського.
1890 Вступив до товариства українських артистів, написав комедію «Сто тисяч».
1897 Склав записку до з'їзду сценічних діячів у Москві, присвячену переслідуванню українського театру, яку з трибуни з'їзду виголосив Панас Саксаганський.
1899 Написав історичну трагедію «Сава Чалий», присвячену подіям гайдамаччини 18 століття.
1900–1904 Створив власну трупу, написав п'єси «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море».
1906 Захворів, залишив сцену й виїхав на лікування до Берліна.
15 вересня 1907 Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби у Берліні, куди їздив на лікування; поховано його на хуторі Надія.
Народився І. К. Тобілевич (псевдонім Карпенко-Карий) 29 вересня 1845 р. у с. Арсенівка поблизу Єлисаветграда; батько його походив із старовинного зубожілого дворянського роду й працював прикажчиком поміщицького мастку, а мати була простою селянкою. Освіту, до якої так тягнувся хлопець, довелося через матеріальну скруту обмежити чотирикласним училищем і з чотирнадцяти років заробляти на прожиття. Майже два десятиліття забрала в І. Тобілевича служба в різних канцеляріях — від писарчука до секретаря міського поліцейського управління.
Перебуваючи в Єлисаветграді (1865-1884), Тобілевич знайомиться з творами Руссо, Дідро, Вольтера, Герцена, з економічними трактатами Бокля, Мілля, разом зі своїм другом М. Кропивницьким читає західноєвропейських письменників, філософів, соціологів. Переведений трохи більш як на рік до Херсона, він познайомився з колишнім учасником Кирило-Мефодіївського товариства і товаришем Т. Шевченка Д. П. Пильчиковим, під впливом якого прочитав «багато корисних книжок з історії народів, з класичної літератури, серед якої Шекспір і Островський зайняли перше місце».
До першого етапу літературної творчості Тобілевича належить оповідання «Новобранець» (написане 1881 р., опубліковане 1889 р. під псев- донімом Гнат Карий). У ньому йдеться про тяжку долю селянської родини, яка з величезними зусиллями вибивається із злиднів і, здається, могла б уже зрештою досягнути якогось добробуту, коли б не втручання державної машини.
Наскільки щільно в житті Тобілевича поєднувались творча й громадсько-політична діяльність, свідчить той факт, що й оповідання «Новобранець», і першу свою драму «Бурлака» («Чабан», 1883) він подавав на обговорення нелегального гуртка. Завершувати «Бурлаку», як і «Хто винен?» («Безталанна»), драматургові довелось уже в Новочеркаську, куди його було вислано у травні 1884 р. за участь у діяльності гуртка та за допомогу політичним «злочинцям». Щоб заробити на прожиття, піднаглядний Тобілевич працював підручним коваля, а згодом відкрив палітурну майстерню.
У 1886 р. у Херсоні було видано перший «Збірник драматичних творів» І. Карпенка-Карого, до якого увійшли драми «Бондарівна» і «Хто винен?» та комедія «Розумний і дурень», а в 1887 р. опублі- ковано «Наймичку». Але їх майже не купували, бо публіка не була привчена читати п'єси.
П'єси, створені Карпенком-Карим протягом майже п'ятнадцяти років, відбивають еволюцію явища, яке видозмінювалось буквально на очах драматурга, — глитайства. Його персонажам — Михайлові Михайловичу («Бурлака»), Окуню («Розумний і дурень», 1885), Цокулю («Наймичка», 1885), Калитці («Стотисяч», 1890), Пузиреві («Хазяїн», 1900) — притаманне не просто збільшення економічних масштабів їхньої діяльності, їхнього здирства, воно ще яскравіше виявляє їхню людську дрібність, а то й нікчемність, духовну порожнечу. Дещо осторонь їх стоїть Мартин Боруля, який домагається дворянського звання.
Дві останні гіркі комедії — «Суєта» (1903 ) і «Житейськ е море» (1904 ; визначена автором як «протяг», тобто продовження, «Суєти») — драматург назвав «сценами», наче визнаючи приналежність їх до європейської нової драми. Так, у «Суєті» відсутній головний герой, і п'єса являє собою низку сцен, покликаних характеризувати спосіб життя й мислення заможного селянина та його дорослих дітей, які представляють різні соціальні шари суспільства (хлібороб, учитель, дрібні службовці).
Навесні 1887 р. І. Карпенкові-Карому було дозволено повернутися на Україну, але ще до кінця 1888 р. він перебував на хуторі «Надія» (тепер заповідник у Кіровоградській області) під гласним наглядом поліції (негласний нагляд було знято з нього 12 березня 1903 р.). Діставши громадянські права, Карпенко-Карий приєднався до нової театраль- ної трупи, створеної його братом П. Саксаганським, у якій до кінця життя працював активно й напружено як артист, режисер, драматург. У 1897 р. він складає «Записку до з'їзду сценічних діячів», де з болем пише про безправне становище українського театру, про цензурні та інші урядові утиски.
Написане Карпенком-Карим протягом 1890-х рр. на сучасну тематику виявляє прагнення дати народові «пьесьі серьезньїе, моральньїе, нравоисправительньїе, исторические». З повчальною метою створена побутова комедія «Судженої конем не об'їдеш» (переробка з Еркмана- Шатріана, 1892), в соціально-побутовій драмі «Батькова казка» (1892) також очевидна моралізаторська тенденція, підкреслена другою її на- звою — «Гріх і покаяння». Певним дидактизмом позначена драма «Понад Дніпром» (1897).
На матеріалі історичного минулого, осмислення якого, за переконанням І. Карпенка-Карого, покликане збагатити українську драматургію, написано п'єси «Бондарівна» (1884), «Паливода XVIII століття» (1893; підготовчим етапом було створення у 1884 р. п'єси «З Івана пан, а з пана Іван»), «Чумаки» (1897), «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» (1896), «Сава Чалий» (1899), «Гандзя» (1902).
Твори Карпенка-Карого «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» (1896) та «Гандзя» (1902) були спробами на фольклорному матеріалі, присвяченому давньому минулому, вийти до філософських узагальнень про долю України й подати їх у цікавій сценічній формі.
Трагедії Карпенка-Карого «Сава Чалий», так само створеній на основі народної історичної пісні, притаманні глибокий психологізм, точна і переконлива вмотивованість дій та вчинків героїв.
І. Карпенко-Карий номер після тяжкої хвороби 15 вересня 1907 р. у Берліні, куди їздив на лікування; поховано його на хуторі «Надія». У художній розробці історичного чи фольклорного матеріалу дале- кого минулого досить відчутним є зв'язок із тогочасними життєвими проблемами. Твори Карпенка-Карого багатьма своїми елементами входять в ідейно-естетичний контекст нової європейської драми.
«Хазяїн». Своїм змістом комедія «Хазяїн» (1900) присвячена дослідженню деморалізації людини, одержимої нестримним потягом до збагачення. Проте сам автор справедливо вважав, що в комедії «Хазяїн» йому найкраще «вдалося викрити людське прагнення до збагачення заради самого нагромадження багатства».
Драматург був добре ознайомлений із життям сільських багатіїв на українському Півдні, з методами збагачення, завдяки яким недавно звичайні, але спритні селяни своїм майновим станом, своїми прибутками не тільки зрівнялися з колишніми дворянами- латифундистами, які ще з часів Катерини володіли тисячами десятин землі, а часом і перева- жали їх. Колишні «мужики» вже організовували на скуплених землях економії, мали управителів, щосуботи вислуховували у конторах звіти про зроблене за тиждень. «Це вже була широких масштабів експлуата- ція селянства, що втратило всяку надію коли-небудь звільнитися від матеріальної залежності від не «павука» вже, а величезної бездушної машини, хазяйського колеса», писала про особливості господарю- вання нових володарів степу Софія Тобілевич у мемуарах «Мої стежки і зустрічі».
Такий спосіб господарювання цих хазяїнів і визначив тему комедії «Хазяїн», де в центрі поставлено мільйонера-аграрія Терентія Гавриловича Пузиря з усім його «хазяйським колесом». Розкриваючи в численних ситуаціях методику господарювання хазяїна, драматург на конкретному, взятому з життя матеріалі показує всю механіку блис- кавичного збагачення тих нових власників сотень і десятин землі, що вибилися з мужиків, акцентує на антигуманному характері їх господарювання.
«Хазяїн» — це соціальна сатирична комедія, в якій за допомогою драматичного відображення життя, що кардинально відрізняється від епічного й ліричного, створено неповторну модель дійсності, притаманну тільки цьому, а не якомусь іншому авторові. Створений Карпенком-Карим світ нагадує реальний. Показуючи Пузиря, його родину, економів, сусіда-поміщика, вчителя гімназії, робітників, драматург узагальнив у конкретній образній формі тенденції розвитку суспільних відносин, оцінив, схарактеризував їх.
