Карпенко-Карий Іван

                       (1845 - 1907)


29 вересня 1845 Народився в родині зубожілого дрібного шляхтича, управителя поміщицького маєтку в с. Арсенівка поблизу Єлисаветграда. Навчався в Бобринецькому повітовому училищі.

1859 Працював писарчуком станового пристава в містечку Мала Виска, пізніше — канцеляристом міської управи.

1864 Працював на службі в повітовому суді.

1865 Переїхав до Єлисаветграда, де працював столоначальником повітового поліцейського управління, брав участь у аматорських виставах О.Тарковського, публікував літературно-критичні статті, став членом нелегального народовольського гуртка Опанаса Михалевича.

1870 Одружився з Надією Карлівною Тарковською, тіткою єлисаветградського поета й журналіста Арсенія Тарковського (її внучатий племінник — відомий російський кінорежисер Андрій Тарковський). Як посаг отримав родинний хутір Тарковських. Надія Карлівна народила йому 7 дітей

1881 Втратив дружину Надію, наступного року померла дочка Галина.

1883 В альманасі «Рада» надрукував оповідання «Новобранець», підписане псевдонімом Гнат Карий. За неблагонадійність був звільнений із посади секретаря поліції. Вступив до театральної трупи М.Старицького.Одружився з Софією Дітковською, хористкою трупи М.Старицького.

1884 Заарештований і засланий до Новочеркаська. Працював ковалем, пізніше відкрив палітурну майстерню. У засланні написав свою першу драму «Чабан» («Бурлака»), а також п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна».

1886–1887 Опублікував п'єси «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Безталанна», «Мартин Боруля».

1886 У Херсоні вийшов перший «Збірник драматичних творів» І.Карпенка-Карого.

1887 Отримавши дозвіл на звільнення, повернувся з дружиною Софією в Україну й оселився на хуторі, названому на честь першої дружини, Надії (у Єлисаветградському повіті). Нині хутір є історико-культурним заповідником.

1888 З І.Карпенка-Карого зняли гласний нагляд. Він вступив до трупи свого брата Миколи Садовського, пізніше — до трупи іншого брата — Панаса Саксаганського.

1890 Вступив до товариства українських артистів, написав комедію «Сто тисяч».

1897 Склав записку до з'їзду сценічних діячів у Москві, присвячену переслідуванню українського театру, яку з трибуни з'їзду виголосив Панас Саксаганський.

1899 Написав історичну трагедію «Сава Чалий», присвячену подіям гайдамаччини 18 століття.

1900–1904 Створив власну трупу, написав п'єси «Хазяїн», «Суєта», «Житейське море».

1906 Захворів, залишив сцену й виїхав на лікування до Берліна.

15 вересня 1907 Карпенко-Карий помер після тяжкої хвороби у Берліні, куди їздив на лікування; поховано його на хуторі Надія.



Народився І. К. Тобілевич (псевдонім Карпенко-Карий) 29 вересня 1845 р. у с. Арсенівка поблизу Єлисаветграда; батько його походив із старовинного зубожілого дворянського роду й працював прикажчиком поміщицького мастку, а мати була простою селянкою.  Освіту,  до якої так тягнувся хлопець, довелося через матеріальну скруту обмежити чотирикласним училищем і з чотирнадцяти років заробляти на прожиття. Майже два десятиліття забрала в  І.  Тобілевича  служба  в різних канцеляріях від писарчука до секретаря міського поліцейського управління.

Перебуваючи  в Єлисаветграді  (1865-1884),  Тобілевич знайомиться з творами Руссо, Дідро, Вольтера, Герцена, з  економічними трактатами Бокля, Мілля, разом зі своїм другом М. Кропивницьким читає західноєвропейських письменників, філософів, соціологів. Переведений трохи більш як на рік до Херсона, він познайомився з колишнім учасником Кирило-Мефодіївського товариства і товаришем Т. Шевченка Д. П. Пильчиковим, під впливом якого прочитав «багато корисних книжок  з історії  народів, з  класичної літератури,  серед якої   Шекспір і Островський  зайняли  перше місце».

До першого етапу літературної творчості Тобілевича належить оповідання «Новобранець» (написане 1881 р., опубліковане 1889 р. під псев- донімом Гнат Карий). У ньому йдеться про тяжку долю селянської родини, яка з величезними зусиллями вибивається із злиднів і, здається, могла б уже зрештою досягнути якогось добробуту, коли б не втручання державної машини.

Наскільки щільно в житті Тобілевича поєднувались творча й громадсько-політична діяльність, свідчить той факт, що й оповідання «Новобранець», і першу свою драму  «Бурлака»  («Чабан»,  1883)  він подавав на обговорення нелегального гуртка. Завершувати «Бурлаку», як і «Хто винен?» («Безталанна»), драматургові довелось уже в Новочеркаську, куди його було вислано у травні  1884  р.  за  участь у діяльності гуртка та за допомогу політичним «злочинцям». Щоб заробити на прожиття, піднаглядний Тобілевич працював підручним коваля, а згодом відкрив палітурну майстерню.

У 1886 р. у Херсоні було видано перший «Збірник драматичних творів»  І.  Карпенка-Карого,  до  якого  увійшли  драми «Бондарівна» і «Хто винен?» та комедія «Розумний і дурень», а в 1887  р. опублі- ковано «Наймичку». Але їх майже не купували, бо публіка не була привчена  читати п'єси.

П'єси, створені Карпенком-Карим протягом майже п'ятнадцяти років, відбивають еволюцію явища,  яке  видозмінювалось буквально на очах драматурга, глитайства. Його персонажам Михайлові Михайловичу («Бурлака»), Окуню («Розумний і дурень», 1885), Цокулю («Наймичка», 1885), Калитці («Стотисяч», 1890), Пузиреві («Хазяїн», 1900) притаманне не просто збільшення економічних масштабів їхньої діяльності, їхнього здирства, воно ще яскравіше виявляє їхню людську дрібність, а то й нікчемність, духовну  порожнечу. Дещо осторонь їх стоїть Мартин  Боруля, який домагається дворянського   звання.

    Дві останні гіркі комедії «Суєта» (1903 )  і «Житейськ е море»  (1904 ; визначена автором  як   «протяг»,  тобто продовження, «Суєти») драматург назвав «сценами», наче визнаючи приналежність їх до європейської нової драми. Так, у «Суєті» відсутній головний герой, і п'єса являє собою низку сцен, покликаних характеризувати спосіб життя й мислення заможного селянина та його дорослих дітей, які представляють різні соціальні шари суспільства (хлібороб, учитель, дрібні службовці).

Навесні 1887 р. І. Карпенкові-Карому було дозволено повернутися на Україну, але ще до кінця 1888 р. він перебував на хуторі «Надія» (тепер заповідник у Кіровоградській області) під гласним наглядом поліції (негласний нагляд було знято з нього 12 березня 1903 р.). Діставши громадянські права, Карпенко-Карий приєднався  до  нової театраль- ної трупи, створеної його братом П. Саксаганським, у якій до кінця життя працював активно й напружено як  артист,  режисер, драматург. У 1897 р. він складає «Записку до з'їзду сценічних діячів», де з болем пише про безправне становище українського театру, про цензурні та інші урядові утиски.

Написане Карпенком-Карим протягом 1890-х рр. на сучасну тематику виявляє прагнення дати народові «пьесьі серьезньїе, моральньїе, нравоисправительньїе, исторические». З повчальною метою створена побутова комедія «Судженої конем не об'їдеш» (переробка з Еркмана- Шатріана, 1892), в соціально-побутовій драмі «Батькова казка» (1892) також очевидна моралізаторська тенденція, підкреслена другою її на- звою «Гріх і покаяння». Певним дидактизмом позначена драма «Понад Дніпром» (1897).

На матеріалі історичного минулого, осмислення якого, за переконанням І. Карпенка-Карого, покликане збагатити українську драматургію, написано п'єси «Бондарівна» (1884), «Паливода XVIII століття» (1893;  підготовчим етапом було створення  у  1884  р. п'єси  «З Івана пан, а з пана Іван»), «Чумаки» (1897), «Лиха іскра  поле спалить і сама щезне»  (1896),  «Сава  Чалий»  (1899),  «Гандзя» (1902).

Твори Карпенка-Карого «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» (1896) та «Гандзя» (1902) були спробами на фольклорному матеріалі, присвяченому давньому минулому, вийти до філософських узагальнень про долю України й  подати їх  у цікавій сценічній формі.

Трагедії Карпенка-Карого «Сава Чалий», так само створеній на основі  народної історичної пісні, притаманні  глибокий психологізм, точна і  переконлива  вмотивованість дій та  вчинків героїв.

І. Карпенко-Карий  номер після тяжкої хвороби  15 вересня  1907   р. у Берліні, куди їздив на лікування;  поховано  його на  хуторі «Надія». У художній розробці історичного чи фольклорного матеріалу дале- кого минулого досить відчутним є зв'язок із тогочасними життєвими проблемами. Твори  Карпенка-Карого багатьма своїми елементами входять в ідейно-естетичний  контекст нової  європейської  драми.

«Хазяїн». Своїм змістом комедія «Хазяїн» (1900) присвячена дослідженню деморалізації людини, одержимої нестримним потягом до збагачення. Проте сам автор справедливо вважав, що в комедії «Хазяїн» йому найкраще «вдалося викрити людське прагнення до збагачення заради  самого нагромадження багатства».

 Драматург був добре ознайомлений із життям сільських багатіїв на українському Півдні, з  методами збагачення, завдяки яким недавно звичайні, але спритні селяни своїм майновим станом, своїми прибутками не тільки зрівнялися з колишніми дворянами- латифундистами,  які ще з часів Катерини володіли тисячами десятин землі, а часом і перева- жали їх. Колишні «мужики» вже організовували на скуплених землях економії, мали управителів, щосуботи вислуховували у конторах звіти про зроблене за тиждень.  «Це вже була широких масштабів експлуата- ція селянства, що втратило всяку надію коли-небудь звільнитися від матеріальної залежності від не «павука» вже, а величезної бездушної машини, хазяйського колеса», писала  про особливості господарю- вання нових  володарів степу Софія Тобілевич  у мемуарах  «Мої стежки і зустрічі».

  Такий спосіб  господарювання  цих  хазяїнів і визначив тему комедії «Хазяїн», де в центрі  поставлено мільйонера-аграрія Терентія Гавриловича  Пузиря  з  усім  його «хазяйським  колесом». Розкриваючи в численних ситуаціях методику господарювання хазяїна, драматург на конкретному, взятому з життя матеріалі показує всю механіку блис- кавичного збагачення тих нових власників сотень і десятин землі, що вибилися з мужиків,  акцентує на антигуманному характері їх господарювання.

  «Хазяїн» це соціальна сатирична комедія, в якій за допомогою драматичного відображення життя, що кардинально відрізняється від епічного й ліричного, створено неповторну модель дійсності, притаманну тільки цьому, а не якомусь іншому авторові. Створений Карпенком-Карим світ нагадує реальний. Показуючи Пузиря, його родину, економів, сусіда-поміщика, вчителя гімназії, робітників, драматург узагальнив у конкретній образній формі тенденції розвитку суспільних відносин,  оцінив, схарактеризував їх.