Тичина Павло
(1891 -
23 січня 1891 Народився у селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії (тепер Бобровицького району Чернігівської області). Походить зі старовинного козацького роду (його пращур, за родинним переказом, був полковником у Богдана Хмельницького). Батько майбутнього поета був сільським дяком — вчителем «школи грамоти». Змалку виявив хист до музики, малювання і віршування.
1900-
1906 «Сине небо закрилося…»
1907-
1912 «Ви знаєте, як липа шелестить»
1913-
1916-
1918 Закінчив першу свою книгу поезій «Сонячні кларнети»
1920 Подорожував із капелою К.Стеценка «Думка» Правобережною Україною від Києва до Одеси. «Замість сонетів і октав».Збірка «Плуг».
1921 «В космічному оркестрі»
1923-
1924 «Вітер з України»
1926 Взяв активну участь у створенні ВАПЛІТЕ.
1929 Дійсний член Академії наук Української РСР
1931 Збірка «Чернігів»
1936-
1938 «Чуття єдиної родини», «Пісня молодості».
1941 Лауреат Державної премії СРСР. «Сталь і ніжність».«Ми йдемо на бій».
1942 «Перемагать і жить!», «Тебе ми знищим — чорт з тобою».
1943 «День настане»
1943-
1947 Член-
1949 «Живи, живи, красуйся!», «І рости, і діяти»
1953 «Могутність нам дана»
1953-
1954 «На Переяславській Раді»
1957 «Ми свідомість людства»
1958 «Дружбою ми здружені»
1959 «До молоді мій чистий голос»
1960 «Батьківщині могутній», «Зростай, пречудовий світе»
1961 «Комунізму далі видні»
1962 Лауреат Державної премії УРСР імені Т.Г.Шевченка
1963 «Тополі арфи гнуть»
1964 «Срібної ночі»
1967 Отримав звання Герой Соціалістичної Праці.
16 вересня 1967 Помер в Києві. Похований П.Г.Тичина на Байковому кладовищі.
Павло Григорович Тичина (23 січня 1891 — 16 вересня 1967) — український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч.
Новатор поетичної форми. Директор Інституту літератури АН УРСР (1936–1939, 1941–1943). Голова Верховної Ради УРСР двох скликань (1953–1959). Міністр освіти УРСР (1943–1948). Академік АН УРСР (1929). Член-
Ранні роки
Павло Тичина народився 23 січня 1891 року, в селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії, в Російській Імперії. Батько Павла,Григорій Тимофійович Тичина (1850 —1906), був сільським пономарем і одночасно вчителем у безкоштовній сільській школі грамоти.
Поет згадував:
“У нашій хаті в першій кімнаті із земляною долівкою (а була ще й друга кімната, з дерев’яною підлогою) стояли дві довгі парти. На кожній парті сиділо душ по 10 або ж по 12 учнів. Не знаю, скільки мені тоді вийшло років, коли я однієї зими вже підсідав то до одного, то до іншого учня і якось швидко, непомітно для себе вивчився читати”
Мати Марія Василівна Тичина (уроджена Савицька (1861–1915).
Павло Тичина мав 12 сестер і братів. Найвідомішим із братів у суспільному та науковому житті був Євген Тичина, який працював педагогом у Харкові.
Як зазначає у критично-
Спочатку Павло вчився в земській початковій школі (її в Пісках відкрили 1897 року). Його вчителькою була Серафима Миколаївна Морачевська. За добре навчання вона подарувала Павлові декілька українських книжок. Серед них «Байки» Леоніда Глібова, оповідання Марії Загірньої (Грінченко) прошахтарів — «Під землею». Першій учительці поет присвятив поему «Серафима Морачевська» (залишилася незавершеною; уперше опубліковано 1968 року в № 9 журналу «Прапор»).
Морачевська, оцінивши чудовий голос і слух хлопця, порадила батькам віддати Павла в один із монастирських хорівЧернігова. Крім того, дітей у хорах також навчали. Оскільки інших можливостей дати синові освіту Тичини не мали, вони прислухалися до поради вчительки.
1900 року 9-
У червні 1906 року помер батько Павла Тичини.
Дослідники вважають, що від 1906 року Павло Тичина пише вірші — почасти під впливом Олександра Олеся та Миколи Вороного. Перший відомий нам, але незакінчений вірш Тичини — «Сине небо закрилося…» — датовано 1906 роком. Пізніше поет, переглядаючи свій архів, так відгукнувся про цей вірш: «Подивишся — аж смішно» .
1907 року Павло закінчив училище. Після цього в нього був єдиний, по суті, шлях продовжити освіту — в семінарії. Тож у 1907–1913 роках Тичина навчався в Чернігівській духовній семінарії. У старших класах він пройшов ґрунтовну художню школу у викладача малювання Михайла Жука. Він також увів Павла Тичину в коло чернігівської інтелігенції.
Товаришами Тичини в семінарії були Григорій Верьовка, майбутній поет Василь Елланський (Василь Еллан-
Значний вплив на формування Тичини-
1912 року в № 1 журналу «Літературно-
1913 року Тичина опублікував три оповідання — «Спокуса» (в газеті «Рада» від 17 жовтня), «Богословіє» (в газеті «Рада» від 6 листопада) та «На ріках вавілонських» (в № 3 журналу «Світло»), якій стали його своєрідним прощанням з бурсацькою та семінарською юністю.
У 1913–1917 роках Павло Тичина навчався на економічному факультеті Київського комерційного інституту (де він числився під прізвищем рос.Тычинин), але не закінчив його. Одночасно працював редактором відділу оголошень газети «Рада» і технічним секретарем редакції журналу «Світло»(1913–1914), помічником хормейстера у театрі Миколи Садовського (1916–1917). Улітку підробляв у статистичному бюро чернігівського земства. Так, влітку та восени 1914–1916 років Тичина працював роз’їзним інструктором і рахівником-
Був членом Чернігівського самостійницького братства — молодіжної підпільної організації, яку очолював — Василь Еллан-
Коли розпочалася Перша світова війна, Київський комерційний інститут перевели до Саратова. Тож студент Тичина, щоб скласти зимові заліки 1915 року, мав добиратися в теплушках на Волгу. Захворів на переродження серця. Поет Володимир Самійленко, рятуючи Павла, запросив його до себе в Добрянку (нині селище міського типу Ріпкинського району Чернігівської області). Тут Тичина зустрів Наталю — своє перше кохання. Їй поет присвятив одну з найкращих ліричних поезій «Зоставайся, ніч настала…» Але закоханим не судилося бути разом; дівчина померла від сухот. Ця історія стала основою есе Павла Загребельного «Кларнети ніжності» [15].
Згодом Тичина працював завідувачем відділу хроніки газети «Нова Рада» (1917) і відділу поезії журналу «Літературно-
«Сонячні кларнети»
Почавши поетичну творчість уже за чернігівського періоду, Тичина в атмосфері Києва першого року державного відродження України закінчив першу свою книгу поезій «Сонячні кларнети» (1918, фактично вийшла в 1919), в якій він дав своєрідну українську версію символізму, створив власний поетичний стиль, який отримав власну назву — «кларнетизм». Кларнетизм — це світоглядна естетична концепція П. Тичини, унікально виражена за допомогою поетичних засобів (асонанс, алітерація, епітети, метафори). Перебуваючи в центрі революційних подій, Тичина написав книгу. Тому, що він стояв тоді понад партійними ідеологіями, йому вдалося дати в «Сонячних кларнетах» автентичний естетичний відбиток відродження своєї країни[Джерело?].
«В останні роки чомусь сором’язливо замовчують про те, що весь цвіт письменників і поетів УРСР у роки громадянської війни бився під українськими прапорами зі зброєю в руках проти більшовиків. Петлюрівськими офіцерами були Петро Панч та Андрій Головко, лихими юнаками (юнкерами) — Володимир Сосюра і Борис Антоненко-
Український радянський поет
Перемога Жовтневої революції й окупація України позначилася комуністичним терором, руїною, голодом і конфронтуючими до них народними повстаннями. За цих обставин Тичина далі зберігав свою позицію незалежного поета в наступних книгах «Замість сонетів і октав» (1920), «В космічному оркестрі» (1921). Тоді ж він починає твір — поему-
Того ж 1923 року Тичина створює поему «Прометей», де одним із перших у світовій літературі розкрив тему тоталітарного суспільства. Уміння бачити далі від інших дала поетові змогу створити перший твір-
У першій половині 20-
1923 року він переїздить до Харкова, входить до літературної організації «Гарт», а в 1927 — до ВАПЛІТЕ, що під проводом М. Хвильового намагалась протистояти великодержавному шовінізмові ЦК ВКП(б). За приналежність до цієї організації і твір «Чистила мати картоплю» Тичину гостро критикували, обвинувачуючи його в «буржуазному націоналізмі». Відкинувши ці обвинувачення, він на деякий час замовк, а на ворожі чутки про його «кінець» відповідав: «… для них кінець, а для мене тільки початок. Я стільки нового зараз знаю (не вичитаного, ні!), що, може вчетверо окріп» (з листа до М. Могилянського).
Там же в Харкові в цей час він працює в журналі «Червоний шлях», багато пише, вивчає вірменську, починає оволодівати грузинською і тюркськими мовами, стає діячем заснованої в тодішній українській столиці Асоціації сходознавства.
На твори, писані Тичиною на замовлення партії, в 1928 відгукнувся Олександр Олесь віршем-
1934 року П. Тичина переїжджає з Харкова до нової столиці України — Києва й поселяється в будинку письменників Роліт.
«Партія веде»
В умовах тотального антиукраїнського терору, розстрілу одних і самогубства інших письменників, Тичина в низці «партійно витриманих» книжок поезій капітулює перед насильством. Такими моторошно майстерними стали збірки «Чернігів» (1931) й особливо поезія «Партія веде», надрукована в газеті «Правда» (21. 11. 1933) та одноіменна збірка (1934), що стала символом упокорення української літератури сталінізмові[Джерело?]. За ними з’явилася низка інших збірок з вишуканими назвами в дусі апології сталінізму: «Чуття єдиної родини», «Пісня молодості» (1938), «Сталь і ніжність» (1941). Абстрактно-
Друга світова війна ще посилила партійну «витриманість» збірок Тичини з патріотично-
Тичина не повірив у хрущовську десталінізацію і, лишившись далі на позиціях сталінізму, не відгукнувся на літературне відродження 50-
Творча спадщина та місце в українській літературі
Ю. Лавріненко писав, що Тичину називали “то символістом, то імпресіоністом, то романтиком чи зводять характер його поезії до справді притаманної йому панмузичности, та проте він не вкладається в рами жодного «ізму». Історик вітчизняної літератури Сергій Єфремов так казав про поета:
“Тичину важко уложити в рамки одного якогось напрямку чи навіть школи. Він з тих, що самі творять школи, i з цього погляду він самотній, стоїть ізольовано, понад напрямами, віддаючи данину поетичну всім їм – од реалізму до футуризму (“червоно-
«Дивовижна ерудиція Тичини — свій духовний світ він оформив у постійній самоосвітній культурній експансії», — писали про нього в книзі поетичної антології 2005 року.
У спадщині поета, окрім великої кількості поетичних збірок — близько п’ятнадцяти великих поем. Найбільші з них лишились недовершеними, але кожна — по-
У 1970-
Слава генія, змушеного бути пігмеєм, блазнем при дворі кривавого короля, була заборонена. Слава ж пігмея, що став паразитувати на тлі генія, була забезпечена величезним пропагандистським трестом.…
В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину свого життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням
…
Як би там не було, Тичина — така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила. Починалася смуга подальшої деградації поета, причому деградував покійний поет так само геніально, як колись писав вірші.
…
Геніальний Тичина вмер. Лишився жити чиновник літературної канцелярії, довічно хворий на манію переслідування, жалюгідний пігмей із великим ім’ям Тичини. Творчість Тичини 30-
…
Тичини не одживили і роки після 20-
Переклади
Тичина самотужки досконало опанував майже двадцять іноземних мов, а зокрема — вірменську, грузинську, арабську, турецьку, єврейську. Дав з них цінні поетичні переклади. Весь той світ пізнання гармонійно вливався у творчість і доповнював поетичний геній Павла Тичини. Збереглися переклади Павла Тичини на українську мову з сорока мов світу.
Крім поезії, Тичина робив численні переклади (Олександр Пушкін, Євген Абрамович Баратинський, Олександр Блок, Микола Тихонов, Микола Ушаков, Янка Купала, Якуб Колас, «Давид Сасунський», О. Ованесян, О. Туманян, Акоп Акопян, Ілля Чавчавадзе, А. Церетелі, К. Донелайтіс, С. Неріс, А. Венцлова, I. Вазов, Христо Ботев, Л. Стоянов, Нікул Еркай та ін.).
Помітне місце серед них посідають також публіцистика, літературознавча есеїстика (книжки «Магістралями життя», «В армії великого стратега», посмертно видані «З минулого — в майбутнє», «Читаю, думаю, нотую») і досить об’ємні матеріали щоденниково-
У творчості Тичини поєднані символізм 20 століття і бароко 17 століття.
Тичина і Фінляндія
У листопаді 1954 року Тичина у складі офіційної делегації УРСР відвідав Фінляндію (Гельсінкі, Турку, Тампере). Мав зустріч із Президентом Паасіківі, який справив сильне враження на поета. Залишив щоденникові записи про фінську мандрівку (частини надруковано у книзі «Павло Тичина. Із щоденникових записів», Київ, 1981, С. 180—188), де містяться згадки про зустрічі з діячами фінської культури.
Відзнаки
Лауреат Сталінської премії (1941).
Лауреат Шевченківської премії (1962).
Герой Соціалістичної Праці (1967).
Кавалер п’яти орденів Леніна,
Кавалер двох орденів Трудового Червоного Прапора.
Вшанування пам’яті
Літературно-
У селі Піски Бобровицького району є музей історії села, до складу якого входить хата-
У Чернігові на фасаді будинку № 40 на вулиці Гетьмана Полуботка, де колись розміщалася Чернігівська духовна семінарія і де навчався майбутній поет, встановлено меморіальну дошку. Документальне підтвердження цьому було знайдено співробітниками Київського музею-
В Україні на його честь названо вулиці у таких містах, як Чернігів, Київ, Дніпропетровськ, Івано-
1973 року засновано літературну премію імені Павла Тичини всесоюзного значення.
16 квітня 1981 року Постановою Ради Міністрів УРСР Бобровицькій районній бібліотеці надано ім’я Павла Тичини.
28 вересня 1977 У Єревані одну з вулиць названо іменем П.Тичини, зачинателя українсько-
3 лютого 1981 року засновано стипендію імені Тичини у Ніжинському педагогічному інституті.
2011 року з ініціативи Літературно-