Іван Багряний

                                            (1907 - 1963)

2 жовтня 1906 Народився в селі Куземині в сім'ї муляра Павла Петровича Лозов'яги. Мати майбутнього письменника — Євдокія Іванівна Кривуша — походила із заможного селянського роду із села Куземин біля Охтирки. У сім'ї, крім Івана, виховувалися також син Федір і дочка Єлизавета.

1912 Почав навчатися в церковнопарафіяльній школі, потім закінчив в Охтирці вищу початкову школу.

1920 Вступив до технічної школи слюсарного ремесла, потім — до Краснопільської школи художньо-керамічного профілю.

1921 Оповідання «Етюд»

1922 Починається період трудової діяльності і активного громадсько-політичного життя: він то завполіт цукроварні, то окружний політінспектор в Охтирській міліції, то вчитель малювання в колонії для безпритульних і сиріт

1924 «Міщаночка»

1925 Вийшов із комсомолу. Щоб «збагатитись враженнями» (вислів Івана Багряного), побував на Донбасі, в Криму, на Кубані.

Працював у Кам'янці-Подільському ілюстратором у газеті «Червоний кордон», надрукував у ній свої перші вірші.Іван під псевдонімом І. Полярний видав в Охтирці невеличку збірку «Чорні силуети: П'ять оповідань». Оповідання «Мадонна»,«Заєць»,«Петро Каменяр»

1926 Іван вступив до Київського художнього інституту (КХІ), якого через матеріальну скруту та упереджене ставлення керівництва закінчити не вдалося.

Навчаючись в КХІ, виходить зі спілки «Плуг», вступає до опозиційного літературного об'єднання МАРС («Майстерня революційного слова»), де зближується з самовимогливими митцями слова: Валер'яном Підмогильним, Євгеном Плужником, Борисом Антоненком-Давидовичем, Григорієм Косинкою, Тодосем Осьмачкою та іншими, яких пізніше було піддано нищівній критиці з боку офіційної радянської критики та всіляко переслідувано.

Саме в цей період Іван Багряний активно працював і друкувався в журналах «Глобус», «Всесвіт», «Життя й революція», «Червоний шлях» та інших.

в 1920-х Видає низку поетичних творів: збірку віршів «До меж заказаних», поеми «Монголія» та «Ave, Марія» (невдовзі була заборонена цензурою і вилучена з книготоргівлі), п'єсу «Бузок» про графоманів.

1927 «З оповідань старого рибалки»

1928 «Собачий бенкет»,«Вандея»

1928-1930 «Батіг»

1930 Побачив світ роман у віршах «Скелька». Офіційною реакцією на роман стала стаття О. Правдюка «Куркульським шляхом» в журналі «Критика», де автор говорить: «…Від самого початку поет став співцем куркульської ідеології і до сьогодні залишається таким…»

16 квітня 1932 Його заарештували в Харкові й звинуватили «в проведенні контрреволюційної агітації» за допомогою його літературних творів, таких як поема «Ave Maria», історичний роман «Скелька», поеми «Тінь», «Вандея», «Гутенберг», соціальна сатира «Батіг».

Багряний пробув 11 місяців у камері одиночного ув'язнення у внутрішній тюрмі ГПУ.

1931 Збірка оповідань «Крокви над табором»

25 жовтня 1932 Його звільнили з-під варти і на три роки відправили до спецпоселень Далекого Сходу.

1932—1937 Про період перебування Івана Багряного на Далекому Сході досі мало відомостей: Охотське море, тайга, життя серед українців Зеленого Клину. Утеча в Україну та арешт у дорозі, новий термін (3 роки) — тепер уже в таборі БАМТАБу.

16 червня 1938 Повторно арештований та відсидів у Харківській в'язниці УДБ-НКВС на Холодній горі. Йому пред'являють нове звинувачення — участь чи навіть керівництво у націоналістичній контрреволюційній організації.

26 березня 1939 Акт про закінчення слідства з висунутими проти нього обвинуваченнями І. Багряний не підписав.

1 квітня 1940 року Прийнято постанову, в якій відзначалося, що всі свідчення про контрреволюційну діяльність належать до 1928 — 1932 років, за що він уже був засуджений, а «…інших даних про антирадянську діяльність Багряного-Лозов'ягіна слідством не добуто». Хворий, знесилений, Іван Багряний повертається в Охтирку.

Автобіографічні подробиці про ці п'ять років життя — арешт, тортури, втечу із заслання й повернення на батьківщину — письменник використав у романі «Сад Гетсиманський».

В роки війни Радянсько-німецька війна застала письменника в Охтирці. Він одразу пішов в українське підпілля, передислокувався до Галичини. Іван Багряний працював у референтурі пропаганди, писав пісні на патріотичні теми, статті різноманітного характеру, малював карикатури й плакати агітаційного призначення. Одночасно він брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради (УГВР), у розробці її програмових документів.

1944 Він написав один із найталановитіших творів — роман «Звіролови» (згодом відомий як «Тигролови»).

Січень 1944 Написав, перебуваючи у Тернополі, поему «Гуляй-Поле»

1945 Багряний емігрував до Німеччини. Як свідчить у «Листах до приятелів» Юрій Лавріненко, "в еміграції теж не було свободи. Не менш, ніж заборонами, перешкоджала гітлерівська Німеччина сформуванню політичної еміграції усілякими «розенбергівськими штабами», в яких псувалися та компромітувалися і дуже пристойні люди. Багряний пішов на Захід і в еміграцію через «оунівське підпілля».

1947 П*єса «Морітурі»

Іван Багряний написав брошуру — програмний для нього памфлет «Чому я не хочу повертатися до СРСР?», де виклав політичну декларацію національної гідності й прав людини, яка пережила примусову репатріацію, насильство, тортури, приниження як колишній в'язень, остарбайтер, полонений, позбавлений власного імені. Він логічно обґрунтував закономірність еміграції з Радянського Союзу — батьківщини-мачухи, котра пішла на геноцид проти власного народу.

1948 Багряний заснував Українську революційно-демократичну партію (УРДП) і відтоді цілих 17 років — до самої смерті редагував газету «Українські вісті». Письменник був головою Виконавчого органу Української Національної Ради і заступником президента УНР.

1950 «Сад Гетсиманський»

1953 «Огненне коло»

25 серпня 1963 Помер Іван Багряний 25 серпня 1963 року. Похований у місті Новий Ульм (Німеччина) на цвинтарі, при вулиці Ройттір (Neu-Ulmer Friedhof, an der Reuttier Str.). Могила Івана Багряного — перша могила ліворуч від входу на цвинтар, що навпроти вул. Фіннінгер (Finninger Str.). Автор надгробного пам'ятника — скульптор Л. Моложавий[6]. Пам'ятника на могилі освячено 3 жовтня 1965.

1963 Філія Об'єднання демократичної української молоді (ОДУМ) в Чикаго розпочала акцію за надання Нобелівської премії Іванові Багряному, але його несподівана смерть перешкодила офіційному висуненню на цю нагороду

1992 Постановою Кабінету Міністрів України Іванові Багряному посмертно присудили Державну премію України імені Тараса Шевченка за романи «Сад Гетсиманський» і «Тигролови».

Олександер ШУГАЙ     Передмова до книжки "Іван Багряний. Вибрані твори. т.1

Народився Іван Павлович Багряний (справжнє прізвище Лозов'яга) 2 жовтня 1906 року, у містечку Охтирці Сумської області (колишня Полтавщина, потім Харківщина), в сім'ї робітника-муляра; мати працювала поденно. Жити доводилося в нестатках, хоч глава сімейства був шанованою людиною і, здавалося б, непогано заробляв. Либонь, не-пожиточним, нестабільним, важким був час. Незатишний дитячий період майбутнього письменника яскраво відбито у його ж учнівській новелі "Петро Каменяр". (Збірка "Чорні силуети", видана в Охтирці під псевдонімом І. Полярний, 1925 р.).

     Багряний писав:

     "Увесь мій рід по батьковій лінії - мулярі... З походження я - українець, справжній український плебс. І ніколи не українізувався".

     Охтирка в 1655 - 1658 роках була центром Слобідського полку. За кількістю населення (п'ять тисяч) цей полк був третім після Харківського та Сумського. У його складі налічувалось 12 міст, 27 слобід і сіл, а також 22 хутори й слобідки. Серед охтирських старожилів ще й досі існує традиція територіального поділу містечка на козацькі сотні. Подвір'я відомого на всю околицю муляра Павла Петровича Лозов'яги належало до 9-ї сотні. Тепер воно має порядковий номер 61 по вулиці імені Павла Грабовського, великомученика за долю України, що, засланий царатом, помер у тобольських снігах. Під час навчання в Охтирській бурсі Грабовський співав на крилосі Покровського собору. У цьому ж храмі було охрещено і його, Багряного. Символічно, чи не так? І так само, як Павло Грабовський, він приходив до храму, школяр із книжками під пахвою, в блаженному заціпенінні розглядаючи фрески на стінах... Він дивився на фрески і слухав, як б'ється серце, пульсує думка...

     Коли останні ар'єргарди Української Армії відходили за річку Збруч, покоління Багряного було віком 12-15 років. Саме його поколінню й судилося стати мимовільним свідком тієї народної трагедії.

     Підліток Іван теж на власні очі бачив заграви українсько-російської війни. Бачив, як північні окупанти замордували його дев'яностодворічного діда, однорукого пасічника, тільки за те, що був заможним українським селянином (мав 40 де'сятин землі) й був проти комуни. А дідового сина, рідного Іванового дядька, вбили за те, що він був вояком національної армії Української Народної Республіки під командуванням Симона Петлюри, боровся за свободу і незалежність. Багряний згадував:

     "Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістолів і реготались... Вони всі говорили чужою мовою, гидко лаялись, і під старою липою посеред пасіки, коло ікони святих Зосима і Саватія, все було забризкане кров'ю... Я не знав, що то було прелюдією до всього мого совєтського життя і символом долі, приготовленим для цілого мойого народу... Кров усе життя стоятиме мені в очах..."

     Ця трагедія сталася в селі Куземині. Тут жила родина Кривушів, матері Багряного, Євдокії Іванівни.

     Здібний до навчання, шкільну науку розпочав шестирічним, (у родині був другою дитиною, а всього у батьків - четверо, не враховуючи тих четверо, що повмирали маленькими). Вірші почав складати у другому класі церковно-приходської. І не просто вірші, а войовничі - українською мовою. Бо навчання ж у школі велося тільки російською... Це було зухвалим викликом учителеві та вчительці, які його злісно називали "мазепинцем" (тоді це офіційно вважалося образою) - за те, що в арифметиці рахував не так, як вони веліли, а як навчала мати, і під впливом збірки байок Леоніда Глібова та поеми Тараса Шевченка "Катерина", придбаних самовільно. Це був його перший конфлікт із системою насильства й приниження людської гідности. Перший поєдинок, у якому він не хотів здаватися й опускати руки. Саме звідси й навчиться ходити в житті по лінії найбільшого опору, що потім стане його усвідомленим кредо.

     Навчаючись у вище початковій, уже після національної революції 1917 р., вразливий і сповнений почуття власної гідности, талановитий син муляра був редактором шкільного журналу "Надія", де поруч із творами своїх ровесників умішував і власні вірші та малюнки. Вступив до охтирської ремісничої профтехшколи, але невдовзі й залишив її, не відчуваючи до цього свого покликання. Натомість став учнем краснопільської художньо-керамічної школи (за фахом - малярство та гончарна справа). Цікаво, що саме в ті роки (1920 - 1921) охтирською повітовою освітою випало завідувати ще зовсім юному Борисові Дмитровичу Антоненку-Давидовичу, випускникові місцевої гімназії. Хата, в якій жив Борис Дмитрович, стояла над Зеленим озером. До наших днів, на жаль, не вціліла.

     У художньо-керамічній школі він був засновником і редактором журналу "До світла".

     Крім Антоненка-Давидовича, в Охтирці плідно й активно працював цілий гурт ентузіастів: Юрій Самброс, Гриць Сергієнко, Матвій Довгополюк та ін. Інтелігенти в першому поколінні, вони встигли зробити багато: ідейно опанувати, здобути владу. Саме так, духовну владу! І якраз тією частиною національно свідомої, освіченої молоді, що була щиро й самовіддано захоплена не тільки гаслами революційних перетворень, а й боротьбою за українську культуру.

     Але таке духовне піднесення - всупереч московським можновладцям - довго тривати не могло. Уже 1921 -1922 рр. в селах і повітових містечках Наддніпрянщини лютував голод. Перший штучний голод, коли червоноармійські загони оточили кордонами степову Україну, і для десятків тисяч людей не було іншого виходу, крім наглої смерті. (За деякими даними, тоді загинуло 1,5 мільйона українців). Ця трагічна обставина й перешкодила талановитому хлопцеві з Охтирки закінчити краснопільську художньо-керамічну профшколу, яку закрили за кілька місяців до закінчення навчання. Що було робити? Змалку звиклий до праці, молодий поет вирушає на Донбас, де робітникам принаймні не давали вмерти, бо, за словами Леніна, "уголь - зто хлеб нашей промышленности".

     Донбас був коротким, одначе пам'ятним епізодом у біографії Багряного. Життєвій і творчій. Пізніше він згадає про це в щемливо-ліричному вірші "Дівчині" із циклу "Біль":

     

     Шахта, коні, тіні, тіні,

     Перебої, перегули...

     В далині розбитій, синій

     Десь ми молодість забули.

     

     Повернувшись додому, в Охтирку, всебічно обдарований юнак намагався вихід із важкої ситуації знайти у громадській роботі: короткочасно перебував на різних посадах - від секретаря заводського осередку тростянецького цукрокомбінату до окружного інспектора і навіть політрука. Так, політрука територіальних військових зборів допризовників (посада радше символічна). Але остаточно переконавшись у лицемірстві і згубності політики, яку проводили кремлівські вожді щодо України, 1925 р. порвав із комсомолом. (Так, як це зробив раніше Антоненко-Давидович з КП(б)У, до якої вступив, маючи на меті якнайбільше сприяти національному рухові. Глибоко розчарований тим, що побачив у КП(б)У, він з болем пересвідчився: в умовах оновленої московської імперії, серед панівної партійно-чиновницької атмосфери з її зоологічним великодержавним шовінізмом, про ідею справедливого розв'язання українського питання годі й думати).

     Та вже тоді, з власного досвіду, Багряний дійшов вельми важливого висновку: під КП(б)У і комсомол потрапило багато людей ініціативних, здібних, ладних чесно і самовіддано служити національній ідеї, інтересам українського народу. Чимало з них, так само розчарованих і зневірених, щоб не бачити більшовицької омани, у відчаї накладали на себе руки, силоміць ішли з життя...

     Ще 1924 р. Багряний вирішив стати письменником, увійшовши до складу охтирської філії "Плуг" як секретар, за його ж зізнанням, приділяючи цій справі багато часу й уваги. Уцілів написаний рукою Багряного сценарій засідання членів "Плугу" - з прізвищами реальних людей. Це - надзвичайно цікавий документ середини двадцятих років, а водночас і талановитий літературний твір. Багряний відчув: література, художнє слово - його справжнє покликання, те Божественне ремесло, в якому зможе реалізувати себе як людину, як творчу, мислячу особистість. Дуже захоплювався віршами, писав сценарії, повісті, на хліб насущний заробляючи малюванням, зокрема і в дитячому містечку на Охтир-горі, куди його взяв Матвій Довгополюк на посаду вчителя малювання. Збереглась олійна картинка "Охтирський Покровський собор", написана тоді ж, 1925-го, рукою Багряного. (Тепер вона перебуває в Охтирському краєзнавчому музеї).

     Але сіра, убога, задушлива дійсність, яку бачив навколо, не могла принести задоволення. Багряний вирушає в Крим, на Кубань, Поділля... З гіркотою переконується: всюди - те саме... Завітавши до редакції кам'янець-подільської газети "Червоний кордон", потім працюючи в ній "репортером-ілюстратором-ксилографом", публікує перші свої вірші, серед яких і "Нота чорнозему". (До речі, газета під керівництвом поета Сави Божка творилась на належному професійному рівні, отже, той гарт, який Багряний здобув тут, либонь, добре посприяв йому і в майбутньому). У вірші "Нота чорнозему (з блокнота мандрівника)", 21 червня 1925 р., виразно звучить цілком природна віра в силу землі - споконвічної годувальниці, яка спроможна дати харч усім бідним, знедоленим. А зустріч із місцевими повстанцями - сільськими дядьками й парубками, які у відчаї взялися за зброю проти більшовиків, з особливим болем нагадала тут автору про те, що Україна поневолена, хоч і стихійний, неорганізований збройний рух приречений на поразку. Більше того, живе тіло України було силоміць розшматовано навпіл - на Східну й Західну, по той бік річки Збруч. (Саме повз Кам'янеччину пролягав тоді штучний державний кордон із Польщею).

     Повернувшись до Охтирки, Багряний влаштовується складачем у друкарню, щоб власними силами видати книжечку новел "Чорні силуети", позначену жорстокими реаліями життя. Сам ілюструє її. Перша книжечка. Перший самвидав в умовах чужого тоталітарного режиму! А псевдонім "І. Полярний" засвідчив, що вісімнадцятирічний автор стоїть на інших позиціях, абсолютно протилежних більшовизму.

     1926 року молодий, обдарований початківець з Охтирки, закоханий у перо і пензель, вступив до Київського художнього інституту. Очевидно, все-таки переважила мрія стати художником. Хоч нормально навчатися в інституті не мав змоги через важке матеріальне становище. Відчувалося загальне збіднення трудового народу, деморалізація внаслідок непосильного соціального гніту більшовицькою системою та політикою подальшої русифікації України з боку московських можновладців. Жив де прийдеться і як прийдеться. Навіть у холерних бараках на Батиєвій горі. Зате мав змогу в залі Всеукраїнської Академії наук слухати виступи провідних майстрів слова, діячів української літератури й культури, зокрема і Миколи Зерова.

     Писалося йому часто й охоче (навіть на шкоду заняттям у Художньому інституті, які доводилося пропускати). Вірші поставали животрепетними відгуками на гнітючу реальність.

     Саме в цей час у київському журналі "Глобус", де секретарем був згадуваний уже Антоненко-Давидович, і з'явився друком вірш юнака з Охтирки "В місто", підписаний його новим псевдонімом - Багряний, що надалі став постійним прибраним прізвищем письменника. (За це прізвище Багряному діставатиметься потім в еміграції від провокаторів, але він так і не зречеться його до кінця свого страдницького життя).

     Чого ж Багряний, а не Полярний? Так, як дебютував прозовою книжечкою "Чорні силуети". Відмовлятися від свого попереднього псевдоніма? Що підштовхнуло його до цього? Невже переоцінка цінностей?

     Думається, що ні. Причина була значно простіша: в Івана Полярного несподівано виявився двійник - Леонід Полярний!

     Під таким прізвищем у видавництві "Книгоспілка" побачила світ книжечка "Червоний гарт". Ось тоді, напевне, молодий поет і вирішив "стати самим собою", стати Багряним -з ознакою пори року, в яку народився.

     Хоч не тільки пори року. Бо як письменник народився він палким прихильником Миколи Хвильового з його багряними кіньми національно-визвольної революції та духовного відродження. Ба, більше - можна припустити, що нове прибране прізвище - Багряний - підказав йому той-таки Антоненко-Давидович.

     Уже в еміграції, звертаючись до дружини, Галини Елеазарівни, в одному з листів Багряний писав:

     "До речі, сьогодні почув цікаву для мене новину: більшовики випустили з концтабору Б. АНТОНЕНКА-ДАВИДОВИЧА (великими літерами виділено Багряним. - О.Ш.). Це дуже приємна звістка. Я зворушений, якщо це правда. По-перше, це один з моїх найкращих друзів. По-друге, його всі вважали вже давно мертвим, бо був заарештований ще 1933 (помилка: 1935. - О.Ш.) року і засуджений на п'ятнадцять років. А тепер виходить, що він відбув не 15, а аж 24 ро-ки! І лишився живий. Та ти не знаєш про кого йдеться, напевно. Над моїм столом під лямпкою висить на стіні портрет - ото він..."

     Натхненний своїм учителем, академічною залою ВУАН, молодий автор, незважаючи на тяжку матеріальну скруту, інтенсивно працював, друкувався. Писав вірші та прозу. Вийшовши зі спілки "Плуг", де переважав низький літературний рівень, вступив до організації МАРС (Майстерні Революційного Слова), колишньої "Ланки". Тут познайомився з такими першорядними й опозиційними до режиму письменниками, як Валер'ян Підмогильний, Григорій Косинка, Євген Плужник, Борис Тенета, Марія Галич та ін. А з Борисом Антоненком-Давидовичем, Валер'яном Підмогильним, Борисом Тенетою на велосипедах робить неодноразові мандрівки по Україні з тим, щоб глибше пізнати, збагнути, що ж діється з народом, з нацією...

     Перша, обкарнана цензурою, поетична збірка Багряного "До меж заказаних" побачила світ 1929 року. (А не 1927-го, як помилково зазначають інші дослідники, навіть "Літературна енциклопедія"). Але це, ясна річ, була вже друга його книжка - після "Чорних силуетів". До речі, й на титулі зазначалося: "книжка друга"!

     На знак протесту проти цензурних утисків того ж таки 1929 р. Багряний написав і власним коштом видав в Охтирці поему "АVE Магіа".

     Знову самвидав! І це тоді, коли в умовах совєтської дійсности без особливого дозволу не могло з'явитися жодне друковане слово.

     У передмові до поеми Багряний відкрито заманіфестував свою життєву позицію:

     "ХОДИ ТІЛЬКИ ПО ЛІНІЇ НАЙБІЛЬШОГО ОПОРУ -І ТИ ПІЗНАЄШ СВІТ. Ти пізнаєш його на власній шкурі. А пізнавши світ, ти пізнаєш себе. І не понесеш ніколи душу свою на базар, бо вона буде цінніша за ВСЕСВІТ. І не буде того, хто б міг її купити".

     І на її реакцію довго чекати не довелося: поему відразу ж було конфісковано.

     Наступного, 1930 р., вийшов історичний роман у віршах "Скелька", написаний Багряним протягом 22 днів у батьківській хаті. Роман, за своєю суттю відверто спрямований проти гегемонії московської церкви і російського великодержавного шовінізму в Україні, ще в рукопису читали і схвально оцінили Микола Терещенко, Борис Антоненко-Давидович, Іван Кулик, Олекса Слісаренко та інші письменники, про що є свідчення самого ж автора.

     Вихід "Скельки" у світ (хоч і з цензурними усічками) був для Багряного справжнім тріумфом. А 1932 р. з'явилася його збірка нарисів "Крокви над табором", що прозірливо передбачала на місці сотень тисяч українських сіл появу трудових концтаборів - як наслідок примусової колективізації... Названа збірка не потрапила до реєстру так званих "речових доказів" у ДПУ проти Івана Багряного тільки тому, що її автора ув'язнили раніше, ніж вона побачила світ.

     У різний час у періодичних виданнях поет опублікував цілу низку ліричних та сатиричних творів, зокрема таких, як поема "Вандея", "Монголія", "Тінь" (з книжки вилучена цензурою), "Батіг" (друкована лише частково) та ін.

     Збірку Багряного "В поті чола" цензура не допустила до друку. І зрозуміло - чому!.. Досить було вчитатися хоча б у такі рядки:

     

     В ранковім присмерку хтось ходить вже сновидий,

     Хтось брязкає і тупає...

     Когось ведуть...

     Та ні ж, то на роботу йдуть!

     

     Спершу поодинокі, а потім і масові арешти почнуться невдовзі. Власне, вже почалися... У саркастичному внутрішньому самозапереченні: "Та ні ж, то на роботу йдуть", - навдивовижу точне передчуття повальних репресій, коли вже лави заарештованих кількісно дорівнювали тим, що йшли на роботу, а республіка перетворилася в суцільну в'язницю, концтабір.

     Так, строки історії були невмолимо короткі. Встигла чи не встигла нація стати на ноги, встиг чи не встиг юнак здобути вищу освіту, мусив чи не мусив пройти крізь масові примусові організації профспілок, комсомолу, партії, встиг чи не встиг знайти себе і своє життєве покликання, а вже над головою гриміла нова гроза тотального ворожого терору, як це дуже влучно зазначив уцілілий громадсько-політичний діяч української діаспори Юрій Дивнич.

     Не оминула нищівна гроза й Івана Багряного, який метався, беззахисний перед її навіженими ударами: жив то в Охтирці, в батьків, а то - в Харкові...

     Тимчасовий притулок знайшов у помешканні Олекси Вражливого, в письменницькому будинку "Слово".

     У Харкові його і взяли, коли йшов до знайомих...

     Метод перевірений, більшовицький. Спочатку - погромна стаття "Куркульським шляхом" у журналі "Критика". Потім...

     Письменнику вочевидь хотілося кудись утекти, загубитися від своїх недремних опікунів, переслідувачів. Отримавши гонорар, він і махнув у Краснодар. Молодий мрійник - поет Іван Багряний, в часи українізації, прибув у Краснодар читати свої поезії, шукав можливості сполучити рушійну силу всього свого народу, але - "запізно"...

     "Був 1932 рік.

     Іван Павлович Багряний був у розквіті своєї сили й надії. Здавалося, що немає нічого на світі, що б зломило цього кріпкого юнака. Але не посміхався він ніколи. Ні тоді, коли його зустріли студенти (на запрошення яких і приїхав. - О.Ш.), ні тоді, коли його привели до декана факультету професора Р. (уродженця міста Львова). Науковців було мало, лише професор Щепотьєв - зоолог, професор Шмук з сільгоспінституту і ще кілька професорів інших інститутів. Студентів було більше - по кілька з кожного інституту.

     Староста групи студентів, після короткого привітання, запросив Багряного приступити до читання своїх віршів.

     Він почав читати. Не з книжки, а напам'ять.

     Прочитав "Рибалка", потім "Вечір"...

     Тихий, несміливий голос... Цей міцний юнак, здавалося, почував себе несміливо. Деякі студенти почали шушукати, але коли він почав читати "Вандею" (бунтівну поему. - О.Ш.), то настрій слухачів змінився. Слухали напружено й ті, що не розуміли поезії.

     Багряний читав гучно і виразно.

     - Тепер читайте "Собачий бенкет".

     Тихо стало в залі... Всі слухали.

     На останніх рядах раптом хтось крикнув:

     - Гей, ти, хохол, говорі по-рускі!..

     Багряний змовк. Постало замішання. Деякі слухачі залишили скоро залю. До Багряного, як би мимохідь, близенько підійшов професор Щепотьєв, щось прошепотів до нього і, не зупиняючись, вийшов. Багряний зблід. Свіже його обличчя стало сірим, мов попелом посипане. Всі скоро розійшлися і Багряний зник.

     Уранці знайшли професора Щепотьєва мертвого. Він повісився.

     Поминув, може, тиждень, як до студентів дійшла вістка, що Багряного заарештували в Харкові..."

     Це сталося 16 квітня 1932 року. Поетові сповнилося 25. Всього чверть віку! Як мало він прожив. А вже і його молоде сонце заступили чорні в'язничні ґрати.

     Слідство велося підступним, єзуїтським методом. Багряному висували абсурдні звинувачення. Мучили й тим, що не видавали грошей на цигарки (його ж таки грошей - гонорар, отриманий напередодні арешту за опубліковані та ще й авансом - за майбутні твори у видавництві "ЛіМ"), А він же курив, як швець. У такій гнітючій атмосфері від письменника вимагали каяття і засудження своєї літературної діяльности.

     Власні переконання до арешту він сформулював так:

     "1) Я мушу працювати для української культури насамперед, і твори мої мусять бути національні не тільки формою, а й змістом. Я - український письменник.

     2) Національну політику розв'язано не досить вдало, вірніше, в цій справі багато перекручень, як-то: кепсько поставлено справу з українізацією, а коли про це говорити, закинуть в націоналізмі. Потім російській культурі надається перевага і створено для неї кращі умови за рахунок нашої...

     3) В своєму культурному розвитку нам треба орієнтуватися на Європу, а не на Москву..."

     Отже, за своїм переконанням він був "хвильовіст". Єдиний у тих умовах вихід для майбутнього України Багряний вбачав у тому, що народ, зокрема селянство, яке становило більшість населення, "вирісши культурно і мавши навики до організації, само про себе заявить і, переглянувши конституцію, розв'яже цю справу".

     Утримувався в харківській тюрмі, в камері-одиночці, де його намагалися зламати гнітючою самотністю: не давали змоги ні читати, ні писати. (Майже так, як випало колись від російського царату на долю Шевченка: "с запретом писать и рисовать"!).

     Багряний складає вірші, заучуючи їх напам'ять:

     

     Б'є крильми птах глухої півночі над мурами,

     Б'є крильми птах

     Та й ловить дзьобом ґрати...

     Не жур мене, товаришу похмурий мій, -

     Нам так приречено з тобою умирати.

     На велелюднім торжищі між ницих і крикливих,

     За тридцять срібних продані від Каїнів і Юд,

     Ми ордени їм кров'ю покропили

     І, вже не вірячи у Божий страшний суд, -

     За мудрість і любов, за скривджених і вбогих

     Ми підем на Голготу - ти і я -

     Під крик "Розпни! Розпни!" нікчемного й брудного

     Орденоносного хам'я.

     

     У цій тяжкій психологічній ситуації від ув'язненого письменника вимагали критично проаналізувати свої твори, всю власну діяльність. І він змушений був це зробити. Але ж як! Під диктовку слідчих, щоб висловити їм у вічі всю правду, опанував новий для себе літературний жанр - памфлет.

     Перед його очима постав Микола Хвильовий - неперевершений майстер памфлету. І це не літературний домисел. Це - реальний факт, який нам пощастило дослідити.

     Не добившись бажаного, слідчі - Герсонський та Бліок - дали ув'язненому письменникові нове завдання: зробити наклеп на своїх колег. Від кого ті отримують замовлення на твори? Що пишуть, говорять, думають? Над чим працюють?..

     Досить було одного необережного, лихого слова - і їх би не стало...

     Багряний: "...В умовах української літературної дійсности взагалі не варто нічого писати, бо все одно не піде. А піде - лиха не обберешся..."

     І далі:

     "Підмогильний мовчить, і так само мовчить Косинка..."

     Страшна, вбивча констатація!

     Незважаючи на підступство слідчих, Багряний вистояв. Після всіх моральних і психологічних тортур він пише на клаптику паперу:

     "А все ж не втрачаю віри в людяність..."

     Коли його спитали, про зміну якого ладу він мріяв до арешту, була відповідь:

     "Лад треба доконче змінити і з тим, щоб Україна стала окремою державою..."

     І, як багато його попередників, загримів на Далекий Схід... Замість милої і любої серцю України - чужий Хабаровський край, берег Берінгової протоки... У місті Свободному він зустрів кількох знайомих, серед них поета Дмитра Загула і маляра Івана Врону, добре знаного по Київському художньому інституті. Хоч треба сказати, що, мандруючи безмежними просторами, він скрізь і всюди зустрічав своїх людей, українців. Якийсь час жив у Сучанському та Буреїнському районах.

     Але сонце Багряного не закотилося і в безмежних снігах та глухих нетрях Совєтської імперії. Може, допомогла цьому саме присутність українців, які опинилися там раніше, заслані і зманені на поселення царатом? Це ж вони і стали прообразами невмирущих героїв роману "Тигролови" - його першого твору із серії розвінчування московського загарбництва та деспотії щодо українців. Усі ж бо неосяжні простори, починаючи від Соловків, Петербурга та кінчаючи Сахаліном, засіяні кістьми наших земляків...

     Хоч і змучений, виснажений, з підірваним здоров'ям, через кілька років Багряний усе-таки повернувся додому, в Охтирку (за деякими даними, втік), не маючи змоги нікуди виїздити. По суті, позбавлений громадянських прав.

     Та не встиг отямитись, як по його душу приїхав "чорний ворон". Почалися чи, точніше, продовжилися тортури, допити в тій-таки харківській в'язниці. Про цю сталінську машину вандалізму і середньовічного варварства якнайточніше буде сказано в романі "Сад Гетсиманський".

     І знову Багряний не зламався: вистояв! Зумів вистояти... І не просто вистояти, а винести із собою на волю документальні свідчення проти антинародного окупаційного режиму, водночас і невмирущий людський оптимізм.

     Україна ще не відійшла від зашпорів голодомору 1933 р., а вже була напередодні нової катастрофи - Другої світової війни.

     Війна застала Багряного хворим на лікарняному ліжку. (У 32 роки він став пенсіонером). Чудом уцілілий, працював художником, виконуючи приватні замовлення, щоб заробити на хліб насущний. Керував також дитячим образотворчим гуртком при Охтирському театрі. Тож не випадково у розпочатій, хоч і незавершеній епопеї "Буйний вітер" ("Маруся Богуславка"), як і в інших творах цього циклу, помітне, щоб не сказати головне, місце відведено саме йому, театрові.

     Не раз, коли заграви бойовищ, як блискавки, розпанахували нічне небо, піднімався Багряний сходами в майстерню. У ті тривожні години і дні стояв перед вибором:

     Умирати за Сталіна?

     Умирати за Гітлера?

     Теж ні.

     За кого ж? Якщо вже вмирати, то тільки за Україну!

     Але для цього треба було насамперед жити. Жити й боротися.

     Що ж, на це він і Багряний! Сам вибрав собі це літературне прізвище. Вибрав долю: ХОДИТИ ПО ЛІНІЇ НАЙБІЛЬШОГО ОПОРУ...

     Недарма Юрій Шерех (Шевельов) пізніше - з нагоди ювілею - скаже про письменника:

     "Багряний - людина, чиє життя й творчість - одне уперте й героїчне, велике "ні": ні - русифікації, ні - цензурі, ні - безправ'ю, ні - нелюдяности, і тисячі менших ні, пронесені й стверджені крізь тортури й фронти, крізь подвиг праці й працю подвигу".

     За німецької окупації Багряний перебував в Охтирці, а згодом у Харкові. На життя заробляв малярством і пером, співпрацюючи з українською пресою. В Харкові пов'язався з оунівським підпіллям фракції С. Бандери. Працював у ділянці пропаганди й був автором статей та летючок... Під час тимчасового повернення Радянської армії взимку 1942 року в Харків, Багряний змушений був переховуватися у знайомих. Коли ж радянсько-німецький фронт почав посуватися на захід, колишній в'язень сталінського ГУЛАГУ разом з іншими, хто не бажав залишатися в СРСР, подався в Галичину. Спочатку - у Львів, потім - Тернопіль, Броди, найдовше мешкав у Стрию. Для нього, вихідця зі Слобожанщини, надзвичайно цікаво було пізнати українське культурне життя поза межами російської тиранії, хоч бідне, але вільне. Тож письменник поринув у літературне життя, нав'язував нові знайомства, брав участь у товариських зустрічах, дискусіях. Саме у львівському журналі "Вечірня година" 1944 року побачив світ його роман "Звіролови" (пізніше перевиданий під назвою "Тигролови"), поданий на конкурс і відзначений першою премією.

     Роман відразу здобув надзвичайну прихильність читачів. Саме такого твору вони, здається, й чекали. "Вісник" під редакцією Д. Донцова роками проповідував сильну "вольову" людину, яка переборює всі труднощі, непохитно прямуючи до своєї мети. Проте вісниківці не були спроможні створити літературного твору, який би дав зразок такої людини для широкого кола, для наслідування. І ось Багряний упорався із поставленим завданням: головний персонаж його роману - Григорій Многогрішний - був саме такою українською людиною. Непокірною, витривалою, мужньою. Одначе, він, герой, був і дещо інший. Не якийсь абстрактний супермен, а, навпаки, мав звичайні людські почування, був моральним і етичним. (Те, що потім відчули й зарубіжні читачі та критики). Головні події твору відбувалися в екзотичному для українського читача оточенні - серед українських поселенців Приамур'я, де серед лісів збереглося традиційне українське життя, хоч було й чимало незвичайного, пригодницького, скажімо, те ж полювання на диких звірів. Поза всяким сумнівом, роман був, як ми кажемо, патріотичним, бо Григорій Многогрішний, крім усього іншого, боровся чи, радше, боронився від радянської системи, яка хотіла його знищити й спустошити все живе і прекрасне. Тож учителі середніх та інших шкіл рекомендували своїм вихованцям прочитати роман "Звіролови". Так само провідники юнацтва ОУН видавали наказ, щоб читати та обговорювати "Звіролови" на зібраннях членства.

     За свідченням очевидця, автора спогадів того ж таки Літопису УПА, Іван Багряний відіграв велику роль в еволюції програми ОУН від інтегрального націоналізму до демократичного. У Львові, на Підкарпатті й у дорозі на захід він перебував часто в середовищі оунівських діячів чи згодом старшин УПА. Всі, хто з ним зустрічався, оповідали, що де лишень появлявся Багряний, всюди вів гарячі дискусії на політично-програмові теми. А що він знав діло, був досвідченим, красномовним і переконливим дискутантом, його висновки мали великий вплив.

     Відомо, Багряний був одним з перших, хто ініціював потребу утворення загальноукраїнського й понадпартійного центру, який був би верховним керівництвом УПА і всієї визвольної боротьби, а також дав згоду увійти до УГВР і разом з іншими її членами виїхав на Захід. Політична пристрасть не полишала його і там. Проте він шукав нових способів революційної боротьби з московським окупантом.

     За словами одного із соратників Багряного, Юрія Дивнича, "тут мусили сказати своє слово ті, в кого той досвід був уписаний - і на серці, і на шкурі". Багряний, щедро обдарований імпульсом чи інстинктом ініціативи, перший сказав це слово, разом з однодумцями заснувавши Українську Революційно-Демократичну партію з емігрантів із УРСР. Партію зі своєю газетою та видавництвом "Українські вісті". Один із центрів українського культурного відродження по Другій світовій війні в складних умовах чужини.

     Звичайно, це буде пізніше. А 1944 р. він змушений був емігрувати спочатку в Словаччину, потім в Австрію (Інсбрук), звідки 1946 р. перебрався в Баварію (місто Новий Ульм на Дунаї), де було розташоване поселення для втікачів, або переміщених осіб, так званий табір Ді-Пі. Звідси, з Нового Ульма, наші земляки роз'їжджалися до СІЛА, Канади, Австралії, Аргентини... Шукати роботу, шукати кращої долі... Розліталися по всіх краях. 1947 р. в Західній Німеччині було 766 таких таборів, з них 125 українських - із внутрішньою національною адміністрацією, виборною таборовою радою, управою, з власним шкільництвом, культурно-мистецькою службою, а також десятком інших організацій, союзів, партій. За приблизними підрахунками, в трьох зонах - американській, англійській, французькій - залишилося понад 200 тисяч українців. Більшість, звичайно, опинилася в четвертій - радянській зоні. Бо, якщо врахувати вивезену на примусову працю молодь, колишніх полонених і політичних в'язнів, загальна кількість наших земляків, одноплемінників у 1944 - 1945 рр. у Німеччині сягала... двох мільйонів!

     Саме тоді кремлівські верховоди й розпочали масову репатріацію з Німеччини колишніх радянських громадян, буквально полюючи за ними і примусово вивозячи в СРСР. Куди потрапляли репатріанти?

     Певна річ, значну кількість із них через спецрозподільники спрямовували в Сибір, на Колиму, Соловки та інші концтабори сталінського ГУЛАГу.

     У "добровільній" репатріації, звичайно ж, нічого не відаючи про справжні наміри кремлівських людоловів, допомагали англійські та американські військовослужбовці, які ретельно дотримувались домовленостей, досягнутих на Ялтинській конференції, що відбулася 4 - 11 лютого 1945 року. Власне, через недалекоглядність Рузвельта і Черчілля саме Ялта розв'язала руки диктатору Сталіну та продовжувачам його справи, легітимізувавши майбутній розкол Європи і "залізну стіну" на довгі десятиліття між її Заходом і Сходом. Якщо ж конкретизувати події, то це означатиме придушення національно-визвольних рухів українців, литовців, естонців, латишів, криваві погроми польського опору, берлінського повстання 1953 року, угорської революції 1956 року, "празької весни" 1968 року тощо.

     Та вже тоді, 1945-го, для багатьох поневолених народів, особливо ж для українців, почалося справжнє пекло. Налякані майбутніми репресіями (знову репресії!), люди в розпачі підробляли документи, міняли не тільки свої прізвища, а й національність, утікаючи світ за очі. А коли це не вдавалося, кінчали життя самогубством.

     Багряний теж підлягав "добровільній" репатріації. Але не ховався - під власним прізвищем відважно виступив на захист десятків і сотень тисяч таких же, як і сам, приречених співвітчизників, написавши (протягом доби, в холодній таборовій кухні, в Авсбурзі, 1945 р.) памфлет "Чому я не хочу вертатись до СССР?".

     Невелика - розміром з долоню, на 38 сторінок - книжечка.

     Але скільки в ній було праведної сили та уболівання за свій народ!

     "Нам світ може не повірити! Добре! То нехай нам влаштують суд. Нехай нас судять, але в Європі, перед лицем цілого світу. Нехай нас звинувачують, в чому хочуть, але нехай нас судять представники цивілізованого світу (...) Але на такий суд Сталін не піде!"

     І цей памфлет, одразу ж перекладений іншими мовами, зокрема англійською, зробив переворот у свідомості всього західного світу. Він вселив почуття гідности і в серця вчорашніх утікачів, заляканих, переслідуваних, знедолених, піднявши їх із колін.

     Наведемо свідчення самого ж Багряного:

     "1946 року, в розпалі репатріації, в часи, коли був суворо заборонений будь-який виступ проти альянтів, до мене з'явилися двоє представників американської окупаційної влади на вимогу совєтської репатріаційної комісії. Один із них вийняв із кишені мою брошуру "ЧОМУ Я НЕ ХОЧУ ВЕРТАТИСЬ ДО СССР?" (виділено великими літерами та курсивом Багряним. - О.Ш.), підняв угору й запитав:

     - Це Ваше прізвище?

     Вибираючи між почуттям жаху перед примусовою репатріацією й почуттям обов'язку, я вибрав останнє й відповів:

     - Так, це моє прізвище.

     - Гаразд. А це Ви написали цю брошуру?

     - Так. Це я написав цю брошуру.

     На моє щастя, то були американці, з своїм розумінням речей і своєю мораллю".

     Якби сталося так, що Багряний, крім памфлету "Чому я не хочу вертатись до СССР?", не створив більше нічого, він би все одно увійшов до історії українського народу як його надійний оборонець, видатний полеміст і політичний діяч.

     Та в тім то й річ, що ця мужня людина з підірваним у сталінських катівнях здоров'ям (відкрита форма сухот, цукровий діабет, серцева недостатність) уперто й цілеспрямовано продовжувала свою подвижницьку діяльність. Його відповіддю кремлівським людоловам була і сатирична віршована повість про Ді-Пі "Антон Біда - Герой Труда" з власними карикатурами (квітень - жовтень 1955 року; перші розділи з'явилися на сторінках газети "Ми ще повернемось!").

     У складних умовах еміграції - необлаштованості, постійного цькування і переслідування більшовицькими аґентами, підступних провокацій (чого вартий лишень некролог на нього, на живого, вміщений у фальшивих примірниках газети "Українські вісті", розтиражованої й розісланої багатьом тим, хто захоплювався творчістю письменника і поділяв пропаговані ним ідеї) - Багряний мав неабиякий авторитет і фактично був уособленням справжнього, визнаного лідера нації: обирався заступником голови і головою Української Національної Ради, віце-президентом Української Народної Республіки в екзилі. Був одним із організаторів і засновників українського молодіжного руху ОДУМ (Об'єднання Демократичної Української Молоді), літературної організації МУР (Мистецький Український Рух). Послідовно і переконливо відстоював ідею вільної, демократичної, незалежної, суверенної України, консолідації всіх здорових сил не тільки українського суспільства, а й цілого світу для сприяння в розбудові її державности. Хіба ж ці принципи не актуальні для нас і тепер?

     Перефразовуючи відомий вислів, з упевненістю можна сказати, що його нелегка доля невіддільна від долі рідного народу, лідером якого (а не просто частини чи цілої еміграції), незважаючи на ізоляцію від України, він був. Іван Багряний, кажучи словами Й.-В. Ґете, на землі якого опинився, ніс в епоху те, чого їй бракувало, а саме - ідею гуманізму. Але ця ідея, поза сумнівом, мала свій розвиток і в українській, більше того - слобожанській землі, де народився славний його попередник Григорій Сковорода, просвітитель, філософ і поет XVIII ст. Саме на цій землі постало твердження Сковороди, що Бог - у серці людському. То хіба ж тут не простежується логічний зв'язок з афоризмом Багряного: "Любов - є найсильніша з усіх релігій" (один з епіграфів до роману "Людина біжить над прірвою")?

     Багряний - автор збірки поезій "Золотий бумеранг" (рештки загубленого, конфіскованого та знищеного, 1926- 1946), поеми "Гуляй-поле" (1944), комедії-сатири "Генерал" (1946), драми-повісті "Морітурі" (1947), повісті-вертепу "Розгром" (1943), сатиричної віршованої повісті про Ді-Пі "Антон Біда - Герой Труда" (1956), багатьох публіцистичних брошур та сотень статей.

     В "Автобіографії", датованій 11 січня 1944 р. (Львів), письменник, між іншим, зазначав:

     "У 1927-28 рр. була написана історична поема "Маруся Богуславка". Рукопис загинув, сконфіскований при арешті в 1932 р. Так само рукопис 2-х більших поем "Мулярі" та "Мисливська соната" (уривки з якої надруковано в "Золотому бумеранзі". - О.Ш.). І далі: "З першого сидіння в тюрмі написав (...) поему "Гомо сапіенс"... А зараз працюю над прозовим романом-хронікою "Магістраль на той світ" (тюрма, заслання, які вони були)". У доданому до "Автобіографії" бібліографічному переліку названо цілу низку оповідань, надрукованих у радянській періодиці 20-х років.

     Як болючий нерв, Багряний і в еміграції повсякчас публічно, зокрема в газеті "Українські вісті", реагував на все те, що діялося - доброго чи злого - на терені України. Переконливим прикладом є наведена вище поправка до спогадів Івана Ле про Юрія Яновського. А ось уривок з листа 10 травня 1956 р. в далеку Австралію до Дмитра Нитченка:

     "Чи маєте Ви змогу діставати там київський журнал "Дніпро"? Зверніть увагу на нарис О. Довженка в березневому числі (за цей рік) - "Зачарована Десна". Раджу конче прочитати. Знаменита річ. Я не сподівався,.що Довженко має такий несамовитий літературний хист. Конче розшукайте цей журнал".

     Таких прикладів можна навести багато.

     Ще 1949 р. в доповіді на з'їзді УРДП у розділі "Зовнішні й внутрішні передумови, що їх має Україна сьогодні", в пункті "Україна перед зовнішнім світом" Багряний зазначав:

     "Фактично тих світів зовнішніх для України є два. Ближчий і дальший. Цілком окремі територіально й ідейно-політично. Поставлені в непримиренно ворожі позиції один до одного. Це світ комуністичний, що облягає Україну залізним кільцем, і світ демократичний, великий світ, від якого Україна ізольована знаменитою "залізною заслоною". Ці світи для України різняться тим, що світ ближчий територіально є дальший, ідейно-політично ворожий, залізна клітка, в яку Україна посаджена, світ неволі. Світ же дальший територіяльно, близький ідейно-політично, великий світ свободи й демократії, від якого Україна сподівається визволення вже багато років. Особливо багато надій на нього покладає наша політична еміграція, будуючи на тих надіях свою визвольну політику.

     Як же стоять справи у великому зовнішньому світі? Які шанси, які перспективи має Україна і її визвольна боротьба, коли дивитись без рожевих окулярів, у тому зовнішньому світі? На що ми можемо розраховувати від того світу?

     І от, дивлячись без рожевих окулярів, мусимо сконстатувати досить гіркі речі:

     Туман ілюзій, навіяний патріотичною пропагандою, заснованою на щирій, але наївній вірі, що хтось виборе і дасть Україні свободу й незалежність, - той туман ілюзій, що був фактичним підґрунтям політичної акції і джерелом ентузіазму майже всіх українських партій і середовищ на еміграції, сьогодні помалу, але певно розвіюється. Той туман утворився від хибного уявлення, що весь світ, справедливий і демократичний, не має більш нічого робити, як дбати про нас, і перейнятий справою українського визволення з-під московської кормиги так, як і ми самі. Розвіюється той туман ілюзій від щораз ясніших фактів, що світ великий зовнішній, світ великих "потуг", зовсім не бере українську справу в рахубу. А якщо й бере, то як частину справи внутрішньої, російської". І далі:

     "Наша глупота була, є й буде завжди найбільшим союзником та помічником ворога, - сказав наш видатний соціолог (Липинський, якого Багряний читав дуже уважно, з олівцем в руках, і радив, щоб його "Листи до братів-хліборобів" стали настільною книгою для однопартійців. - О.Ш.), - коли не зберігати єдности української протидії, не зводити її значення до нуля, а й у формі зневірювання та відштовхування від себе своїм провінціалізмом та вузьколобою політикою національних мас та штовханням її до Росії".

     І ще:

     "Україна для світу не існує. І не існуватиме доти, доки єдиною могутньою акцією сама не заявить про себе належно ділом".

     Серед частини українського громадянства в діаспорі побутувала думка: політика заважала Багряному бути самим собою, сиріч бути виключно письменником; займався б, мовляв, лише літературно-мистецькою діяльністю - більше б устиг і на вищому естетичному рівні.

     Та чи так це насправді? Боротьба за долю України заважала Багряному, як істинному митцеві, сприймати світ? Радше навпаки: постійні ідейні пошуки та політичні дискусії сприяли, допомагали йому, представникові бездержавного народу, відточувати свій мистецький талант, відчувати перспективу того, про що, як і для кого він пише. Між іншим, своє кредо письменник виклав у відомій статті "Думки про літературу", а почасти також у відгуку на виставу п'єси М. Куліша "Народний Малахій" та в деяких інших матеріалах. На жаль, далеко не все з написаного Багряним уціліло. Такі романи, як "Марево" (1932), віршована сатирична утопія "Сон золотого Тамерлана", "Марко Когут", поеми "Комета" (1926), "Гутенберг", "Пам'ятник", "Тінь" та інші безслідно зникли в енкаведистських застінках. Зникли, бо викривали, докопуючись до її устоїв, антилюдську більшовицьку систему.

     Художні та публіцистичні твори Багряного ще за його життя, як зазначалося на початку цієї статті, неодноразово виходили у СІЛА (де йому вручили символічний ключ від міста Нью-Йорка і на його честь започаткували відзначення "Українського дня", 22 січня, вивішуючи на будинку міської управи наш національний, синьо-жовтий прапор), Канаді, Англії, Німеччині, Голландії, Франції, Австралії.

     Ідея видання "Саду Гетсиманського" у Франції, між іншим, належала не кому-небудь, а саме Володимиру Винниченку. А було так.

     Як тільки роман з'явився в новоульмівському видавництві "Україна" (точніше, у видавництві "Українські вісті"), автор надіслав його в Мужен - своєму улюбленому письменникові (про те, що з творами цього прозаїка під рукою Багряний ще в Охтирці входив у літературу, ми вже зазначали). Невдовзі із Франції - 20. Х.50 - надійшла відповідь:

     "Вельмишановний Іване Павловичу, велике спасибі Вам за присилку книги і за книгу. Вона - великий, вопіющий і страшний документ. Про неї можна говорити книгами і, мабуть, чулі люди будуть так говорити. Зараз нічого більше казати не буду про саму книгу. Але хотів би Вас запитати: чи робиться ким-небудь що-небудь для оголошення цього документу перед світовою опінією? Чи робляться заходи про переклад її на чужинні мови? Ви стоїте ближче до різних органів пропаганди і Вам, може, легше буде зробити ті заходи. Правда, мушу попередити, що у Франції видавці ставляться тепер стримано до нових праць проти комунізму, їх, мовляв, було вже досить. Але конче треба пробувати. Чи маєте Ви перекладачів на французьку мову? Чи маєте кого-небудь у Франції, хто міг би зайнятися цією справою? Коли б Ви не мали, то я міг би спробувати вияснити це питання з тими людьми, які, може, могли б узятися за це, досить трудне завдання.

     Якщо Ви не можете через якісь причини писати мені особисто, то доручіть кому-небудь за Вас зноситись зо мною в цій справі.

     Я зроблю все, що моя сила буде, для Вашої великої книги і для істини.

     З правдивою, дружньою пошаною..."

     Тільки несподівана смерть перешкодила Винниченкові здійснити задумане. І все ж - нехай через десять років - це сталося, завдяки діяльній участі перекладача Григорія Алексінського, публіциста й політика, колишнього члена Державної думи Росії, що в Новому Ульмі при "Українських вістях" видавав газету "Освобождение", а кошти на газету добував, розпродуючи архівні документи, зокрема й листи... вождя пролетарської революції Леніна, з яким свого часу був знайомий і навіть листувався. Сюжет, як кажуть, незвичайний, можна вважати, просто детективний!

     "Я аж сам не вірю, - ділився Багряний 6 квітня 1961 року в листі до свого молодшого друга Данила Завертайла з приводу видання "Саду Гетсиманського" французькою мовою, - що книжка вийшла, хоч вона ось лежить у мене на столі. Це так трудно в наших умовах, та ще у Франції, та ще в такім ворожім кільці (більшовики, білогвардійська пакость, радянська агентура й свої дурні)... Заінтересовання французького видавця українським письменником - це річ, подиву гідна в тій французькій дійсності, де вороги зробили все, щоби українське ім'я ототожнювалося з "жидомором", "антисемітом", "дикуном".

     А через рік - 21 березня - тому ж адресатові:

     "Є німецьке видавництво, яке хоче видати мій "Сад Гетсиманський", але я поставив умову, щоби переклад було зроблено з української мови, тобто з оригіналу, оскільки переклад з перекладу віддалює зміст і не гарантує від різних перекручень..."

     Ще пізніше - 17 серпня 1962 року:

     "Справа з перекладом посувається повною парою. Тільки, кажучи правду, я зовсім закрутився з тим, бо перекладачка (буковинська німка) знає українську мову західну нашу, але не знає підрадянської, з її безліччю новотворів і специфічних термінів, особливо в цій книзі, де відображається дійсність, на слова й поняття якої немає пояснень в жодних світових словниках. І я все те мушу пояснювати їй листовно. Всі оті ВЧК, ОГПУ, УГ, ЦЕРАБКОПИ, "чорні ворони", стукачі, сексоти, корпуса, оперативники і т. д. і т. д. Уявляєте, яка це робота, коли в книзі 560 стор. і всі вони повні незрозумілих слів! Ось над чим я розбиваюсь..."

     Достеменно знаємо, що названа письменником буковинська німка - Ольга фон Стреков - закінчила роботу над перекладом роману "Сад Гетсиманський" і надіслала його текст Багряному для авторизації, одначе подальша доля цього рукопису, на жаль, невідома.

     Крім того, було зацікавлення перекласти твір українського автора й іспанською мовою. Був навіть рукописний переклад роману, організовано кошти на видання книги. Та успішному просуванні видавничого проекту перешкодили загадкові, до кінця не з'ясовані обставини. Що ж, дуже багато чого доводилося переборювати українській літературі в умовах бездержавности і нещадної боротьби за виживання.

     Загальний тираж трьох накладів згадуваної вже повісті "Тигролови" лише англійською мовою складав понад один мільйон примірників. І, мабуть, зовсім не випадково (тут ми знову пошлемося на В. Гришка) першими зрозуміли й відповідно оцінили нашого письменника саме критики-чужинці: вільні від наших національних комплексів, розглядаючи його набуток з певної відстані, вони й звернули увагу на те головне у творах письменника, що виходить не тільки за межі конкретно-політичного, але за межі конкретно-часового та навіть і конкретно-національного, будучи просто загальнолюдським.

     Творчий доробок Багряного, зокрема його роман "Сад Гетсиманський", порівнювали з книгами таких майстрів, як Артур Кестлер ("Сліпуча пітьма", "Нуль і нескінченність"), Джордж Орвел ("1984"), Борис Пастернак ("Лікар Живаго") та Олександр Солженіцин ("Архіпелаг ГУЛАГ"), часто віддаючи перевагу нашому авторові. І в художньому вирішенні цієї теми, і в життєстверджуючому оптимізмі, і навіть у пальмі першості (сталінську гулагівську тему Багряний розвінчав майже на двадцять років раніше, ніж Солженіцин).

     Так, у передмові до книжки, що побачила світ у французькому видавництві на початку 1961 року, зазначалося:

     "Різниця суттєва в тому, що в Кестлера й Пастернака вирішення проблеми - негативне й песимістичне. їхні герої розчавлені тоталітарним молохом, тоді як у Багряного, сина робітничої сім'ї, людська особистість чинить опір до кінця, і, зрештою, тріумфує над антилюдяною силою, яка хоче її роздавити".

     І далі:

     "Але нехай ніхто не подумає, що цей роман - твір моралізуючий або з галузі пропаганди. Канва й драма його настільки захоплюючі, що читачеві здається, ніби він сам переживає, разом із автором, авантурний роман у найкращому розумінні цього слова. Суворий реалізм пом'якшений у ньому ніжною емаллю дещо скорботного романтизму, оздобленого якоюсь мірою доброю іронією людини, котра не визнає своїх особистих страждань за трагедію цілого світу. Це поєднання суворого реалізму, часом брутального, з дуже ніжним романтизмом, ніжною іронією та їдучим сарказмом, є, на мій погляд, найхарактернішою рисою української літератури".

     Не забарилися й відгуки, рецензії в пресі. Впливовий французький часопис 13 травня цього ж року вмістив цікаву статтю члена славнозвісної Академії Гонкурів Андре Біллі під назвою: "Література, невідома у Франції". Хоч і стисло, але цілком поінформовано автор статті окреслив українську літературу як цікаву й оригінальну, навівши низку імен письменників та їхніх творів: зі старшої генерації - Володимира Винниченка з його "Сонячною машиною", "Рівновагою" тощо, Олександра Олеся - поета української революції; з молодшої генерації - Євгена Маланюка, Тодося Осьмачку, Аркадія Любченка, Докію Гуменну, Уласа Самчука, Ігоря Качуровського, Михайла Ситника, Анатолія Галана, Яра Славутича, Віталія Бендера та інших. Про автора "Саду Гетсиманського" Івана Багряного Андре Біллі оповів, як про письменника, знаного в Україні ще до війни, а тепер широко популярного на еміграції, твори якого перекладено англійською та голландською мовами. Крім того, автор статті звернув увагу читачів "Фігаро Літераре", що І. Багряний, колись переслідуваний і репресований більшовиками як український письменник, нині відомий ще й як Голова Української Національної Ради в екзилі. Це було вельми важливе і, взагалі, чи не перше таке повідомлення у французькій пресі, що, поза сумнівом, засвідчувало публічне визнання не лише відомого політичного українського лідера, а й тієї впливової сили, яку він гідно репрезентував поза межами рідної землі.

     Чи ж випадково, що підступну провокацію з некрологом на живого Івана Багряного було вчинено саме в той час, коли популярність українського письменника у світі дедалі ширшала й міцніла? Услід за чудовими відгуками рецензентів і просто читачів на твір "Сад Гетсиманський" редколегія газети "Українські вісті" змушена була негайно вмістити на своїх сторінках і таке звернення:

     "Увага! Перестерігаємо всіх наших читачів і все українське громадянство перед черговою ворожою провокацією у формі "жалобного видання "Українських вістей" з повідомленням Президії й ВО (виконавчого органу. - О.Ш.) Укради та ЦК УРДП" про "смерть І. П. Багряного". В заплутаному прядиві найдивовижніших, застосовуваних проти нас ворожих провокацій, це не найрозумніша, проте хтось може впасти її жертвою. Проти цього ми перестерігаємо. Просимо бути пильними й уважними в усіх подібних випадках".

     За письменником полювали й кремлівські агенти, намагаючись його викрасти або, принаймні, вбити, як убили багатьох інших українських подвижників. Недарма ж він носив із собою зашиту в лацкані піджака ампулу з ціаністим калієм. Ні, живцем їм знову Багряний уже не дався б. З цієї ж причини, перебуваючи в санаторії Сант-Блазієн, ще 16 вересня 1955 року він заготував письмове звернення: "До відома всіх моїх колег і всього громадянства". Цитуємо:

     "Останнім часом я помічаю, що за мною пильно і невідступно стежать якісь суб'єкти.

     Оскільки я кілька місяців уже дістаю анонімові листи, інспіровані, без сумніву, т. зв. "Комітетом за возвращение на родину" в Сх. Берліні, з пропозиціями їхати до СРСР, з обіцянками різних благ, а в разі відмови - з погрозами знищення, то я думаю, що це стеження стоїть в прямому зв'язку зі згаданими погрозами. Бо всі ті "запрошення" лишаються мною без уваги, ясно. Думаю, що совєти хотять здійснити "запрошення" іншим способом, бо з листів видно, що їм дуже залежить на тім, аби я "виступив перед усім світом по радіо з Києва й з Берліна". А тому я пишу ось цього листа і вкладаю до кишені одного з моїх убрань в шафі моєї санаторійної кімнати.

     Якщо би зі мною щось сталося - нагла смерть, нагле і безслідне зникнення, - то це би означало, що радянська агентура досягла свого обіцяного знищення. Якщо би ж безслідне зникнення закінчилось "виступом по радіо з Берліна чи з Києва", то прошу всіх друзів мати на увазі, що опинитися перед радіо живим я ні в якому разі не зміг би, а значить, цей виступ є інспірований.

     Так само в разі наглої смерті тут з якої би то не було причини прошу мати на увазі, що в цьому містечку від якогось часу зарясніло радянськими агентами.

     З найщирішою моєю пошаною -

     Іван Багряний".

     То, може, біг української людини над прірвою вже закінчився? Досить цієї шаленої втечі від самого себе - в нікуди. Пора, нарешті, не бігти, оглядаючись на переслідувачів, а вільно й розкуто йти поруч з усім цивілізованим світом. І, ніби від імени всього нашого народу, Багряний писав:

     "Все можна перемогти при внутрішній змобілізованості та безоглядній волі до того. - Він писав це в листі до дружини, Галини Єлеазарівни, в черговий раз потрапивши до лікарні, і, наперекір тяжкій недузі, продовжуючи свою подвижницьку літературну й політичну діяльність. - Ту жадобу і волю вкраплюють в мене твої окремі слова (яким ти навіть не надаєш значення) і твоя героїчна поведінка. І це мене наснажує енергією. Хотів би, щоб таку моральну підтримку і скріплюючу силу ти мала в мені. На цім місці в мене проривається гіркий посміх, бо я пишу лежачи. Але це нічого не значить. Я не є повалений, я лише трохи приліг, щоб раптом встати на весь зріст... Я фанатично переконаний, що мені судилося звести і виграти (підкреслення Багряного. - О.Ш.) жорстокий бій не тільки за своє життя фізичне, а й за своє місце в історії".

     Коли ж він знаходив час і, головне, де брав силу бувати у США, Канаді, Англії, Бельгії, Франції, Італії? І не тільки бувати, а вести дискусії, давати інтерв'ю, пропагувати й відстоювати свої гуманістичні ідеї. Так, наприклад, 8 липня 1961 року в інтерв'ю радіостанції "Свобода" письменник наголосив:

     " - Отже, те що кричать про нас більшовики, - це нормально. Інакше вони й не могли б нас назвати. Бо ми - вороги совєтської системи. Ми були з наличкою "ворогів народу" тоді, коли Сталін із нами розправлявся руками Єжова. Ми сиділи по тюрмах. Нас там бито, нас там мордовано під виглядом, що ми вороги народу, з метою нас знищити. А чому? Бо ми були патріотами своєї Батьківщини, вірними синами свого народу лишилися й досі письменники на еміграції. Багато з нас були в тюрмах і концентраційних таборах. Хрущов на 20-му з'їзді партії сказав сам, що то хибна сталінська політика, хоч, правда, він Сталіна не засудив за боротьбу з "буржуазними націоналістами". Отже, багато з нас пройшло тяжкі муки, тяжкий іспит, саме страждаючи за інтереси свого народу, за його волю. Тут, на еміграції, ми цю боротьбу не тільки продовжуємо, а й посилили всіма можливими засобами проти тієї системи. За це нас більшовики ненавидять. Письменники на еміграції не торгують своєю Батьківщиною, її інтересами. Ні. Вони - не запроданці; вони своєю творчістю довели, що збагачують скарбницю не тільки української, а й світової літератури та світових надбань. Прийде час - і кожен на Україні в цьому переконається".

     І такий час настав! Буквально напередодні проголошення Державної незалежності України - 1991 року, Івана Багряного було удостоєно Державної премії України імени Тараса Шевченка (посмертно).

     Українська ж діаспора ще раніше - 1963 року - висунула творчість Багряного на здобуття Нобелівської премії. (У другому томі нашого видання вміщуємо копію листа-відповіді Нобелівського комітету про отримання його книг). Але подальшому розгляду подання завадила передчасна смерть письменника. (Як відомо, цю престижну премію присвоюють тільки живим авторам). Виснажений у сталінських катівнях, а відтак тяжко хворий, Багряний помер на 57-му році життя. Вдумайтесь лишень: гнаний, цькований, переслідуваний, скільки він устиг зробити доброго за свій короткий вік! І скільки ще міг би зробити...

     Смерть і застала письменника не вдома, а за роботою в санаторії Сант-Блазієн, 25 серпня 1963 року, о 19 годині 25 хвилин за місцевим часом.

     Незадовго до цього, як повідомлялося у газеті "Українські вісті", Багряний написав родині й кільком друзям листи, зберігаючи в них свою бадьору форму вислову. У листах порушував перспективи української справи та літератури, а також давав конкретні поради поточного характеру. І кожен супроводив приміткою з жаданням негайної відповіді. Отже, письменник відчував, що його дні пораховано, а тому хотів хоч листовно востаннє порозмовляти з друзями.

     На його робочому столі було знайдено силу-силенну записок: проекти доробок і переробок розділів "Буйного вітру" (2-й том), окремі речення, занотовані для майбутніх статей, думки для виступів тощо. (За день до смерті він закінчив статтю, яку згодом опублікували "Українські вісті"). Поруч з рукописом залишився і лист, звернений до Друга. Цей лист найчастіше цитують ті, хто пише про Багряного. Не можемо оминути його й ми, бо лист звернено до нас із Вами, шановний читачу.

     "Друже мій!

     Я вже задихаюсь. Щоб уявити, якого несамовитого напруження нервів і волі мені треба для витримування всієї зливи мерзости (такої безкінечної і такої немилосердної), треба взяти до уваги, що моя душа від природи - це душа поета і мистця. А значить, вона зовсім не пристосована таку мерзоту витримувати - не має панцира, та все це я витримувати мушу. Мушу! Хто зрозуміє це слово?! Тому я зціплюю зуби, нагинаю голову і йду до кінця мого призначення... Серце кожного поета і романтика мусить іти на Голготу".

     Поховано Багряного в Новому Ульмі. Його могила - біля входу на цвинтар.

     - Коли ховали Багряного, - згадував архієпископ УАПЦ владика Анатолій Дублянський, що тоді був простим священиком, - Новий Ульм ще не бачив стільки траурних вінків і так багато скорбних облич..."

     На могилі - пам'ятник з барельєфом поета і його ж відомими вже словами: "Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами".

     Цей пам'ятник, як архітектурний витвір, місцевою владою взято під охорону. Спроектував його скульптор Леонід Молодожанин (автор пам'ятника Тарасові Шевченку у Вашингтоні).

     А неподалік - серед мовчазного строю могил - пам'ятник полеглим українцям.

     Задумав і спроектував його Багряний.

Становлення

Майбутній письменник народився 2 жовтня 1907 року в місті Охтирка в сім'ї муляра Павла Петровича Лозов'яги. Мати майбутнього письменника — Євдокія Іванівна Кривуша — походила із заможного селянського роду із села Куземин біля Охтирки. В сім'ї, крім Івана, виховувалися також син Федір і дочка Єлизавета.

Шестирічним хлоп'ям Іван почав навчатися в церковнопарафіяльній школі, потім закінчив в Охтирці вищу початкову школу. 1920 року хлопець вступив до технічної школи слюсарного ремесла, потім — до Краснопільської школи художньо-керамічного профілю.

1922 року починається період трудової діяльності і активного громадсько-політичного життя: він то завполіт цукроварні, то окружний політінспектор в Охтирській міліції, то вчитель малювання в колонії для безпритульних і сиріт. 1925 року вийшов із комсомолу. Щоб «збагатитись враженнями» (вислів Івана Багряного), побував на Донбасі, в Криму, на Кубані.

1925 року Іван працював у Кам'янці-Подільському ілюстратором у газеті «Червоний кордон», надрукував у ній свої перші вірші.

Того ж 1925 року Іван під псевдонімом І. Полярний видав в Охтирці невеличку збірку «Чорні силуети: П'ять оповідань».

1926 року Іван вступив до Київського художнього інституту (КХІ), якого через матеріальну скруту та упереджене ставлення керівництва закінчити не вдалося. Навчаючись в КХІ, виходить зі спілки «Плуг», вступає до опозиційного літературного об'єднання МАРС («Майстерня революційного слова»), де зближується з самовимогливими митцями слова: Валер'яном Підмогильним, Євгеном Плужником, Борисом Антоненком-Давидовичем, Григорієм Косинкою, Тодосем Осьмачкою та інших, яких пізніше було піддано нищівній критиці з боку офіційної радянської критики та всіляко переслідувано. Саме в цей період Іван Багряний активно працював і друкувався в журналах «Глобус», «Всесвіт», «Життя й революція», «Червоний шлях» та інших.

У 1920-х роках видає низку поетичних творів: збірку віршів «До меж заказаних», поеми «Монголія» та «Ave, Марія» (невдовзі була заборонена цензурою і вилучена з книготоргівлі), п'єсу «Бузок» про графоманів.

1930 року побачив світ роман у віршах «Скелька». Офіційною реакцією на роман стала стаття О. Правдюка «Куркульським шляхом» в журналі «Критика», де автор говорить: «…Від самого початку поет став співцем куркульської ідеології і до сьогодні залишається таким…».

В ув'язненні та на засланні

16 квітня 1932 року його заарештували в Харкові й звинуватили «в проведенні контрреволюційної агітації» за допомогою його літературних творів, таких як поема «Ave Maria», історичний роман «Скелька», поеми «Тінь», «Вандея», «Гутенберг», соціальна сатира «Батіг».

Багряний пробув 11 місяців у камері одиночного ув'язнення у внутрішній тюрмі ГПУ. А 25 жовтня 1932 року його звільнили з-під варти і на три роки відправили до спецпоселень Далекого Сходу. Про період перебування Івана Багряного на Далекому Сході в 1932—1937 роках досі мало відомостей: Охотське море, тайга, життя серед українців Зеленого Клину. Утеча на Україну та арешт у дорозі, Новий термін (3 роки) — тепер уже в таборі БАМТАБу.

Точних даних про час повернення Івана Багряного із заслання немає: 16 червня 1938 року повторно арештований та відсидів у Харківській в'язниці УГБ-НКВС на Холодній горі. Йому пред'являють нове звинувачення — учасника, чи навіть керівника націоналістичної контрреволюційної організації. Хоч слідували довгі дні знущань та допитів, Акт про закінчення слідства 26 березня 1939 року з висунутими проти нього обвинуваченнями І. Багряний не підписав. 1 квітня 1940 року прийнято постанову, в якій відзначалося, що всі свідчення про контрреволюційну діяльність відносяться до 1928 — 1932 років, за що він уже був засуджений, а «…інших даних про антирадянську діяльність Багряного-Лозов'ягіна слідством не добуто». Хворий, знесилений, Іван Багряний повертається в Охтирку.

Автобіографічні подробиці про ці п'ять років життя — арешт, тортури, втечу із заслання й повернення на батьківщину — письменник використав у романі «Сад Гетсиманський».

Під час війни

Радянсько-німецька війна застала письменника в Охтирці. Він одразу пішов в українське підпілля, передислокувався до Галичини. Іван Багряний працював у референтурі пропаганди, писав пісні на патріотичні теми, статті різноманітного характеру, малював карикатури й плакати агітаційного призначення. Одночасно він брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради (УГВР), у розробці її програмових документів.

Попри таку завантаженість Іван Багряний не покинув літературу працю. 1944 року він написав один із найталановитіших творів — роман «Звіролови» (згодом відомий, як «Тигролови»).

У січні 1944 написав, перебуваючи у Тернополі, поему «Гуляй-Поле».

В еміграціїї

1945 року Багряний емігрував до Німеччини. Як свідчить у «Листах до приятелів» Юрій Лавріненко, „в еміграції теж не було свободи. Не менш, ніж заборонами, перешкоджала гітлерівська Німеччина сформуванню політичної еміграції усілякими «розенбергівськими штабами», в яких псувалися та компромітувалися і дуже пристойні люди. Багряний пішов на Захід і в еміграцію через оунівське підпілля“.

Іван Багряний написав брошуру — програмний для нього памфлет «Чому я не хочу повертатися до СРСР?», де виклав політичну декларацію національної гідності й прав людини, яка пережила примусову репатріацію, насильство, тортури, приниження як колишній в'язень, остарбайтер, полонений, позбавлений власного імені. Він логічно обґрунтував закономірність еміграції з Радянського Союзу — батьківщини-мачухи, котра пішла на геноцид проти власного народу. 1948 року Багряний заснував Українську революційно-демократичну партію (УРДП) і звідтоді цілих 17 років — до самої смерті редагував газету «Українські вісті». Письменник був головою Виконавчого органу Української Національної Ради і заступником президента УНР.

Помер Іван Багряний 25 серпня 1963 року. Похований у місті Новий Ульм (Німеччина) на цвинтарі, при вулиці Ройттір (Neu-Ulmer Friedhof, an der Reuttier Str.). Могила Івана Багряного — перша могила ліворуч від входу на цвинтар, що навпроти вул. Фіннінгер (Finninger Str.).

Сім'я

Дружина — Галина Тригуб родом із Тернопільщини..

Характеристика творчості

Західні дослідники творчості Івана Багряного відзначали унікальну здатність письменника до «кошмарного гротеску», неабиякого гумору серед відчаю, оптимізму — серед трагедії в глухій війні, що проводиться на величезних просторах євразійської імперії. Юзеф Лободовський твердить, що «Сад Гетсиманський» перевищує силою вислову все, що дотепер на цю тему було написано, з другого ж боку — є виразним свідченням глибокого гуманізму автора, що на самому дні пекла зумів побачити людські прикмети навіть у найозвіріліших осібняків".

Популярність іншого роману «Тигролови», що його Юрій Шерех вважав утвердженням жанру українського пригодницького роману, — «українського всім своїм духом, усім спрямуванням, усіми ідеями, почуттями, характерами», спричинилася до пародіювання Мосендзом та Кленом образу багрянівського Григорія Многогрішного. Так з'явився гумористичний Горотак, що на думку Лавріненка, читався радше як беззлобний дружній шарж. Зате незадовго до смерті письменника, а саме 1963 року, з'явився друком плід заздрості й ненависті до Багряного, схоже, що витвір аноніма, бо псевдонім і досі не розшифровано, — брудна книженція «На літературному базарі. Поезія, проза і публіцистика Івана Багряного».

 Премії

1963 року філія Об'єднання демократичної української молоді (ОДУМ) в Чикаго розпочала акцію за надання Нобелівської премії Іванові Багряному, але його несподівана смерть перешкодила офіційному висуненню на цю нагороду [6].

1992 року постановою Кабінету Міністрів України Іванові Багряному посмертно присудили Державну премію України імені Тараса Шевченка за романи «Сад Гетсиманський» і «Тигролови».

Твори

Оповідання

«Етюд» (серпень 1921 р.)

«Міщаночка» (Охтирка, 1924)

«Мадонна» (Жмеринка, 1925)

«Заєць» (Ялта, 1925)

«Петро Каменяр» (Охтирка, 1925)

«З оповідань старого рибалки» (1927)

«В сутінках» (1927)

«Пацан» (1928)

«Рука» (1928)

Збірка оповідань «Крокви над табором» (Харків, 1931)

Поеми

«Монголія» (1927)

«Собачий бенкет» (Київ, 1928)

«Вандея» (1928)

«Ave Maria» (Харків, 1929)

«Батіг» (1928-1930),

«Ґутенберґ» (1928-1930, зникла на початку 1930-тих років)

Сатирична епопея «Комета» (повністю не збереглась) (1928-1930)

«Гуляй-Поле» (Тернопіль, 1944)

Сатирична поема «Антон Біда - герой труда: повість про ДІ-ПІ» (Новий Ульм, 1947)

Цукроварня (Поема про чотирьох)

«Меченосці»

П'єси

«Бузок»

«Генерал» (1944)

«Морітурі» (1947)

Поетичні збірки

«В поті чола» (1929) (заборонена до друку цензурою)

«До меж заказаних» (Київ, 1929)

«Золотий бумеранґ» (1946)

«Пісні» (авторські пісні І. Багряного різних років)

Романи

«Марево» (був заборонений до друку цензурою)

Роман у віршах «Скелька» (Харків, 1930)

«Тигролови» (Львів-Краків, 1944)

«Люба» (1944) (знищений власноруч). Уривок з роману: «За п'ять хвилин дванадцята»

«Сад Гетсиманський» (Новий Ульм, 1950)

«Маруся Богуславка» — перша книга роману «Буйний вітер» (Мюнхен, 1957)

«Людина біжить над прірвою» (посмертно, Новий Ульм — Нью-Йорк, 1965)

Повісті

«Огненне коло» (Новий Ульм, 1953)

Повість-вертеп «Розгром» (1948)

Статті

«Україна біля Тихого океану» (1944)

«На новий шлях» (1946)

Памфлет «Чому я не хочу вертати на «родіну»?» (інша назва «Чому я не хочу вертатись до СРСР?») (1946)

«Народження книги» (1956)

Дитячі твори

«Казка про лелек та Павлика-мандрівника» (1943)

«Колискова» (1955)

«Телефон» (1956)

 

Вшанування пам'яті

1965 року на могилі Івана Багряного встановлено пам'ятник (скульптор Леонід Молодожанин).

23 вересня 1996 року Кабінет Міністрів України видав постанову «Про 90-річчя від дня народження І. П. Багряного». Організаційний комітет очолив Леонід Кравчук.

1996 року засновано Фундацію імені Івана Багряного.

1996 року, з нагоди 90-річчя з дня народження письменника, засновано премію імені Івана Багряного. Серед її перших лауреатів — Іван Дзюба.

1 серпня 2006 року Верховна Рада України відхилила проект Постанови про відзначення 100-річчя від дня народження видатного українського письменника, громадсько-політичного діяча, непохитного борця за незалежність України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Івана Багряного. Під час обговорення думки щодо відзначення ювілею видатного українського письменника розійшлися. Депутати з фракцій «Наша Україна» і БЮТ висловлювалися за вшанування пам'яті Івана Багряного. Депутати з фракцій Партії регіонів, КПУ та СПУ були проти. У підсумку за проект Постанови проголосувало всього 73 депутати — і він був відхилений.

15 вересня 2006 року Президент України Віктор Ющенко видав Указ «Про відзначення 100-річчя від дня народження Івана Багряного».

25 вересня 2007 року введено в обіг ювілейну монету «Іван Багряний» із серії «Видатні особистості України» номіналом 2 гривні з нейзильберу, якість — «спеціальний анциркулейтед», тираж — 35 000 штук у капсулах.