Васильченко Степан

                           (1879 - 1932)

8 січня 1879. Народився Степан Васильченко в місті Ічні на Чернігівщині в бідній селянській родині. Змалку батракував. Але велика сім'я жила дружно, тут панував культ пісні, читали книги.

1886. Вступає до Ічнянської п'ятирічної школи. Стає кращим учнем, здобуває право залишитися при школі на два роки стипендіатом для підготовки у вчительську семінарію. Займається самоосвітою.

1895. Вступає до Коростишівської вчительської семінарії, де вчиться протягом трьох років. Продовжує займатися самоосвітою, проймається волелюбними ідеями, пише перші літературні твори.

1898. Іде вчителювати в с Потоки на Канівщині. Виявляє педагогічний талант і любов до дітей. Відкриває вечірні класи для дорослих. Вореться за навчання рідною мовою. Через це потрапляє до числа «неблагонадійних».

1900. Пцше поему про долю селян-переселенців «Розбита бандура». Веде щоденник.

1902—1903. Переводять до Богуславської школи на Київщині, але через незгоди з місцевим начальством не працює й року. Бере участь у підпільному гуртку, виявляє пропагандистські здібності: цікавиться фольклором, захоплюється . творчістю Шевченка та Марка Вовчка, світовою класикою.

1904. Вступає до Глухівського вчительського інституту. Включається в політичну боротьбу напередодні першої російської революції, організовує страйк.

1905. Вітає революцію. Провчившись в інституті півтора року, залишає навчання, тому що цей заклад не задовольняє його, не сприяє літературній праці. Працює в школі на Полтавщині, потім переїжджає на Донбас, «до живого й шумного шахтарського життя».

1906. Безпідставно був арештований разом із двома іншими вчителями. Півтора року проводить у Бахмутській тюрмі.

1907. Пише новели «Спасенник» та «Пацанок» на основі тюремних вражень.

1908. Виходить на волю. Хворий на тиф, виснажений письменник повертається в Ічню до старенької матері. Вчителювати Степану Васильченку було категорично заборонено, і він цілком віддається літературі, а на прожиття заробляє приватними уроками.

1910. Працює журналістом у Києві (в ліберально-буржуазній газеті «Рада»). Пише оповідання «Роман», «Циганка», новелу « На чужину ».

1911. Вийшла збірка «Ескізи», куди увійшли оповідання «Мужицька арифметика» та «Роман» і «У панів».

1912. Створює новели «Дощ», «Дома».

1914. Мобілізація на фронт. Перебуває на передових позиціях, командує саперною ротою. Пише п'єсу «Не співайте, півні, не вменшайте ночі», оповідання «Отруйна квітка», «На золотому лоні», «Під святий гомін», «Русин», «Чорні маки», «Окопний щоденник», де показує жахи імперіалістичної бойні. Ці твори входять у збірку «Оповідання».

1917. Хворого С. Васильченка відправляють у Святошинський санаторій, потім демобілізують.

1920 (за іншими даними — 1922). Подорожує з хоровою капелою «Думка» по Лівобережній Україні, спостерігає за життям.

1921. Повертається до педагогічної діяльності, працює у Києві завідуючим дитячим будинком.

1921—1928 (за іншими відомостями —1922—1926). Учитель української мови і літератури Київської школи № 61 імені І. Франка. Керує драмгуртком, очолює шкільну літературну студію. Водночас займається літературною діяльністю.

1923. Написана новела «Мати» (пізніше дає твору іншу назву—«Чайка»).

1924. Створені повість «Талант», оповідання «З самого початку », « Записки вчителя ».

1925—1928. Пише оповідання «Авіаційний гурток», «Червоний вечір», «Олив'янийперстень», новелу «Лісовановела», «Літературно-критичні записи».

1929. Вийшла з друку повість «В бур'янах».

1березня 1929. У Києві широко відзначено п'ятидесятиліття новеліста. Але загострюється хвороба, письменник змушений покинути роботу.

2 серпня 1932. Степан Васильченко помирає. Похований у Києві на Байковому кладовищі.

Січень 1979. За рішенням ЮНЕСКО 100-річний ювілей Степана Васильченка відзначала вся прогресивна громадськість світу.

Народився Степан Васильович Васильченко (справжнє прізвище Панасенко) 8 січня 1879 року у мальовничій Ічні на Чернігівщині в бідній селянській родині. Він дуже любив рідне містечко, яке здавна славилось чудовими співаками, з особливим захопленням розповідав про нього в автобіографічних матеріалах.

Безпросвітним було дитинство майбутнього письменника. Змалку він змушений був працювати на багатіїв. Уже тоді хлопець замислювався над соціальною несправедливістю. Велика родина, що складалася з восьми чоловік, жила убого. Пізніше С.Васильченко згадає:"...Холодні зими, недоїдання, чад у хаті, брак чобіт. Пасіння чужих овець, батрацька праця на левадах і городах і перша гіркість зневаги до твоєї бідності".

Незважаючи на вбогість, сім’я Панасенків жила дружно. Тут панував культ пісні, часто читали твори Т.Шевченка і М.Гоголя. "Між працею і будуванням, - зазначає письменник у автобіографічному нарисі "Мій шлях", - все ж можна було почути в сім’ї і пісню, і жарт, і байку, і книжку". Це прищеплювало хлопцеві інтерес до літератури, фольклору, сприяло його естетичному вихованню та розвитку літературних здібностей.

Батько письменника, який сам був грамотним, намагався будь-що дати дітям освіту, вивести їх у люди. В 1886 році С.Васильченко вступає до Ічнянської п’ятирічної школи. Пізніше так він згадає про це: "Записався я в неї боязким, соромливим, непомітним хлопчиком, кінчав - кращим учнем, живим, ініціативним, з нахилом до протестанства й навіть до дерзостей, що трохи турбувало моїх учителів".

Змалку будучи наполегливим й працьовитим, хлопець старанно вчиться, багато читає, стає одним з кращих учнів і цим здобуває право залишитись при школі на два роки стипендіатом для підготовки до екзаменів у вчительську семінарію.

Готуючись працювати народним учителем, С.Васильченко серйозно займається самоосвітою, його часто можна було бачити у досить багатій як на той час шкільній бібліотеці. Загалом протягом цих двох років майбутній письменник систематично читав художню літературу. Особливо сильне враження справила на нього поезія Т.Шевченка. Він захоплюється також творами О.Пушкіна, М.Лермонтова, І.Тургенева, знайомиться з кращими творами західноєвропейської класики.

Шістнадцятирічним юнаком він вступає до Коростишівської вчительської семінарії, де вчиться протягом трьох років. Мріє про вищу освіту, університет, але дітям з бідних селянських родин важко було вступити навіть до вчительської семінарії. Сюди могли потрапити найздібніші.

Навчання в семінарії не задовольняло допитливого і здібного хлопця. Викладачі погано знали свій предмет, формально ставились до своїх обов’язків. Отже, потрібної підготовки майбутнім учителям не давала, однак перебування в Коростишеві не пройшло марно для С.Васильченка. Тут він продовжує займатися самоосвітою, проймається волелюбними ідеями, пише перші літературні твори.

Після закінчення семінарії 1898 року дев’ятнадцятирічний юнак їде вчителювати в село Потоки на Канівщину. Працювати з дітьми, відкривати перед ними дивовижний світ знань С.Васильченко мріяв давно. Він мав природний педагогічний талант і любов до дітей, про що яскраво свідчать художні твори письменника, спогади про педагогічну діяльність, свідчення його сучасників.

Молодий учитель із запалом береться до педагогічної роботи, хоч умови для праці були нелегкі: у школі було холодно, не вистачало підручників, у навчання постійно втручалися піп, урядник. Незважаючи на це, С.Васильченко повністю віддає себе школі: працює над удосконаленням навчального процесу, розгортає позакласну роботу. Турбуючись про освіту для дорослих, відкриває для них вечірні класи. Тому з перших же років учителювання С.Васильченко потрапляє до числа "неблагодійних". Через чотири роки його переводять до Богуславської школи, де він, людина справедлива й кришталево чесна, не зміг змиритися з місцевим начальством і не попрацював тут і одного року, як його звільняють. У пошуках роботи письменник їде на Полтавщину.

Про тогочасне становище вчителів В.І.Ленін писав: "Народні вчителі голодують і мерзнуть в нетоплених і майже нежилих хатах. Народні вчителі живуть разом з худобою, яку селяни взимку беруть до хати. Народних учителів цькує кожний урядник, кожний сільський чорносотенець або добровільний охранник і шпик, не кажучи вже про причіпки і переслідування з боку начальства".

Звичайно, письменник не міг миритися з таким становищем учителів і вирішив:"...Так жити не можна - треба боротись. Та як? За зброю до такої боротьби я вирішив узяти слово". І С.Васильченко пише ряд творів, де майстерно змальовує життя школи, правдиво відтворює образи народних учителів ("Над Россю", "Вова" та ін.). Учитель, на думку письменника, "повинен бути сильний, незалежний, - до цього мусить прагнути".

Напередодні революції С.Васильченко, як згадує у своїх мемуарах письменник Є.Кротевич, був активним учасником підпільного гуртка, який в основному відвідували молоді робітники, пропагандистом революційних ідей. Було це 1903 року в Богуславі на Київщині, де письменник якийсь час учителював. У гуртку С.Васильченко "не тільки робив певні роз’яснення, коли комусь з робітників ставало щось незрозумілим, а й виступав з цілими промовами. І варто сказати, що Васильченко виголошував промови досить палко, з великим піднесенням, так що важко було тоді і пізнати його, - людину в житті взагалі переважно спокійну й навіть мовчазну".

1904 року С.Васильченко вступив до Глухівського вчительського інституту. Пізніше він так згадував про цей навчальний заклад: "Сумна була ця школа. Незважаючи на те, що її вважали за мужицький університет, офіційно її прирахували навіть не до середніх шкіл, а до нижчих. Це був тупик, в який заганяли тих з селянських учителів, які прагнули вищої освіти".

В цей час у країні назрівала революція. Студенти інституту активно включаються в політичну боротьбу. Вони розповсюджують заборонену літературу, співають революційні пісні й, головне, організовують страйк, одним з керівників якого був С.Васильченко.

Письменник гаряче вітав революцію 1905 року, брав активну участь у демонстраціях, виступав на мітингах.

Провчившись в інституті півтора року та відчувши, що цей заклад не задовольняє його, не сприяє літературній праці, С.Васильченко залишає навчання і знову працює в школі: спочатку на Полтавщині, а потім переїжджає на Донбас, "до живого й шумного шахтарського життя".

Та довго працювати С.Васильченку на Донбасі не довелось. Його заарештовують. І хоч для цього не було ніякої підстави, письменника разом з двома іншими вчителями внаслідок провокації судові власті звинувачують в нападі з метою пограбування і тримають півтора року в Бахмутській тюрмі. Тут від ув’язненого осетина Олексія Хостнаєва С.Васильченко записав чимало осетинських казок, які згодом надрукував і таким чином познайомив українського читача з фольклором закавказьких народів.

Вийшовши 1908 року на волю, хворий, виснажений письменник повертається в Ічню до старенької матері. Вчителювати С.Васильченку було категорично заборонено, і він цілком віддається літературі, а на прожиття заробляє приватними уроками. З 1910 року С.Васильченко працює журналістом у Києві.

Коли почалася перша світова війна, письменника мобілізували на фронт. І майже три роки без перерви - аж до Лютневої буржуазної революції - він перебував на передових позиціях, командуючи саперною ротою. Тільки навесні 1917 року хворого С.Васильченка відправляють у Святошинський санаторій. Але незабаром цей лікувальний заклад було закрито, і хворого письменника демобілізували.

Побувавши на фронті, С.Васильченко переконався, що імперіалістична війна, яка велася в інтересах панівних класів, - це велике лихо для трудящих. Про страхіття війни він розповів у кількох новелах та "Окопному щоденнику".

Письменник радісно вітав перемогу Великої Жовтневої соціалістичної революції, що відкрила перед ним широкі творчі горизонти. Разом з кращою частиною демократичної інтелігенції, яка  виступала в літературі ще до революції, С.Васильченко активно включився в будівництво нового життя в нашій країні, віддаючи всі сили і яскравий літературний талант. Улітку 1920 року він подорожує з хоровою капелою "Думка" по Лівобережній Україні, пильно придивляється до нових зрушень у свідомості народу-переможця. Це позитивно відбилося на формуванні С.Васильченка як радянського письменника.

С.Васильченко знову повертається до своєї улюбленої справи - педагогічної діяльності. Деякий час він працює в Києві завідуючим дитячим будинком, а згодом учителем Київської школи № 61, що носила ім’я І.Франка (1921-1928). Тут він був учителем української мови та літератури, керівником драматичного гуртка, очолював шкільну літературну студію. Водночас займався літературною діяльністю. Довгий час жив тут же, при школі. Навіть отримавши у місті квартиру, знаходився в ній лише під час канікул. Коли починався навчальний рік, переходив жити до школи, щоб бути весь час серед дітей, спілкуватися з ними, допомагати їм у навчанні, прищеплювати любов до літератури й мистецтва.

Нелегко працювалось С.Васильченку в перші роки після Великого Жовтня. Давалися взнаки розруха, матеріальні нестатки, що виникли в результаті імперіалістичної та громадянської воєн, іноземної воєнної інтервенції. Взимку школі не вистачало дров, убогими були навчальні кабінети, у шкільній бібліотеці майже не було книг.

Та С.Васильченко був оптиміст. Він пишався тим, що "школа бадьоро дивиться в своє майбутнє, й вірить, що вона згодом стане в повному розумінні тією кузнею, "де кується краща доля". Пророцтво письменника й педагога збулося. Радянська влада відкрила перед дітьми широкий шлях до знань, до культури.

Як письменник і педагог С.Васильченко був дуже популярний серед радянської громадськості. 1 березня 1929 року в Києві було широко відзначено п’ятдесятиліття новеліста. Ювеляр отримав багато вітальних телеграм, сповнених тепла й великої любові до письменника.

Особливо дорогим для С.Васильченка був адрес учнів 61-ї школи ім.Франка, в якому вихованці талановитого педагога писали: "Дорогий Степане Васильовичу! Ми, колектив 61-ї школи ім.Франка, шлем палке привітання в день Вашого 50-літнього ювілею. Складаємо щиру подяку за Вашу працю під час перебування в школі вихователем та керівником стінгазети та фотогуртка. В часи громадянської війни, коли панувала розруха й голод. Ви, незважаючи на всі труднощі і не жалкуючи свого здоров’я, підвищували в нашій школі культурний рівень дітей. Ми ніколи не забудемо Вашого щирого ставлення до нас".

У кінці 20-х років стан здоров’я письменника різко погіршився. Хвороба серця настільки загострилася, що він змушений був покинути свою найулюбленішу справу - педагогічну діяльність, якій присвятив більшу частину свого життя. З цієї причини С.Васильченко не зміг бути присутнім на ювілейному вечорі, присвяченому його п’ятдесятиріччю.

11 серпня 1932 року смерть обірвала життя С.Васильченка. Поховали письменника в Києві на Байковому кладовищі.

Український народ свято береже пам’ять С.Васильченка. Багато разів виходили його твори на Україні, чимало творів вийшло мовами народів СРСР. У 1979 році в Москві побачила світ книга повістей та оповідань письменника російською мовою "Над Росью". На будинку, де колись містилася 61-а трудова школа ім.Франка, в якій працював письменник, тепер встановлена меморіальна дошка. В Ічні споруджено пам’ятник С.Васильченку. Його ім’я носить Ічнянська середня школа № 1.

У січні 1979 року минуло сто років від дня народження С.Васильченка. За рішенням ЮНЕСКО, його ювілей відзначала вся прогресивна громадськість світу. Особливо широко вшанували талановитого письменника радянські люди. Сторіччя новеліста стало значною подією в культурному житті нашої країни. Ювілейні урочистості відбулися на батьківщині С.Васильченка, у Москві, Києві, Чернігові та інших містах.

З нагоди цієї дати в Ічні відкрито меморіальну дошку на хаті, в якій народився і жив С.Васильченко. До ювілею видатного майстра слова Київської студія науково-популярних фільмів випустила кінострічку "Степан Васильченко", де не лише розкрито основні етапи життя і творчості письменника, а й показано його як людину.

Літературна спадщина С.Васильченка досить багата й різноманітна. Він виступав майже в усіх жанрах: почавши з віршів, писав повісті, новели, п’єси, казки, поезії в прозі, літературно-критичні та публіцистичні статті, рецензії, перекладав з російської мови. Але найповніше, найяскравіше його талант виявився в жанрі новели.

С.Васильченко ввійшов у літературу вже в зрілому віці. Письменникові йшов тридцять перший рік, коли він систематично почав друкувати свої твори. І хоч критика письменника "не дуже балувала взагалі", його твори стали широко популярні в народі, особливо серед юнацтва.

С.Васильченко формувався як письменник під впливом фольклору та передової української і російської літератури. "Найсильніше враження, повторюю, - згадував автор "Мужицької арихметики", - справила на мене ця трійця: Пісня, Кобзар і Гоголь, твори, яким я не знаю рівних у світовій літературі". І далі: "Звичайно, пізніше було багато впливів російських класиків і пізніших новітніх письменників..." Своє барвисте слово він використав у боротьбі проти панівних класів, класових ворогів.

Найпродуктивнішими у творчості С.Васильченка були 1910-1914роки. Саме в цей час він написав майже всі дореволюційні твори. У 1911 році вийшла невеличка збірка письменника "Ескізи", до якої увійшли три твори, а саме: "Роман", "У панів" і "Мужицька арихметика". Збірка привернула до себе увагу громадськості. У 1914 році С.Васильченко підготував до друку значно більшу за обсягом збірку під назвою "Оповідання", але вона була конфіскована царською цензурою і видана лише через рік.

С.Васильченко писав про те, що добре знав, що його хвилювало. В нарисі "Мій шлях" він зазначав: "Загалом у своїх літературних вправах я не брав далеких абстрактних тем, - теми брав я з того життя, яке мене оточувало і що мене вражало". Особливо сказане стосується його творів про вчителів. Більшість новел письменника про школу мають чимало автобіографічного.

Тематика творчості С.Васильченка різноманітна. Провідними темами творів, де автор з великою художньою силою показав різні сторони сучасної йому дійсності, є:

а) життя села і його революційне пробудження;

б) трагедія народних талантів;

в) школа і діти;

г) викриття імперіалістичної війни;

д) утвердження радянської дійсності.

З великим болем у душі змальовує письменник у новелі "На чужину" переселення селян, причиною якого були безземелля і злиденне життя. Твір С.Васильченка перегукується з новелою В.Стефаника "Камінний хрест". Обидва автори з великою художньою силою показують трагедію сільських бідарів, які на схилі літ змушені шукати кращої долі.

В новелі С.Васильченка показано колективне переселення, коли "мало не половина всеї громади" вирушає з рідного села "в далеку, невідому чужину - туди, де серед диких степів, як кажуть люди, гуляє з хуртовиною мужицька доля". Селяни-бідняки усвідомлюють, що щастя не знайдуть: "Не про щастя ж їм марити, не його ж, справді, їдуть вони шукати в чужу сторону на заході свого життя!" Їдуть, бо їх женуть горе й нужда.

Із щирим співчуттям автор малює старого Жука, босого, без шапки, який "тихо, мов привид, ходить по двору, по городі, ходить, спиняється, щось думає..." Він згадує батька й діда, що вікували на цьому дворищі, гарячково хоче "добре надивитися і запам’ятати свою батьківщину, щоб не забути її на чужині..."

Вся новела має сильне ліричне забарвлення. У ній широко використано пісенні звороти. Зворушливо подано заключну картину твору: "Увесь натовп заворушився і поповз широким шляхом із села на гору. Вся юрба людей розтягнулася в довгу стрічку, потім стрічка посередині робилась все тонша й тонша і розірвалась. Здавалося, що цілий живий організм розірвався на дві половини. Одна половина подалася назад до села, друга поповзла далі по шляху". У творі "На чужину" С.Васильченко виявив себе майстром опису масових сцен.

Тему еміграції селян, до якої раніше звертались І.Франко, В.Стефаник та інші митці, С.Васильченко розкрив цілком оригінально, по-своєму.

Трагічну подію змальовує С.Васильченко й в оповіданні "Відьма", навіяному авторові народними переказами. У творі йдеться про страшенний злочин - вбивство батьком власних дітей. Злиденне життя й підступна мачуха штовхнули селянина в морозну ніч вивезти своїх маленьких дітей у ліс і там залишити.

Твори С.Васильченка "На чужину" й "Відьма" - гострий протест проти тогочасної дійсності, соціальної несправедливості.

У багатьох творах письменник показує революційні настрої бідного селянства, яке протестує проти експлуатації і гніту, бореться за свою кращу долю. Ця активність мас майстерно відтворена і в новелі "Чайка", де виведено трьох несхитних братів-революціонерів, і в творі "Мужицька арихметика", в якому селяни відверто заявляють про поділ поміщицької землі. Зростання класової свідомості селянської бідноти також яскраво відображено у таких творах, як "Осінній ескіз", "Лісова новела", "На калиновім мості".

З палкою любов’ю С.Васильченко змальовує образ революціонерки - сільської дівчини Мотрі ("Осінній ескіз") та образ матері Ковалихи ("Чайка"), яка нагадує в ідейному плані образ Нилівни з роману Максима Горького "Мати". На відміну від деяких сучасних йому письменників, зокрема М.Коцюбинського і А.Тесленка, С.Васильченка безпосередньо не зображує революційні події 1905 року, але його герої борються за свої права, проявляють класову свідомість, зв’язують своє життя з революційною боротьбою.

Важливе місце у творчості С.Васильченка займають новели, де показано важке становище талановитих людей з народу в умовах класового антагоністичного суспільства. Твори "На хуторі", "У панів", "На розкоші", "Талант" пройняті протестом проти умов соціальної нерівності, які глушили духовні здібності людей, вбивали в них природні таланти.

У ліричній новелі "На хуторі" автор з великою симпатією створив образ вродливої дівчини-наймички, в якої був чудовий голос. Твір не має сюжету. Новеліст показав лише один момент з життя дівчини-сироти, яка змушена працювати на багатіїв. У безіменної наймички єдиною радістю є пісня. Їй вона звіряє свою тугу за кращим життям. Літньої ночі, пасучи чужих волів, дівчина дає волю своєму голосові, від якого "затремтіло зразу сонне повітря, і зграї срібних звуків, плутаючись і виграваючи, полетіли яром і далеко кругом заснували степ".

Спів дівчини справляє надзвичайно сильне враження на хуторян. Люди прокидаються серед ночі, довго розмовляють, згадуючи інших обдарованих співаків.

Ця ж тема з великою художньою силою розкрита в повісті С.Васильченка "Талант". Письменник розповідає, як гине молода вчителька Тетяна, обдарована від природи артистичним талантом.

Як учитель за фахом, С.Васильченко добре знав школу, життя й інтереси дітей. Його хвилювали питання виховної роботи з учнями. Письменник категорично засуджував і відкидав антигуманні методи навчання, непримиренно ставився до тих учителів, які спотворювали душі дітей. У новелах "Над Россю", "Вова", "З самого початку" розгортає  глибоко реалістичну картину життя дореволюційних учителів, яких капіталістичний лад і царське самодержавство перетворювало в жалюгідних злидарів, позбавляло елементарних прав, можливостей бути гідними свого високого покликання.

Творчість письменника відіграла значну роль у становленні й розвитку української літератури. Вона позитивно вплинула на зростання літературного таланту А.Головка, О.Копиленка та інших майстрів слова.

Письменник збагатив своїми творами духовну культуру нашого народу.