Глазовий Павло

                      (1922 - 2004)

Павло Прокопович Глазовий народився 30 серпня 1922 року в селі Новоскелюватці Казанківського району, Миколаївської області, в родині хлібороба. Вчився у Новомосковській педагогічній школі на Дніпропетровщині.

 Після закінчення педагогічної школи у 1940 р. був призваний служити в армії. Учасник Великої Вітчизняної війни. Після війни Глазовий навчався в Криворізькому педагогічному інституті, де його запримітив Остап Вишня. Письменник почав опікуватися подальшою долею талановитого юнака, подбав про те, щоб його перевели навчатися у Київ. 1950 року закінчив філологічний факультет Київського педагогічного інституту ім. О. М. Горького. У 1950—1961 рр. — заступник головного редактора журналу «Перець», згодом заступник головного редактора журналу «Мистецтво».

Твори

«Слався, Вітчизно моя!» (поема, 1958)

«Куміада» (жартівлива поема, 1969)

Поетичні збірки сатири та гумору

«Великі цяці» (1956)

«Карикатури з натури» (1963)

«Коротко і ясно» (1965)

«Щоб вам весело було» (1967)

«Усмішки» (1971)

«Смійтесь, друзі, на здоров'я» (1973)

«Байки та усмішки» (1975)

«Весела розмова»(1979)

«Хай вам буде весело» (1981)

«Сміхологія» (1982)

«Вибрані усмішки» (1992)

«Веселий світ і Чорна книга» (1996)

збірка «Сміхослов» (1997)

«Сміхологія, вибране» (2003)

«Архетипи. Гумор. Сатира.» (2003)

«Сміхологія, видання третє доповнене» (2007)

«Сміхологія, видання четверте» (2007)

«Байкографія, видання третє» (2008)

«Архетипи, видання друге» (2009)

«Куміада. Для дітей і дорослих.» (2009)

«Веселі гуморески» (2010)

«Школярикам. Гуморески. Баєчки.» (2011)

Книжки для дітей

«Пушок і Дружок» (1957) в співавторстві з Ф. Маківчуком

«Старі друзі» (1959), в співавторстві з Ф. Маківчуком

«Про відважного Барвінка та Коника-Дзвоника» (1958) — у співавторстві з Б. Чалим,

«Іванець-Бігунець» (1963)

«Як сторінка, то й картинка» (1964)

«Про Сергійка-Нежалійка та клоуна Бобу» (1965)

«Перченя» (1966)

«Школярикам. Гуморески. Баєчки.» (2011)

Інші твори

Дядько їсти хоче

Заморські гості

Заноза

Красотульки

Кто шумєл?

Мова величава

Не в своїй тарілці

Серед темної ночі

Спілкування

Турок

 

Нагороди

Лауреат премії ім. Остапа Вишні 1988 року за книжку «Сміхологія».

Перший лауреат премії ім. Петра Сагайдачного 1996 р.

орден «За заслуги» (1997) за вагомий внесок в українську літературу.

 

Павло Прокопович Глазовий народився 30 серпня 1922 року в селищі Новоскелюватка, Казанківського району Миколаївської області. На той час селище відносилось до Кіровоградщини – славного козацького краю, більш відомого всім як Дике поле. В одинадцять років хлопчику довелось пережити страшну трагедію українського народу – Голодомор. На його очах помер від голоду молодший брат. Пізніше Павло Прокопович розповідав, як селяни намагалися вибиратися до міста за продуктами, але солдати в рогатих будьонівках з червоними зірками не дозволяли сідати в поїзди, завертали їх із залізничних станцій назад у села – на голодну смерть. Продзагони були укомплектовані різноманітними «червоними покидьками», колишніми голодранцями без честі і совісті. Ставши на сторону комуни, вони враз отримали «своє місце біля корита». Від цієї «влади» смертельно страждав селянин-господар – посіпаки, виконуючи вказівки з Москви, забирали з хати все їстівне до останньої крихти. А спочатку оголошували укази, у яких наказували селянам здати все зерно (і посівне також) на потреби совєцької армії. За невиконання цих нелюдських наказів людей масово вбивали та висилали до Сибіру, заселяючи спустілі оселі переселенцями з Центральної Росії та Білорусії.

Батько майбутнього поета Прокіп Глазовий був добрим господарем, мав двійко коней, землю. Його дружина була дочкою священика, тож працю й справедливість у родині шанували свято. Із приходом совєцьких окупантів загони комнезамівців усе реквізували, простіше кажучи, позабирали – з усім і двійко коней. Саме коні і стали причиною переїзду родини Глазових з Криворіжжя на Миколаївщину. Якось Прокіп Глазовий, ідучи селом, побачив, як комнезамівець мчить на бричці, запряженій його кіньми, немилосердно хлищучи їх батогом. Він не стерпів, кинувшись навперейми, вихопив у того комнезамівця батіг і ним відшмагав того ледь не до смерті. Після такого «антисовєцького» виступу залишатися в селі було смертельно небезпечно. Тому тієї ж ночі родина Глазових виїхала на Миколаївщину, в індустріальне селище, перекваліфікувавшись не з власної волі із селян у пролетаріат.

Нелюбов до совєцької влади залишилася в батька Глазового на все життя. А та відповідала йому взаємністю: після війни його було репресовано як «колабораціоніста». Причина: під час війни він, щоб прогодувати трьох неповнолітніх дітей, – крім Павла, в родині було ще дві дочки Марія та Любов, і син Леонід, – влаштувався до німців на роботу ваговиком, а хтось потім доніс. Маму ж Павла, як польку за походженням, обізвавши шпигункою Пілсудського, теж репресували і вислали. Реабілітовано Прокопа Глазового було десь аж 1957 року.

Після восьмирічної школи Павло поступив в Новомосковське педучилище, яке закінчив у 1940 році. Після цього деякий час пропрацював учителем молодших класів у м. Новомосковську Дніпропетровської області. Міг ще рік там вчителювати, але в нього була завітна мрія – вступити до інституту. А так, як тоді забирали з інститутів до армії, вирішив, що краще швидше відслужити і потім не розривати навчання – добровольцем пішов у армію. Можливо, саме цим рішучим кроком майбутній поет і врятував своє життя. Адже через рік, коли почалася війна, молодих хлопців його призову кидали в бій ненавчених, майже без зброї, на смерть під ворожі кулі. Цвіт української молоді, що якимось чудом пережив кілька голодоморів, винищували в новому пеклі – війні двох великих народів-трудівників: українського і німецького. Дуже мало хлопців його року народження вижило в тій безглуздій кровопролитній війні. Павло ж, прослуживши рік, закінчив сержантську школу і був направлений на службу механіком на аеродром в м. Орші в Західній Білорусії. Там юного сержанта і застала війна, що почалася для нього з раптового бомбардування їхнього аеродрому ворожими літаками. Разом із напарником механіком, на чудом уцілілому поштовому біплані У-2 вони врятувалися від полону. Адже полон у перші роки війни прирівнювався до зради, з відповідними наслідками для «зрадників». Полетівши на схід, без льотних навиків і карт, друзі вибралися з захопленої ворогом землі. Після довгої і ретельної перевірки Глазового направляють на захист Ленінграда, де той вистояв усю блокаду – від першого до останнього дня. Одного разу літак «Дуглас», що евакуював дітей на «велику землю», злітаючи, врізався в капонір. Витягуючи дітей із палаючого літака, Глазовий і обпік собі праве око. Саме після цього випадку у нього з'явилася стійка антипатія до будь-якої техніки.Хоча, як розповідав його старший син Андрій, у Павла Прокоповича були золоті руки – він ремонтував геть усе. Тільки до комп’ютера ставився з підозрою.

Ось який випадок розказав Андрій: «…Я подарував йому морально застарілого, але зручного в користуванні комп’ютера. Якось приходжу, ми тоді окремо жили, а він на ньому грає в шахи. А друкує на машинці. Чому?! Каже: «Мені треба, щоб отут папір із машинки виповзав, і щоб я бачив, де букви беруться».

Після блокади військову частину Павла перекинули до Азербайджану приймати літаки, які американці через Індію та Іран переправляли в допомогу Совєцькому Союзу. Там він служив аж до мобілізації у 1947-му році. Повернувся додому з трьома бойовими орденами, але нагородами ніколи не пишався – всі одразу пороздавав сусідським дітлахам. Таке ставлення до будь-яких державних нагород-брязкальців він проніс через усе своє життя. Більш наочним для Павла Глазового були інші нагороди від Комуністичного режиму: голодомори, репресії рідних, постійна цензура його творів та безжальне переслідування критиків.

Писати й друкуватися в районній газеті молодий поет почав іще до війни. Щоправда, це були не гуморески, а лірика. Гумор у нього «прорізався» пізніше, під час навчання в Київському педагогічному інституті. Писав для гуртожитської компанії, для стінгазет. Друзі казали: «Павлушо, ти поет!». Він відмахувався, та його майже силою змусили послати до «Перця» кілька прозових гуморесок. Прийшов теплий лист від Остапа Вишні, якому дуже сподобалися перші твори Глазового.НадаліВишня і посприяв переводу Павла до Києва, і дуже доречно, адже Павло весь час приховував в анкетах те, що його батько був репресований.Та якийсь місцевий особіст уже почав копати на нього матеріал. Остап Вишня на той час щойно повернувся з місць заслання та обіймав посаду заввідділом листування з читачами, але його слово в «Перці» було дуже вагомим.

Письменник став опікуватися долею талановитого юнака, подбавши про те, щоб того перевели навчатися в столицю на філологічний факультет Київського педагогічного інституту ім. Максима Горького.

У цей час Павло і познайомився зі своєю майбутньою дружиною Нелею, що навчаласявтомужінститутінафакультетіросійськоїфілології. Вона була киянкою, полькою, з бідної сім’ї, на вісім років молодшою за нього.Її батьків було репресовано, і вона виховуваласятрьома тітками: Юзефою, Вандоюі Людвігою. Раннім шлюбом закохані майже одразу і одружилися десь 1948-го року. Винаймали кімнату на Батиєвій горі, потім мешкали в комуналці на вулиці Леонтовича, а в 1960 році Глазовий, як працівник «Перця», отримав двокімнатну квартиру на вулиці Толстого в будинку видавництва «Комуніст». У шлюбі Неля та Павло нажили двох дітей: Андрія та Олександру. Пізніше, у 1973 році, після довгого і болючого процесу, вони розлучилися. Неля Андріївна забрала доньку Олександру, а син Андрій залишився з батьком, – вони разом перебралися в комунальну квартиру.

Після чотирьох років холостяцького життя врешті у 1977-му році Павло Прокоповичудруге одружився. Його обранкою стала СвітланаОлексіївнаПавлова – гарна і добра жінка, артисткафілармонії, щочиталайоговірші зі сцени. Але шлюб тривав недовго, близько року, – щосьтамнесклалося. Можливо, через складний характер Глазового, та після цього він більше не одружувався.

Одинадцятьроків, протягом 1950-61рр. поет працював у редакції «Перця» на посаді заступника головного редактора, поєднуючи основну працю з діяльністю у студії молодих гумористів при журналі. Саме завдяки його поетичномугенію, усмішкиГлазовогодрукувалисячиневкожномуномері, а завдяки його таланту адміністратора, наклад «Перця» за ці роки виріс до 3,5 мільйонів примірників! Саме звідси його слово пішло в народ, і незабаром жоден вечір у сільському клубі, жоден урядовий концерт не обходилися без гуморесок Глазового.

Влада побоювалась гострого пера Павла Прокоповича і прихованої поміж рядками критикиусвоюадресу. Самого Глазового заборонити було неможливо, тому совєцька влада була змушена миритися з його віршами. Але, як помста від неї, книжки виходили дуже обмеженим накладом і офіційних державних нагород поет не отримував.

На великій сцені з творами Глазового вперше виступив неперевершений Андрій Сова, а потім – Анатолій Литвинов, Ніла Крюкова, Анатолій Паламаренко. Простий люд одразу визнав Глазового за свого, за його вміння сказати так, що багато чого залишалося між рядками, а за роки «комуністичної свободи слова» люди в цьому стали вже аж занадто грамотні. Хто ж іще міг у часи майже безперервної боротьби з націоналізмом, без наслідків сказати всім, хто став «змоскалюватися»: «…Бо якраз така біда в моєї корови: має, бідна, язика та не знає мови», або як докір тодішній бюрократичній системі: «…Є спеціалісти, які можуть з печаткою й не туди залізти». Кажуть, що від гострого й влучного слова Глазового був у захваті тодішній «генсек» України Щербицький, але «на місцях» була негласна перестраховка «не пущать», прикрита єзуїтською формулою: «Не рекомендується!». Нілі Крюковій були навіть якось на рік заборонили читати Глазового зі сцени.

Як у творчості, так і в житті Павло Глазовий був людиною принциповою й безкомпромісною. Через це в 1961 році він і пішов із «Перця». Після чого працював деякий час на радіо редактором музично-гумористичної програми, потім став заступник головного редактора в журналі «Мистецтво», фактично очоливши відділ «Новини кіноекрану». Писав репризи для цирку та інтермедії на телебачення, зокрема для Штепселя й Тарапуньки.

Якось Глазовий познайомився з Юрієм Нікуліним. Вони обоє були фронтовиками. Нікулін колись, ще в Фінську війну, також воював під Ленінградом. Вони, підтримуючи знайомство, частенько передзвонювались, обмінюючись ідеями.

З 1968 року, ставши членом Спілки письменників, Павло Прокопович Глазовий переходить на творчий хліб. І, звичайно, творчу долю поета-гумориста також не назвеш безхмарною. Попри всенародну любов, негласні чиновницькі «палиці в колеса» супроводжували його до кінця життя: вихід книжок постійно затягувався, видавали їх по 3 тисячі при заявці на 40 тисяч. Але найстрашніше – «чинуші» намагалися його не помічати.

На початку 70-х років українська культура знову опинилася під пресом влади. Твори Глазового були гострі, але відвертої антирадянщини в них не було. Щоб провчити «неслухняного» сатирика, причепилися до партвнесків, пов’язаних з партобліком у журналі «Соціалістична культура». Павло Прокопович зміг себе «відбілити», та це нікого не цікавило – організатори цієї диверсії досягли своєї мети:поет потрапив до списку «неблагонадійних», і років сім його твори були під негласною забороною. Та все одно їх з естради читали. Глазового продовжували запрошувати виступати в філармонії і до бюро пропаганди літератури, бо це були справді «касові» виступи – вільних місць не було, зали ломилися від глядачів.

Першу нагороду відомий гуморист отримав вже на схилі «розвитого соціалізма» в 1988 році, ставши лауреатом премії ім. Остапа Вишні за книжку «Сміхологія». Ця книга стала наче основним звітом автора перед Богом та шанувальниками українського гумору. Після того вона витримала чисельні перевидання. З одного томика, розбитого на два великих розділи, «Сміхологія» і «Байкографія», після численних доповнень, врешті перетворилася на дві повноцінні книги. Спочатку було два видання «Сміхології» (2007), а потім незабарилась і «Байкографія» (2008). Книги, розтовстівши майже втричі, порівняно зі своїми найближчими попередниками, стали для зголоднілих шанувальників українського гострого слова настільними, замість «Біблії».

Після розпаду Совєцького Союзу, народне визнання нарешті вийшло на державний рівень. Хоча склад людей при владі змінився тільки формально, «чинуші», перефарбувавшись з червоного кольору в жовто-блакитний, все ж ігнорувати великого гумориста в умовах несподіваної «незалежності» не мали змоги. Як наслідок, нагороди «посипались» одна за одною: у 1996 році поет стає перший лауреатом премії ім. Петра Сагайдачного, а в 1997 році, за вагомий внесок П.П..Глазового в українську літературу, його нагороджено орденом «За заслуги».

Та за всім цим «визнанням» незалежність принесла безліч нових негараздів. У доведеній «вмілими» керманичами до крайнощів Україні за десять років незалежності книговидавничасправа зовсім перестала фінансуватися на державному рівні, – далі патріотичних слів справа не рухалася. Зате «випавший прапор» книговидання з рук держави підхопивсамвидав. Завдяки фінансовійпідтримці заможних патріотів-українців, шанувальників творчості поетазусьогосвіту, побачили світ книги з новими гумористичними та сатиричними творами: «Вибрані усмішки Павла Глазового» (1992), «Усмішки» (1992), «Нові усмішки» (1995), «Веселий світ і Чорна книга» (1996), «Сміхослов» (1997), «Велика Сміхологія» (2001), «Сміхологія: Вибране.» (2003), «Архетипи: Гумор. Сатира.» (2003). Так, завдяки меценатам з Америки Євгена Стецьківа та Богдана Ващинського побачили світ нові видання «Сміхології» та «Байкографії», завдяки українському меценату Василю Пшеничнюку вийшло в світ двохтомне видання «Великої Сміхології», завдяки підтримці з Австралії по всіх бібліотеках України було роздано двохкасетний альбом гуморесок у виконанні Анатолія Литвинова.

В «Архетипах» – останній книзі, виданій при житті Павла Прокоповича, від відомого гумориста «перепало на горіхи» вже сучасним політикам-«чинушам», а разом із ними різним «нацменшинам», що за роки комуністичного терору забули про свій статус гостя в Україні і відчули себе «панами». Після чого до поета, вже посмертно, прийшла нова хвиля «визнання» від «нової української влади» – його стали ігнорувати ще відвертіше. Останні десять років про Павла Глазового забули навіть на урядовій сцені – його місце зайняли Вєрка Сердючка, «Кролики» та заїжджі московські гастролери.

В одному з останніх творів поет такій зміні смаків поставив свого діагноза:

Аж стогнали від Кобзона

Мерседесні дами

Зі своїми тіньовими

Жирними котами...

Так зате, з газет відомо,

Привітав героя

Президент наш український,

Як то кажуть, стоя...

Час минає і міняє

Звичаї й закони.

Колись кобзи подобались,

А тепер – Кобзони…

Хоча, чому тут дивуватися, смаки влади відверто характеризують тих, хто пробрався туди – в «керманичі» української «держави».

В іншому творі йдеться про те, як Тарас Бульба балотувався в кандидати і як зіткнувся з компроматом. Висновок був по-козацькому прямолінійним: «Піду просить пробачення перед козаками. Не хочу я з придурками битись кізяками». У Глазового назбиралася ціла поема про походеньки нашого славного пращура вже в сучасному житті, що стало міцною українською відповіддю «змаскаленому» Гоголю. Новий Тарас Бульба від Глазового вийшов набагато чистіший і прозоріший, порівняно зі своїм гоголівським прототипом. Адже твір Гоголя «Тарас Бульба» в оригіналі читати українцю дуже важко – так вивернути і спаплюжити козаків – українське лицарство міг тільки той, хто в душі вже давно не почував себе українцем. До речі, Москва відповіла взаємністю «змоскаленому хохлу», зробивши його «велікім русскім пісатєлєм», і до сьогодення несе його на своїх прапорах як символ «правильного» українця. Нещодавно в Україні за гроші Росії гучно святкувалася річниця від дня народження Гоголя, з шаленою рекламою по всіх телеканалах, в газетах, та ба, навіть на біг-«мордах». Спостерігаючи за цим «ажиотажем», можу порадити «привладним хохлам» брати приклад, як треба шанувати своїх геніїв пера. Замість славити Гоголя, витрачали б краще державні кошти на вечори українських класиків Шевченка, Руданського, Франка і, сміливо ставлю в цей ряд славних імен, Глазового.

У 2009 році світ врешті побачила повна збірка пригод славетного Тараса Бульби, твори до якої написані автором протягом довгих тридцяти років. Поема увійшла одразу в дві тематичних збірки: «Куміада» та «Архетипи». Їх наклад швидко розійшовся поміж «зголоднілих» читачів. Два сини Павла Глазового, Андрій та Олекса, коли взяли нові видання в руки, майжеслововсловоповторили одну і ту ж думку: «Як жаль, що батько недожив до цього дня…»

29 жовтня 2004 року серце народного сміхотворця перестало битися.

Проводили поета в останній шлях прийшло багато шанувальників його творчості. Завдяки старанням того ж киянина Василя Пшеничнюка, що поклопотав перед колишнім мером столиці Олександром Омельченком, тіло народного улюбленця було поховано на Байковому кладовищі в самому серці України. Біля ще свіжої могили люди читали твори поета і сміх мимоволі пробивався крізь сльози присутніх, наче безцінний дарунок від великого Майстра. Народ, який сміється над своїм лихом, – непереможний! Багатьом присутнім тоді пригадалися його пророчі слова:

Коли у мене на могилі

Чудесний виросте будяк,

Хотів би я, щоб друзі милі

Про мене згадували так:

– Ти пам’ятаєш Глазового?

Невже забув? Це ж той Павло,

Який життя прожив для того,

Щоб людям весело було.

Наостанок додам, що докладу всіх зусиль, щоб книги талановитого українського гумориста і далі продовжували виходити в Україні. І не тільки улюблені всіма байки, сатира і гумор, – а й ліричні поезії, дитячіказки та проза. Адже невичерпним джерелом творчості поета були скарби живої української мови, іскристі перлини народної мудрості. Вся творчість Павла Прокоповича Глазового є життєдайною, мудрою, доброю, а гумор – тонким, гострим та влучним.