Шевчук Валерій

                   (1939...)


20 серпня 1939 Народився у родині шевця в Житомирі

1956 Закінчив школу

1957 Закінчив технічне училище і був відправлений на роботу на бетонний завод

1958 Вступив на історико-філософський факультет Київського університету

1960 Почав писати новели

1961 Дебютував оповіданням «Настунька» про Т. Шевченка в збірнику «Вінок Кобзареві», що вийшов у Житомирі. Літературна студія «Січ» видала стінну газету «Заспів», в якій було надруковано оповідання В. Шевчука «Щось хочеться». Написав 18 коротких новел і першу статтю «С. Васильченко в Коростишівській семінарії» для житомирського збірника

1963 Відправлений до Житомира власним кореспондентом газети «Молода гвардія» В листопаді був взятий до армії, служив у Мурманській області. В армії знову почав писати вірші, не припиняючи роботи над прозою.

1965 Повернувся додому

1966 Закінчив повість «Середохрестя», в якій відбив враження від студентського життя

1967 Вийшла книжка «Серед тижня». В. Шевчук став членом Спілки письменників України.

1969 Написав повість «Золота трава» (надрукована в 1984р.) і перший варіант повісті «Мор», до якої повернувся в 1980р. і зробив остаточну редакцію в 1983р.

1979 Книга «Крик півня на світанку»

1981 Книга «Долина джерел»

1983 Книга «На полі смиренному»

1984 Книга «Барви осіннього саду»

1986 Шевчуку присвоєне звання «Заслужений діяч польської культури»

1988 Ведучий історичного клубу «Літописець» при Спілці письменників України

1999 Винагороджений «Орденом князя Ярослава Мудрого» V ст.

2001 Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка, премії фонду Антоновичів, літературних премій ім. Є. Маланюка, О. Пчілки, О. Копиленка, І. Огієнка, премії в галузі гуманітарних наук «Визнання».   



 Найбільш стислу версію біографії Валерія Шевчука можна викласти у двох реченнях: «Народився у Житомирі 20 серпня 1939 р. Усе життя пише книжки». Щось схимницьке є в його творчому подвижництві, передусім — цілковита зреченість від мирської суєти і зосередженість на письменницькому покликанні. Результат вражає: своєю винятковою продуктивністю Шевчук здобув репутацію «українського Бальзака». Він — автор багатьох-багатьох книжок прози, в тому числі й 18 романів, найвідоміші з яких — «Дім на горі», «На полі смиренному», «Три листки за вікном». Автокоментар до своєї романістики В. Шевчук подав у першій частині щойно виданої трилогії «Фрагменти із сувою мойр» («Либідь», 2014): окрім «бібліографічних» нюансів, тут є чимало деталей, що стосуються жанрових і стильових особливостей кожного твору. І це вельми характерно, оскільки Валерій Шевчук належить до типу письменників-літературознавців, блискучих знавців історії українського письменства, отож — фаховим філологічним поглядом він здатен подивитися не тільки на створене іншими, а й на власний доробок.


Здається, в цій Шевчуковій «книжності», широкій освіченості, його щирому прагненні до знань і постійному наповненні себе різноманітними «культурними переживаннями», кажучи словами професора Миколи Сумцова, і криється секрет його творчої невичерпності. За такої несамовитої працездатності складно уникати самоповторів та самопереспівів, проте Валерію Шевчуку все ж вдається тримати своїх читачів у стані очікування несподіванок. Залишаючись самим собою, він здатен до постійного мистецького оновлення, до оригінальних самозавдань та експериментів. Через те й має добру читацьку аудиторію, такий собі «фан-клуб», видимий і невидимий, який, може, і не вражає кількісними показниками, проте відданістю та естетичним смаком таки вирізняється.


Для мене Шевчук-прозаїк відкрився 1968 р., коли я, тодішній восьмикласник, прочитав його новелу «Мій батько задумав садити сад». Часу з тих пір збігло чимало, проте в пам’яті залишилася настроєва атмосфера тієї новели: домінувала в ній меланхолія; щось таємниче вчувалося в оповіді — і це, схоже, був той випадок, коли важливими для читача є не тільки словесні малюнки самі по собі, а й те, що за ними вгадується. У якийсь момент текст починає озиватися до тебе підтекстами й алюзіями...


Валерія Шевчука в час його дебюту підтримав чудовий наш прозаїк Іван Сенченко, проте значно активнішою була директивна критика, яка побачила в новелах і повістях молодого письменника щось «підозріле», таке, що виламується з рамок соцреалізму. Не влаштовував передусім сам тип героя, який був у центрі уваги Шевчука: молодий книжник, любитель усамітнення, він спостерігає світ довкола себе, а водночас дослухається і до себе самого, рефлексує, живе напруженим внутрішнім життям... Нічого поганого в цій споглядальній налаштованості Шевчукового героя, звісно, немає, однак треба знати, що то був за час: 1960 — 1980-ті роки в їхній радянській версії. Тоді культивувався інший тип героя — «соціально активного», такого, що не споглядає, а діє. Навіть наш улюблений професор, кумир одеського філфаку Василь Васильович Фащенко з його тонким смаком та неабияким філологічним досвідом — і той вимагав, щоб зі сторінок прозових книжок якомога частіше сходили «непременно действующие» персонажі.


Схильність до рефлексій не заохочувалася; літературних героїв кликали на «передову лінію» життя... Ясна річ, із такого «мейнстриму» Валерій Шевчук зі своїми повістями й новелами випадав. Видавши кілька прозових збірок — «Серед тижня» (1967), «Набережна,12», «Середохрестя» (1968), «Вечір святої осені» (1969), він змушений був узяти тривалу паузу: наступна книжка побачила світ аж 1979 р. («Крик півня на світанку»). Але річ у тім, що великі таланти вміють навіть, здавалося б, несприятливі обставини обертати собі на користь. «Пауза» насправді була вщерть заповнена напруженою — схимницькою — працею. Шевчук відкривав для себе незвідані поклади старої української літератури (згодом він укладе цілу бібліотеку різноманітних антологій і збірників поезії ХVII — ХVIIІ ст. у власних перекладах сучасною мовою); багато писав «у шухляду». У ранній молодості він, випускник історико-філософського факультету Київського університету (1963 р.) якийсь час працював у редакції молодіжної газети, був науковим співробітником Київського історичного музею, проте всяка «служба», судячи з усього, обтяжувала його, хотілося цілковитої зосередженості на творчості, і перешкодою в цьому прагненні не могла стати навіть матеріальна скрута в умовах мало не цілковитої «безгонорарності»: Шевчук давно перейнявся духом філософії й етики Сковороди, а вони спонукали до «сродної праці», а не до розкошів та пишнот.


Десять років вимушеного безкнижжя минулися, і в наступні десятиліття Валерій Шевчук явив багато нових книжок, які разом читаються як нескінченна сага (один із його романів має характерну назву: «Стежка в траві. Житомирська сага»; писався він, як розповідає сам автор, з 1967-го до 1986 рр.). Тут мимоволі згадується досвід Вільяма Фолкнера з його Йокнапатофою, місцевістю, створеною уявою письменника, його територією буття, цілісним художнім світом; у Шевчука ж своя «Йокнапатофа», і називається вона — Житомир. В автокоментарях Валерій Шевчук не раз відзначає, що саме житомирські околиці, його власний рід, історія дому Шевчуків його найбільше й ваблять як письменника. Тож не дивно, що, коментуючи свої повісті й романи, письменник обов’язково згадує і своїх предків, які слугували прообразами героїв «Теплої осені», «Набережної, 12», «Дому на горі»... (Тому, хто хоче більше дізнатися про реальну біографію Валерія Шевчука та її зв’язок з його творами, раджу прочитати «мемуар» письменника «Сад житейський думок, трудів та почуттів», вміщений у книжці «Темна музика сосон», 2003).


А загалом, його цікавить великий часовий простір, власне — простір історії з його багатолюддям. Оживають тут і постаті тих, про кого йшлося в «Києво-Печерському патерику» («На полі смиренному»), і люд ХVII — ХVIII ст. («Три листки за вікном», «Тіні зникомі», «Око прірви» та ін.). Незрідка серед цього люду трапляються ченці, бо ж саме вони були книжниками свого часу, котрі залишили свідчення як про свою добу, так, мимоволі, і про себе самих; до цієї духовної верстви Шевчук упродовж свого письменницького шляху завжди мав особливий інтерес. Захоплений цінитель бароко, він у своїй прозі, надто ж історичній, нерідко «виплітає» необарокове мереживо, модернізуючи старе письмо, надаючи йому особливого шарму.


Валерію Шевчуку взагалі подобається мистецтво словесної гри, комбінування можливостей різних жанрів. Його «Кросворд», скажімо, можна читати і як любовний роман, і як детектив. Герой-оповідач тут — літній учений, книжник і самітник (знову книжник і самітник!), який пише «скрипт» про свою юнацьку історію кохання (а це початок 1960-х), намагаючись водночас, наче слідчий, розгадати таємницю стосунків свого батька і матері своєї коханої, — у них теж, виявляться, колись був роман... Розплутування складних психологічних вузлів оповідачем справді нагадує заповнення клітинок кросворда, причому цього разу в Шевчука цікаві акценти зроблено на тому, що в психоаналізі називається комплексами.


І це далеко не єдиний приклад, коли Шевчук раптом виявляється... детективістом. Тільки детективістом дещо лукавим, адже в його «детективах» йдеться не обов’язково про загадку вбивства. Інтрига «розплутування» може стосуватися, як бачимо, і незвичайної любовної історії, причому в якийсь момент оповідь починає нагадувати інтелектуальний роман, у якому багато важить не лише перебіг подій, а й їх аналіз скрупульозним оповідачем-»слідчим»...


Зрештою, йому, Валерієві Шевчукові, до снаги все. Йому підвладні різні стилі, жанри, всілякі хитромудрі таємниці письма.


Він не втомився дивувати своїх читачів.


Самооновлюючись, він завжди залишається самим собою.


Він один у нас такий.


Він — Валерій Шевчук.