Жиленко Ірина

                              (1941-2013)


Народилася 28 квітня 1941 року у Києві. Перший вірш написала у восьмирічному віці. Дебютувала 1965 року збіркою «Соло на сольфі», яка спричинила тривалу дискусію у пресі.

Закінчила Київський державний університет імені Тараса Шевченка. Дочка Ірини Володимирівни Жиленко (Орися), яку офіційно звуть Іриною (1966 р.н.), кандидат богослов'я. Письменницю Ірину Жиленко насправді звали Іраїдою, потім вона змінила ім'я. Ірина Жиленко дружина письменника Володимира Дрозда.

Ірина Жиленко — автор близько двадцяти книг: «Соло на сольфі», «Автопортрет у червоному», «Вікно у сад», «Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна», «Дім під каштаном», «Ярмарок чудес», «Останній вуличний шарманщик», «Вечірка у старій винарні», «Пори року», «Євангеліє від ластівки: Вибрані твори»; для дітей — «Достигають колосочки», «Вуличка мого дитинства», «Двічі по два дорівнює кульбабці», «Казки про буфетного гнома», «Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилятися номером».

Працювала в редакціях газет і журналів. Рідне місто письменниці — Київ.

Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка та премії імені Володимира Сосюри.



Ірина (Іраїда) Жиленко народилася 28 квітня 1941 р. в Києві. Дитинство її пройшло на Черкащині. Після війни сім'я повернулася до Києва. Середня школа, вечірнє відділення філології, робота вихователькою в дитячому садку, далі — в редакціях газет «Молодь України», «Літературна Україна», журналу «Ранок». Саме на сторінках цих видань і почали з'являтися її перші (зокрема, й поетичні — з 1958 р.) літературні твори.

1964 р. вийшли друком одразу дві книжки І. Жиленко — «Достигають колосочки» (для дітей) та нариси «Буковинські балади». А вже наступного року з'явилась «доросла» поетична збірка «Соло на сольфі», яка викликала чимало полярних суджень у критиці.

Тоді як її друзі по перу заглиблювалися в складні світові проблеми, загостреним зором скривдженого війною покоління знову і знову поверталися до недавнього трагічного минулого, І. Жиленко воздавала хвалу і славу повсякденному мирному життю в його найбуденніших проявах.

Вже у вірші «Радість», яким відкривається дебютна збірка поетеси, вона висловила свій «девіз до старості» — любити землю, любити людей, любити працю і ранкові гомони і в ім'я всього сущого на землі творити свою «оду радості», «оду весні». Вона від книжки до книжки розглиблює «свою» тему «святої буденності», з імпресіоністичною розкутістю, музичною виразністю витворює казково-прекрасний, освячений любов'ю світ. Тематичну спрямованість другої збірки І. Жиленко «Автопортрет у червоному» (1971) також зумовлюють її улюблені мотиви — любов, щастя материнства, радість творчої праці. Осібне місце в ній належить поезіям «Україні» — як зразку громадянської лірики поетеси та «Григорію Сковороді», де робиться спроба через монологічну форму змалювати психологічний портрет українського поета-філософа.

Збірка «Автопортрет у червоному» містить кілька поетичних циклів, зокрема «Казки на заході Сонця» — цикл-видіння, в якому предмети навколишнього світу оживають і стають розумними, довірливими, казковими. Авторська фантазія, натхнена торжествуючим передчуттям приходу ореальненої казки, набуває рис символічності. Ця особливість художнього світосприйняття І. Жиленко віднині характеризує більшість її поетичних циклів.

У збірці «Вікно у сад» (1978) зрілішим став погляд поетеси на життя, вправнішою рука, але залишилися щирість, відвертість голосу і прозірливість серця. Залишилася та невтолима спрага до найменших порухів навколишнього світу «в звичайностях чудесного», яка є паролем поетеси. Залишилась прихильність до Дому — «країни несподіваних радостей і чудес», де «всі речі роззолочені дитячим сміхом», де «озвучено посуд, окрилено портьєри».

І. Жиленко — майстер психологічного портрета («Вірш для Діани»), акварельного малюнка, напрочуд вдало вміє відтворити побутові сценки («Крамничка антикварій. Захід сонця»). Вона володіє своєрідною органікою поетичного голосу. Велику роль у творенні ліричного образу, епічної картини, взагалі орнаменталістики відіграє ритм. Показовими щодо цього є її цикли-імпровізації, балади і особливо поеми.

Поетичні збірки Ірини Жиленко «Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна», «Дім під каштаном» (обидві — 1981), «Ярмарок чудес» (1982), «Збулося літо. Вибране» (1983), «Останній вуличний шарманщик» (1985), «Дівчинка на кулі» (1987), «Вечірка у старій винарні» (1994) сповнені то невтримно радісними, то елегійними мотивами, де гармонійно переплітаються біографічне із загальнолюдським, величне із буденним. Проте емоційною і світоглядною основою поезії І. Жиленко лишається суто ренесансне поцінування життя в його звичайних проявах, таких, на жаль, тимчасових радостях і печалях.

З-під пера І. Жиленко вийшло п'ять збірок для дітей: «Достигають колосочки» (1964), «Вуличка мого дитинства» (1978), «Двічі по два — дорівнює кульбабці» (1983), «Казки буфетного гнома» (1985), «Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді помилятися номером» (1986). Це мудрі й світлі поезії, в яких багато вигадки, світла, тут твориться весела, грайлива казка, що вчить добру, людяності, поетичному світосприйняттю.