Косинка Григорій  

                          (1899 - 1934)

29 листопада 1899 Григорій Косинка народився у бідній селянській родині в селі Щербанівка Обухівського повіту на Київщині (тепер Обухівський район Київської області). Рід був давній, чумацький, але зубожілий — батько Григорія мав лише 1/8 десятини орної землі і щовесни ходив на заробітки косарем у херсонські степи.

1908 Родина виїхала на Далекий Схід, оселившись на березі Амуру, почали будувати хату, проте вже через півроку повернулася на Батьківщину. Малий Грицько полов буряки весною, а восени працював у панській економії — погоничем худоби чи то робітником біля машини. Його матір, Наталя Романівна, «шитвом почала заробляти паляниці», а батько підробляв на цукроварні.

1913 Після закінчення початкової школи в селі Красному, звідки родом була мама, батько зміг влаштувати сина писарчуком у волості.

1914 Григорій їде до Києва на заробітки, де влаштовується чистити черевики. Невдовзі вдалося влаштуватися кур'єром-реєстратором до земської управи. Це дало можливість відвідувати й скінчити вечірні гімназійні курси та скласти іспити.

1920 Косинка опиняється у м. Кам'янець-Подільському, що тоді було столицею УНР. Можливо, що він думав про евакуацію, але згодом повертається до Києва і стає студентом КІНО.Стає членом літературно-мистецької групи «Гроно»

1920-1922 Навчався в Київському інституті народної освіти, який так і не закінчив через матеріальну скруту, але на той час уже став однією з найяскравіших постатей серед київських письменників, часто виступав на літературних вечорах, зібраннях Всеукраїнської академії наук (ВУАН) із читанням власних творів.

1922 З'явилася перша збірка Григорія Косинки «На золотих богів», яка відразу ж принесла визнання, хоча оцінка критики була неоднозначною.

1923-1924 Косинка був директором Харківського і Київського радіокомітетів, належав до літературного об'єднання АСПИС

1923 В журналі «Нова Україна» (Берлін-Прага) поряд із творами Т. Осьмачки, В. Підмогильного з'являється оповідання «Анархісти» та цикл нарисів «Повстанці» Г. Косинки, у якому відтворюється складна пореволюційна ситуація на селі — протест проти насильницької більшовицької політики.

1924 Познайомився, і того ж року восени одружився із Тамарою Мороз, студенткою Київського інституту кінематографії, яка залишалася вірною йому до глибокої старості

1926 Збірка «В житах»

1927 «Політика»

1928 «Вибрані оповідання»

Восени 1929 У публічному виступі вождь українських більшовиків Станіслав Косіор назвав Косинку буржуазним націоналістом, і вже на початку 30-х років ситуація різко змінилася — цензура заборонила розповсюджувати надруковану вже збірку «Серце»

Червень 1934 У Харкові, відбулася конференція письменників, на якій обговорювали успіхи колективізації. Після стандартних промов виступив Косинка, сказавши буквально таке: «Ми стаємо не інженерами, а міліціонерами людських душ»

4 листопада 1934 Викрадений органами НКВС СРСР. Косинку засудили за звинуваченням у приналежності до організації, яка готувала терористичні акти проти зверхників російських комуністів. Він проходив по судовій справі разом з письменниками Антіном та Іваном Крушельницькими, Костем Буревієм, О. Влизьком, Дмитром Фальківським. Керуючись відповідною постановою ЦВК Союзу РСР, виїзна сесія Військової колегії присудила Григорія Косинку-Стрільця «розстріляти».

15 грудня 1934 Косинку вбили комуністи.

"Пробач, що так багато горя приніс тобі за короткий вік. Прости, дорога дружино, а простивши — прощай. Не тужи, кажу: сльозами горя не залити. Побажаю тобі здоров'я. Побачення не проси, не треба! Передачу, коли буде можливість, передай, але не часто. Оце, здається, все. Я дужий, здоровий".

Григорiй Михайлович Косинка (справжнє прiзвище — Стрiлець) народився 29 (17) листопада 1899 року в селi Щербанiвка Обухiвського району Київської областi. Батьки — малоземельнi селяни — пробували одного разу полiпшити своє злиденне життя в далекосхiдних краях, але швидко повернулися назад до села i перебивались батькiвським пiдробiтком на цукровому заводi в сусiдньому селi Григорiвцi. Майбутнiй письменник змалку теж пiдробляв для сiм’ї, працюючи на панських економiях. Двокласну школу закiнчив у селi Красному Обухiвського району, де жив його дiд по матерi. Заохочував малого Григорiя до навчання особливо материн брат, у майбутньому — вiдомий прозаїк Калiстрат Анищенко.

Коли Григорiєвi минуло 14 рокiв, вирушив вiн до Києва на заробiтки. Працював чистильником чобiт, канцеляристом i закiнчив вечiрнi гiмназiальнi курси. Брав участь у громадянськiй вiйнi, сидiв три мiсяцi в тюрмi (можливо, це була муравйовська тюрма, зображена пiзнiше письменником у новелi “Фавст”), а протягом 1919-1922 рокiв учився (закiнчив три курси) в Київському iнститутi народної освiти. Першi зарисовки i статтi опублiкував 1919 року в газетi “Боротьба”; тут же вмiщена була i перша новела письменника “На буряки”. 1920 року входив до творчої групи “Гроно”, яка видала альманах пiд такою ж назвою, опублiкувавши в ньому три етюди Г.Косинки — “Пiд брамою собору”, “Мент”, “За земельку”. Протягом 1924-1926 рокiв був членом лiтературного угруповання “Ланка”, яке в 1926 роцi перейменувалось на “Марс” (Майстерню революцiйного слова). Пiсля лiквiдацiї лiтературних органiзацiй у 1932 роцi був позагруповим. Арештований 5 листопада 1934 року, розстрiляний пiсля вироку вiйськової колегiї Найвищого суду Союзу РСР в м. Києвi вiд 13-15 грудня цього ж року.

Тематично творчiсть Косинки тiсно пов’язана з проблемами дореволюцiйного села. Iдейно-стильове спрямування її розвивалось у дусi традицiй модерної української новели рубежа XIX-XX столiть, найяскравiшим представником якої був Василь Стефаник. З ним Григорiй Косинка пiдтримував творче листування, одержуючи вiд нього вiдгуки про свою новелiстику i по-батькiвськи щирi творчi поради. В. Стефаник називав Косинку “своїм сином з Дiвич-гори” (назва гори над Днiпром поблизу Києва).

Уже перша збiрка новел письменника “На золотих богiв” (1922) засвiдчила, що вiн не збирався бути речником якоїсь однiєї полiтичної тенденцiї. Як художник “вiд бога”, вiн виступає водночас i “за всiх”, i “проти всiх”; йому болять i рани бiдностi найбiльш окраденого селянина (“На буряки”), i месницькi дiї заблуканого “бандита-дезертира”, та кров переконаного партiйця (“Десять”, “Темна нiч”), i дрiмуча безпросвiтнiсть декласованих спекулянтiв та “вiчних” мiщан (“Мiсячний смiх”, “Троєкутний бiй”). Власний стиль i “своя” стилiстика сформувались у Косинки дуже швидко. Вiддавши (на початку творчостi) данину iмпресiонiстичним, символiстським i романтичним барвам, вiн уже в другiй новелi “В житах” (1926) поставав перед читачем як прихильник реалiстичного письма стефаникiвського типу, в якому поєднались найрiзноманiтнiшi форми художнього мислення. Найпослiдовнiшим (як художник-мислитель) Косинка виявлявся в утвердженнi думки, що революцiйнi перевороти та доба пiсля них — це велика драма народу. Цю драму по-своєму вiдчули i створенi письменником характери вдiв-матерiв (“На золотих богiв”, “За ворiтьми”, “Мати”, “Змовини”, “Гармонiя”), поглиблювали її “лицарi темної ночi”, що опинилися в хащах отаманщини (“Темна нiч”, “Десять”, “Пострiл”, “В житах”, “Зустрiч”, “Фавст”), не знаходили виходу з неї i сiльськi багатiї “з колишнiх”, i теперiшнi агiтатори за бiльшовицьку iдею (“Товариш Гавриш”, “Полiтика”, “Десять”, “Гармонiя”). Своєрiдний синтез художнiх роздумiв письменника про революцiйну драму народу постав у новелах “Гармонiя” i “Фавст”, що своїм обсягом нагадують коротку повiсть. Тут ця проблема осмислена як свiтове шукання iстини буття, котра внаслiдок революцiйних перетворень не наблизилась до людства, а ще далi вiд нього вiдiйшла.

Об’єктивнiсть художнього письма i гострота вiдтворюваних ним конфлiктiв викликали здивування в середовищi критикiв, а найбiльш вульгаризаторськi з них звинувачували письменника в поетизацiї ворожих новiй дiйсностi сил, в апологетизацiї куркульства, бандитизму i т. iн. В.Коряк писав, що з новел Косинки не ясно, з ким вiн i проти кого; Я.Савченку здавалось, що з усiх сучасних письменникiв Косинка “найкривавiший”; О.Слiсаренко нiби мiж iншим закинув, що авторовi “Полiтики” все одно, хто кого б’є, а С.Щупак i О.Полторацький квалiфiкували Г.Косинку як куркульського агента в радянськiй лiтературi. Натомiсть високу оцiнку творам письменника давали М.Iрчан, М.Рильський, С.Єфремов та iн. М.Рильський наголошував, що новели Косинки, з часом у певну гармонiю злившись, дадуть епопею революцiї, а С. Єфремов писав, що Косинку цiкавить не просто перебiг революцiйних подiй, а буття народу.

Ця риса творчостi письменника добре виявлена вже в однiй iз його раннiх новел “На золотих богiв”. У нiй розкрито драму народу, який змушений боронити свою волю пiд злиденними стрiхами i на злиденних осьмушках та обнiжках i разом з ними горiти потiм у вогнi бiлогвардiйських карателiв i завойовникiв. Стиль художнього мислення в новелi — типово романтичний. “Романтичнi образи людей i подiй, — пише В.Фащенко, — виникають тут у стислих фрагментах, що квапливо змiнюють один одного, але ця швидкоплиннiсть не затемнює сутi речей та авторської концепцiї” (“Iз студiй про новелу”. — К., 1971. С. 108). Полягає вона в героїзацiї селянської боротьби проти пiвнiчних завойовникiв (“За погорiлi нашi хати, за кров братiв i волю нашу — вперед!..”) i в показi незмiрностi того горя, яке несли українському селу розбої бiлогвардiйських банд (“…одступило вiйсько золотих богiв, i на мiсцi гарячих боїв селянської волi лишилась чорна руїна, полита сльозами, як дощем…”).

З оповiданням “Фавст” — ще бiльш драматична iсторiя: не маючи надiї на його опублiкування, письменник навiть не завершив його, i воно тривалий час залишалося в рукописi. Першу публiкацiю його здiйснив журнал “Український засiв”, що протягом кiлькох мiсяцiв у 1942-1943 роках виходив в окупованому нiмцями Харковi. Як потрапив рукопис “Фавста” до видавцiв “Українського засiву”, сказати важко, оскiльки пiсля арешту письменника 1934 року його майно конфiскувалось. Подiбна загадкова доля спiткала, до речi, i ще деякi рукописи Г. Косинки. Частина їх уже “об’явилась”, а на слiд такої новели, як “Перевесла”, натрапити поки що не вдалося. За спогадами сучасникiв, автор передав її одному з перiодичних видань республiки за якийсь час до арешту i страти.

Опублiкований текст “Фавста” в названому журналi не можна вважати (з точки зору текстологiї) останньою волею автора, але те, що вiн належить саме Г.Косинцi, я не сумнiваюсь. Працюючи над лiтературним портретом письменника (написаний у 1973 роцi, а виданий у “Радянському письменнику” 1989-го), я переконався, що вiн належить до тих художникiв, якi пiзнаються (вiдчуваються) з кiлькох писаних ними фраз. А в цьому випадку маємо не кiлька фраз, а цiлий твiр, хоч i не закiнчений. Припускаю, що видавцi “Українського засiву” могли внести в новелу якiсь словеснi доповнення чи виправлення, але дух твору залишився незмiнним: вiн суто Косинчин i за життєвим матерiалом, i за характером художнього осмислення його.

У закiнченому виглядi “Фавст” мiг би бути чи не найглибшим твором самого письменника i всiєї української новелiстики 20-х рокiв. Мотив громадянської вiйни, до якого тут звернувся Г. Косинка, пiднесений ним до рiвня свiтової, сказати б, теми. Вiн має принципове значення для розумiння i драм революцiйної дiйсностi, i iсторико-психологiчних особливостей українського народу загалом, який на складних шляхах революцiї шукав життєвої iстини з такою ж болючою одержимiстю, як i легендарний Фауст iз трагедiї Й.В. Гете на рубежi середньовiчної та нової iсторiї Європи. Європейський Фауст, як вiдомо, не знайшов тiєї iстини, але залишив людям спрагу шукань i незнищенну вiру в величезнi духовнi можливостi людства. Таким же, хоч i на специфiчно локальному, суто українському теренi, постає в новелi Г.Косинки i “Фавст з Подiлля” — Прокiп Конюшина, шукання iстини якого закiнчилось божевiллям i смертю в муравйовсько-бiльшовицьких застiнках.

Муравйовщина — одна з найчорнiших сторiнок в iсторiї громадянської вiйни на Українi. Україножерськi програми її, що здiйснювались пiд прапором радянської влади, обiйшлися українському народовi дуже дорого. Та й не тiльки українському. Г.Косинка показує в “Фавстi”, що муравйовцi горнули попереду себе представникiв будь-якої нацiї i нове життя уявляли собi не iнакше, як режим карцерного типу. Тому в зображеному письменником карцерi “успiшно” конають разом з українцями також росiяни, поляки, євреї, хтось iз мусульман та iншi народи. Центральною постаттю серед них вивищується Прокiп Конюшина, якого росiянин Клєнцов за характерну сивину саме й назвав Фаустом, але це iм’я героя Й.В. Гете, як я вже говорив, спорiднюється з Конюшиною не лише зовнiшньо: в муравйовськi застiнки посаджено не лише сучаснiсть, а й iсторiю, не одну якусь особу, а цiлий народ.

Друга проблема новели “Фавст” — фiлософiя буття українського народу i його вiчний “гордiїв вузол”. Суть того “вузла” концентровано виражає рядок iз згаданого в новелi вiрша:

“Слiпе село лютує, а Україна кров’ю харка”. Село України справдi “лютувало” в роки громадянської вiйни, але нерiдко залишалось “слiпим”, бо не мало чiтких соцiальних орiєнтирiв i до того ж ставало на бiй стихiйно, в дусi партизанщини. Як наслiдок — утворення в багатьох селах так званих “своїх” республiк, якi по черзi були потопленi в кровi. Одна з таких республiк зображена в “Думi про Британку” Ю.Яновського, а найдовше, майже до середини 20-х рокiв, протрималась республiка в селi поблизу Холодного Яру, що пiд Чигирином, про що маємо художнє вiдлуння в повiстi Д.Бузька “Лiсовий звiр” …Трагедiя Конюшини, зображеного Г.Косинкою, полягає в тому, що муравйовцi бачать у ньому “самостiйника”, а вiн вважає себе щирим i свiдомим борцем за свободу свого народу. Фiнал цiєї трагедiї i закономiрний, i художньо вмотивований: герой гине в бiльшовицьких “секретках”, а письменник бачить у цiй загибелi не випадок, а типовi обставини, в якi потрапив соцiальне i нацiональне поневолений народ.

Прокiп Конюшина — це ще один iз тих “блудних синiв” України, якi в вирiшальнi моменти iсторiї так i не можуть вийти на стовпову дорогу до iстини. Європейський Фауст шукав її “iз молитовником в руках” (П.Тичина), а “Фавст з Подiлля” взяв до рук навiть зброю, але її виявилось замало. Щось неладне робиться з людиною в цьому свiтi, говорить автор, i йому здається, що жертовностi людськiй не буде кiнця до тих пiр, поки правитимуть свiтом розбрат i рiзнi форми неприязнi, поки Кленцови ради втiхи “розпiкатимуть” Яцкiвських, поки Однорогови i Бейзери не зрозумiють прагнень Конончукiв i Конюшин, а Сторожуки “за шмат гнилої ковбаси” вислужуватимуться навiть Перед найбiльшими гнобителями тих Конончукiв та Конюшин…

Новела “Фавст” належить до тих творiв, у зв’язку з якими немає потреби окремо говорити про “художнi засоби”, “письменницьку майстернiсть” та iншу суто естетичну атрибутику творчого мислення. Усе в нiй “на своїх мiсцях” навiть у незавершеному варiантi, i кожна деталь так званої форми з такою виразнiстю “працює” на розкриття змiсту, що цiлковито розчиняється в ньому. З висоти лiт можна тiльки ще раз з гiркотою пошкодувати, який могутнiй талант в особi Григорiя Косинки втратила українська проза. Почасти втiшає хiба те, що його “стефаникiвську” естафету в новелiстицi свого часу пiдхопив Григiр Тютюнник, а не за горами, мабуть, уже той час, коли вродить наша земля ще молодшого їхнього побратима. Бо ж не даремно повторював Прокiп Конюшина: “Сотнi поляжуть, тисячi натомiсть стануть до боротьби”.

Арештовано Косинку як звинуваченого “в органiзацiї пiдготовки терористичних актiв проти працiвникiв радянської владi. У вироку вiйськової колегiї Найвищого суду Союзу РСР у м. Києвi у справi терористiв-бiлогвардiйцiв вiд 15 грудня 1934 р. (за цiєю справою “проходили” також письменники Фалькiвський, Влизько, Буревiй, Антiн i Iван Крушельницькi) зазначається: “Суд встановив, що бiльшiсть обвинувачених прибули в СРСР через Польщу, а частина — через Румунiю, маючи завдання по вчиненню на територiї УРСР терористичних актiв. При затриманнi у бiльшостi, обвинувачених забрано револьвери i ручнi гранати. Керуючись постановою ЦВК Союзу РСР вiд 1.12.1934 р. i арт. арт. 54 та 54-11 КК УРСР, виїзна сесiя вiйськової колегiї… присудила… Григорiя Косинку-Стрiльця… розстрiляти. Майно… конфiскувати…”

Посмертна реабiлiтацiя письменника вiдбулася 19 жовтня 1957 року. У копiї довiдки за формою № 30, що зберiгається в архiвних фондах ЦНБ iм. Вернадського АН України, зазначається:

“Дело по обвинению Косынки-Стрелец Г.М., арестованного 5 ноября 1934 года, пересмотрено военной коллегией Верховного суда СССР 19 октября 1957 года.

Приговор военной коллегии от 13-15 декабря 1934 года в отношении Косынки-Стрелец Г.М. по вновь открывшимся обстоятельствам отменен и дело за отсутствием состава преступления прекращено. Косынка-Стрелец реабилитирован посмертно”.

Реабiлiтацiя художнiх i публiцистичних творiв письменника вiдбувалася в кiлька етапiв. У часи хрущовської “вiдлиги”, були виданi чотирнадцять новел, якi нiбито не суперечили своїм змiстом радянськiй кон’юнктурi i мали, як писав у передмовi до збiрника М.Рильський, “велике пiзнавальне значення… безперечну iдейно-естетичну цiннiсть”. Пiзнiше, в 70-х роках, до них у рiзних виданнях несмiло долучалися “Троєкутний бiй”, “Анкета” i “Темна нiч”, а вся художня i публiцистична спадщина письменника (без “Фавста” i “Зустрiчi”) опублiкована лише в 1988 роцi. Вагоме мiсце в тогорiчному виданнi, що мало назву “Гармонiя”, займали твори (вiсiм новел), якi радянська критика вважала найбiльш “ворожими” — бандитськими, не просвiтленими iдейно i т.iн. Насправдi в них iшлося про драму тих заблуканих “лицарiв темної ночi”, якi не могли “вхопити тропи”, творили грунт для отаманщини, мiжгрупових чвар тощо. Такими явищами, як вiдомо, завжди (а на Українi — особливо) супроводжувались значнi суспiльнi злами та потрясiння, i письменник цiлком закономiрно вiдтворив їх з великою художньою силою i з великим людським болем. Разом з iншими новелами та публiцистичними зарисовками цi “ворожi” твори письменника дають якщо не епопею революцiї та громадянської вiйни (про що писав у згадуванiй передмовi М.Рильський), то справдi широку картину народного лиха, яке принесене на нашу землю бiльшовицькою революцiєю i спробою вiрних марксистiв-ленiнцiв загнати людей в утопiчну, карцерного типу комуну. Водночас новелiстика Г.Косинки являє собою показовий взiрець художнiх шукань i знахiдок, якими українська проза першої третини XX столiття просувалася (рухалася) вiд “старого” реалiзму до модерних форм естетичного мислення. Найбiльших успiхiв тут досягали В.Стефаник i О.Кобилянська, В.Винниченко i В.Пiдмогильний… Г.Косинка — в їхньому ряду.