Малкович Іван

                          (1961…)



10 травня 1961 Народився в Нижньому Березові, Косівський район, Івано-Франківська область в сім'ї Антося Малковича та Юлії Малкович (Арсенич).

1976 Після закінчення середньої школи в Нижньому Березові вступив на скрипкове відділення Івано-Франківського музичного училища ім. Д.Січинського

1980 Закінчив Івано-Франківське музучилище.Вступив на філологічний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.

6 січня 1981 Перша велика поетична публікація у газеті «Літературна Україна» (зі вступним словом Д.Павличка).

1981 Став переможцем поетичного турніру на Всеукраїнському творчому семінарі в Ірпені.

1984 Побачила світ перша поетична збірка «Білий камінь» (К.: Молодь). «Найніжніша скрипка України» — так назвала автора Ліна Костенко у видавничій рецензії на збірку.

1985 Отримавши диплом філолога-україніста Київського університету ім. Т. Г. Шевченка, кілька місяців працює у школі вчителем української мови та літератури.

1986-1987 Редактор дошкільної літератури у видавництві «Веселка». Того ж року став наймолодшим (на той час) членом Спілки письменників СРСР.

1986 Одружився зі скрипалькою Яриною Антків.

1987-1991 Редактор відділу поезії у видавництві «Молодь».

1987 Перший лауреат премії «Бу-Ба-Бу» за найкращий вірш року.

1988 Народився старший син Тарас, нині поет і перекладач.Вийшла друга поетична збірка «Ключ» (К.: Молодь).

1989 Долучився до організації першого молодіжного пісенного фестивалю «Червона Рута».

1991-1992 Працював у редакції дитячого журналу «Соняшник».

1992 головний редактор дитячих програм студії «Укртелефільм». Вийшла третя поетична збірка «Вірші».

з 1992 Власник і директор приватного (на початках виключно дитячого) видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА».

1997 Побачила світ 4-а книга поета «Із янголом на плечі»

2004 Форум видавців у Львові визнав І.Малковича найкращим директором видавництва в Україні. Тоді ж став кавалером міжнародного Ордену усмішки.

2006 Вихід 5-ї поетичної книжки «Вірші на зиму»

2008 Почав видавати в «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-Зі» «дорослу» літературу.

2010 Світ побачила книжка вибраного І.Малковича (вибрані вірші, переклади, есеї, інтерв'ю) «Все поруч» («А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»), яка стала одним із переможців книжкового конкурсу Форуму видавців у Львові — 2010.

Через рік – у вересні 2011 року – вийшло друге, доповнене і переформатоване видання "Все поруч".

2012 — виходить Третій — заключний том — тритомника "100 КАЗОК" та другий том тритомника "Улюблені вірші"

2012 — Іван Малкович став "ЛЮДИНОЮ ДЕСЯТИЛІТТЯ" у Рейтингу журналу "Кореспондент"

2012 – «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» разом з компанією "Київстар" та іншими увійшла до п'ятірки Рейтингу журналу "Компаньйон" "КОМПАНІЇ, ЯКІ НАДИХАЮТЬ".

2013 – у серії "Українська Поетична Антологія" вийшли вибрані вірші Івана Малковича під назвою "Подорожник" («А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»)



Іван Малкович народився 10 травня 1961 року в Березові Нижньому на Івано-Франківщині.


І.М.: Я народився в Карпатах. На моє культурне виховання істотно вплинув мій дядько Петро Арсенич — історик і радянський дисидент. У «Віршах на зиму» я частково згадую, що до нас приїжджала інтеліґенція, люди, які зазнавали гонінь. Валентин Мороз після першого тюремного терміну деякий час у нас жив. Я знав, де переховувалася «заборонена література», хоча то трималося під великим секретом. Там були Лепкий, Чайковський, Грушевський… У тому відчувався великий екстрим. Ті книжки можна було читати лише в одному місці, погано освітленому. Мені не говорили про нього, бо то загрозливо для дитини. А окрім того, у нас протягом тридцяти років щоліта відпочивала сім’я ленінградського професора Федора Головачова (його діти й онука теж учені). Ці ленінградські знайомі приїжджали до нас як до родичів. Одного разу на сінокосі я почув, як тато розповідав професору про наш рух Опору, УПА. Йому це так само близько було (ленінградці, які пережили блокаду, — то особливі люди, демократичні). Вони привозили мені щось із російської літератури… А ще Карпати — то особливі традиції, незнищенні… На Різдво треба було, щоб начальство не побачило, як ти колядуєш; на Великдень ішли до церкви крутими обхідними стежками, хоча церква знаходилась навпроти школи. Себто це були романтика і небезпека. А що для дитини може бути краще? Мені пощастило з дитинством.


У 1976-му, після закінчення середньої школи в Нижньому Березові, Іван вступив на скрипкове відділення Івано-Франківського музичного училища ім. Д. Січинського. Та й уже там його вважали більше поетом, аніж скрипалем. Його вірші друкували в стінгазеті, а згодом і в обласній пресі.


— А якби ви стали музикантом?


— Ні-ні, скрипалем не став би. Чому я покинув заняття музикою? Я зрозумів, що, граючи в мільйонний раз улюбленого Моцарта чи Баха, я не вносив своїм потрактуванням нічого особливо нового. Найбільший музичний комплімент зробили мені моя старенька викладачка позаминулого року у Франківську. Вона сказала: «Іване, я коли чую «Вокаліз» Рахманінова, завжди згадую вас». Я й справді любив виконувати кантиленні речі, зокрема й тому, що не дуже любив займатися, а технічні речі потребують щоденного п’ятигодинного вправляння, я до цього був не готовий.


Так що я не міг би стати музикантом видатним, а в оркестрі мені важко сидіти. У мене й дружина скрипалька — талановита, гарно виглядає на сцені, і теж ніколи не уявляла, що може сидіти в оркестрі. Ми двоє солістів, які фактично не мали на це аж надто віртуозних підстав.


Після закінчення музучилища, у 1980-му, Малкович вступає на філологічний факультет Київського, тоді ще державного, а тепер – національного, університету імені Тараса Шевченка. «Мій диплом «Чоловіча доля в рекрутських піснях народних» — то була така антитеза до праці Івана Франка «Жіноча недоля в руських піснях народних», і більшість пісень я записав від діда. До того ж, підозрюю, що дідо деякі «колінця» сам додумував».


Завдяки Світлані Короненко він потрапив до Республіканської літературної школи-студії «Кобза» у Києві, яку очолював поет та перекладач Володимир Забаштанський, і, як наймолодший, одразу ж став її улюбленцем.


Того ж року, у свої 19, Малкович був обраний «Найкращим молодим поетом» на всеукраїнському літературному семінарі в Ірпені таємним голосуванням двох-трьох сотень літераторів. «Увесь літературний Ірпінь кілька днів величав мене «королевичем молодої поезії», тож моєму юнацькому щастю не було меж... Ми захлиналися своїми й чужими віршами, а я до півночі, до крові на пальцях, грав на гітарі і співав призабуті гуцульські, лемківські й закарпатські пісні...»


Колись в Ірпені я вперше почув, як виконує свої піснi Кость Москалець — «А ще мені цього літа куля не відлита», його дивовижний тембр... Ми співали всю ніч — то він, то я. Я в молодості був дуже «забавовий» — міг співати, танцювати так, що ноги мало не на шафу закидав, але Ярина це не надто схвалювала, вона більше любить затишну розмову.


6 січня 1981 — перша велика поетична публікація Малковича у газеті «Літературна Україна» (зі вступним словом Дмитра Павличка).


І.М.: Це був перший номер газети за 1981 рік, тобто мені не було ще й двадцяти. З такими великими публікаціями колись в «Літературній Україні» публікували шістдесятників. Потім було затишшя. І згодом побачили світ у газеті велика добірка Світлани Короненко із захопленою передмовою Івана Драча, а тоді й моя публікація з передмовою Дмитра Павличка. Саме з тієї публікації мене зауважила Ліна Костенко...


Але «дорогою до Павличка» мої вірші потрапили до Софії Майданської, це вона дала їх прочитати Павличкові. Циганська пошта спрацювала! Дмитро Васильович запросив мене в Спілку, секретарем якої він тоді був. Він ходив зі мною з другого поверху на перший, потім з першого на другий і декламував напам’ять два моїх вірші усім, кого зустрічав. Це було просто казково... Мрію, щоб доля теж колись дала мені шанс, щоб і я міг так когось підтримати. Втім, тоді до думки відомих поетів прислухалися зовсім інакше. Була одна «Літературна Україна», а тепер – як, де представити? У якій пресі? Хто це помітить?


Спочатку жодного номера тієї газети не купив. Номер з моїми віршами мав вийти 6 січня, на Святий вечір, а 5-го ми з Павлом Гірником мали їхали до мене в Березів на Різдво. Павло, оскільки його тато був поетом, членом Спілки, знав, де складали до друку газету. І нам 5-го ввечері дали один пробний відбиток газети. О, яка це була втіха їхати з такою газетою на Святий вечір до своїх рідних!.. Пам’ятаю, що Павло так тішився, ніби то не моя, а його була публікація.


Публікацію його першої книги – «Білий камінь» (К.: Молодість. – 1984.) відстоювала сама Ліна Костенко. «Вихід кожної його поетичної книги ставав подією літпроцесу... Неомодерні поезії Малковича стали зразками витриманого смаку поетики «нової хвилі». «Найніжніша скрипка України» — так назвала автора Ліна Костенко у видавничій рецензії на збірку.


1985 — отримавши диплом філолога-україніста Київського університету ім. Т. Г. Шевченка, кілька місяців працює у школі вчителем української мови та літератури.


А з майбутньою дружиною ми зустрілися у березні 1985 року, і цей день ми завжди святкуємо. У київський книгарні «Поезія» влаштовувалися літературні читання, там я й побачив неймовірної вроди дівчину в червоній шапочці, яка пригортала скрипковий футляр і когось визирала. Це була дуже зворушлива пригода – мене тут же підсватали до неї старші колеги по перу. Вразило, що дівчина відповіла українською мовою, що звали її Ярина і що навчається в десятому класі музичної одинадцятирічки імені Лисенка. Того ж вечора ми разом пішли на концерт до філармонії. По дорозі з’ясувалося, що вона – киянка з галицьким корінням. Почали зустрічатися – скоріше як друзі-приятелі, бо Яринка була закохана в іншого, а в мене тривав роман з однокурсницею. Але через рік з хвостиком ми побралися. Весілля відбулося спершу в Києві, а через тиждень – у Березові. Ми ходили запрошувати на весілля з короваєм, на якому був зображений цілий гуцульський світ. А які в нас були музИки! Ми з Яриною спимо вранці в кімнатці нагорі, а музики прийшли під вікна нас будити: скрипка, цимбали, сопілка – грають весільної. Ми просинаємося обоє під дивовижну музику – такого не забудеш! А на весіллі було понад 500 гостей!


1986-1987 — редактор дошкільної літератури у видавництві «Веселка». Того ж року став наймолодшим (на той час) членом Спілки письменників СРСР.


1987-1991 — редактор відділу поезії у видавництві «Молодь».


1987 — перший лауреат премії «Бу-Ба-Бу» за найкращий вірш року.


У 31 Іван Малкович заснував видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» і з тих пір 95% населення сприймає його як «нашого Оле Лукойє» й інакше навіть не уявляє. Але якби він не став видавцем, а лишився просто поетом – який б у нього був штиб життя?


Бог його знає... Я працював у молодості редактором у видавництвах, часописах, я так чи інак був би й далі пов’язний з літературою. Але все одно щось шукав би — може, часопис створив. Я люблю ще й якось оматеріалізовувати український поетичний світ. Недавно мама віддала мені дуже «цінну» книжечку: у 10 років я сам її зшив, зробив обкладинку, назву придумав. Коли нас лишили з сестрою після операції в лікарні — мені мигдали рвали, а їй поліпи й мигдали, я писав цю книжку: вірші, потім іде казка про двох братів, далі пісня з нотами (я ж учився в музичній школі) і знову вірші коротенькі. Отже навіть по тій книжечці видно, що я прагнув би не тільки щось писати, а й видавати.


І.М.: Тільки наш бухгалтер, яка працює з першого дня видавництва, знає, наскільки мало мене цікавить бізнес і наскільки я мало розуміюся на дебеті-кредиті. У підсумках року мене цікавлять двi цифри, мені цього досить. Я ніколи нічого особливо не планую — маю приблизний план, бо знаю, що коли мене щось не влаштує, то я не буду цього видавати. Я геть не бізнесмен. Якби не видавництво, то ніколи б бізнесом не займався. У мене у видавництві не дуже сильна маркетингова лінія, все на відчуттях, інтуїції, все не так, як учать книжки. Але все зав’язано на якості. Я знаю, що якість — це двигун бізнесу, плюс інтуїція. Я знав, наприклад, що роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» має продаватися, але не ризикнув надрукувати більше, ніж 10000, і постійно потроху додруковував, чим дав шанс піратам скористатися люфтом. За моїми підрахунками, пірати продали не менше 20 тисяч погано зроблених, неякісних книжок. Чесно зізнаюся, що тут я міг спрацювати краще — ми видали 80 тисяч, а могли ж 100. Але втішно, що за світовими мірками бестселер — це 100 тисяч за рік, а у нас, якщо брати і ті 20 тисяч піратських, то 100 тисяч розійшлися за 3,5 місяці.

За час існування видавництва було продано більше 4 мільйонів книжок. І ліцензії на книжки «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га» продані в 19 країн світу.


Перша книжку видання – «Абетку» – Малкович видав на 1500 позичених доларів і на 26 тоннах макулатурного картону. Зараз її рекомендовано для навчання в дошкільних закладах України, а загальний наклад попередніх видань «Абетки» сягає понад 350 тисяч примірників.


І.М.: Мій кум мав макулатурний пункт, а з ним за макулатуру розраховувалися картоном, який був узагалі нікому не потрібен, от він мені й позичив його на 5 місяців. Я повернув його гроші за 4,5. Він був щасливий, я був щасливий, читачі були щасливі.


«Абетка»… А чому вона мала бути не успішною? Такого не могло бути! Вона була вчасна, гарна, дотепна, я робив її для свого сина і хотів, щоб вона була найкраща. Хоча 50 тисяч накладу «Української абетки» тільки з буйної голови можна було запустити, я все ще міряв тими радянськими накладами. Був правильний художник, я підбирав хороші вірші, зрештою, ангел на першій сторінці — а це дуже важливо. Бо це вірш із мого першого дитячого спомину. Мені десь три з половиною роки, і тато каже: «Іванку, завтра до нас прийде Миколайко, принесе тобі даруночки, але він буде питатися, чи ти вмієш молитися». І вчить мене молитву «Ангелику мій, охоронцю мій». І я вчу цю молитву, щоб потім, майже через 30 років, ця молитва стала першою сторінкою першої книжки мого видавництва. Це ж прекрасно. Я вважаю, що не бізнес, в якому я справді небагато розумію, а саме це для мене важливо, і от про це я люблю говорити, тому що впевнений, що це важливіше за все.


Іван Малкович — редактор, упорядник, автор та перекладач кількох десятків книжок для дітей. «Це людина, маніакально віддана ідеї «особливо якісної української книги». (Книжковий огляд, №1, 2002).


У 2004-ому Форум видавців у Львові визнав Івана Малковича найкращим директором видавництва в Україні. Тоді ж став кавалером міжнародного Ордену усмішки.


У 2004, 2008 та 2009 роках входив до «Топ-100 найвпливовіших людей України» щорічного рейтингу журналу «Кореспондент».


Вірші Івана Малковича перекладено англійською, німецькою, італійською, російською, польською, бенгальською (Індія), литовською, норвезькою, грузинською, словацькою, словенською мовами.


Микола Рябчук: «Малковичева поезія… горить між двома полюсами: з одного боку, це напівдитинний-напівпоганський захват і подив перед красою і величчю, і таємничістю світу, а з іншого – розуміння, що «хоч би трішечки померти» можна лише в театрі».


Кость Москалець: «Якби Маленький Принц із казки Екзюпері писав вірші, то вони були би точнісінько такими за настроєм і тоном, як ранні вірші Малковича».


І.М.: «Може, воно звучить смішно й велемовно, - каже Малкович, - але поет за своїми найпотаємнішими відчуттями пише завжди у вічність, хоч ніколи й не думає про це у час написання. І коли бачиш конечність культурної цивілізації, конечність цього світу, бачиш, як людство стрибає по верхах, тобто стає дуже випадковим і поверховим, то розумієш усю незначущість, усю непотрібність поетичних книжок, адже світ, здається, втратив відчуття поетичних вартостей і розтікся у різноманітних приблизностях… Людство, очевидно, уже пройшло найвищу фазу свого духовного й інтелектуального розвитку, ми вступили в добу дивних мутацій. Тому іноді мені затишніше залишати вірші в собі. Щоправда, згодом вони вивітрюються, але буває, так сильно просяться на папір, що я здаюся. Так було, наприклад, з віршем, який відкриває книжку «Все поруч» – той, який з картою України.


Бували й дивніші випадки… Коли писав вірша «Із янголом на плечі» – чи не найвідомішого з моїх творінь, то десь на половині раптом відчув, що вірш буде популярний. І мені перехотілося писати. Ледве пересилив себе, щоб таки його дописати – адже я зашвидко побачив його всього, до рядка… З одного боку поет ніби й прагне популярності, але за своєю справдешньою суттю таки воліє залишатися герметичнішим і нерозгаданим до кінця.


У передмові до збірки «Із янголом на плечі» Іван Малкович  сумно зазначає, що «з кожною осінню залишається щораз менша жменька слів, які постійно хочеться мати з собою».


І.М.: Я такий банальнуватий чоловік... я не маю якихось особливих слів. Знаєте, коли тобі минає сорок років (коли мені буде п’ятдесят, я думатиму, що сьогодні був дуже юний), ти повертаєшся до якихось улюблених письменників, улюблених книжок. Їх не так багато, до речі. І слів тих не так багато. Головне — як ти їх вимовляєш. Вони можуть звучати тільки для тебе, тільки ти відчуєш енерґію, закладену в них. Тому… це «діти», це «янголи». Це, це… «родина», це наша сумно-печально-весела Україна, яка подібна на карті на якесь ведмедокурча… А втім, не можу вам якісь ориґінальні слова придумати. Я ж не вигадувач слів.


Збірки:


    «Білий камінь» (1984)


    «Ключ» (1988)


    «Вірші» (1992)


    «Із янголом на плечі» (1997)


    «Вірші на зиму» (2006)


    «Все поруч» (2010)


Видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» має також «дорослу серію» книг, до якої належать твори Ліни Костенко, Галини Пагутяк, Валерія Шевчука, Костя Москальця, а також зарубіжних письменників – Франца Кафки, Тібора Дері, Бруно Шульца, Богуміла Грабала, Йозефа Рота та ін.