Семенко Михайль

                           (1892 - 1937)


Михайль Семенко (Михайло Васильович Семенко, народився 19 (31) грудня 1892 , село Кибинці, Миргородський повіт, Полтавська губернія, нині Миргородський район, Полтавська область — 23 жовтня 1937, Київ) — поет, основоположник і теоретик українського футуризму (також відомого як панфутуризм), невтомний організатор футуристичних угруповань, редактор багатьох видань. Модернізував українську лірику урбаністичною тематикою, сміливими експериментами з формою вірша, запровадив свіжі (навіть епатажні) образи й творив нові слова, покликані відбити нову індустріалізовану добу. Син письменниці Марії Проскурівни.


Навчався у Психо-Неврологічному Інституті в Петербурзі.


Перша збірка «Prelude» (1913) позначена впливами поетів «Української хати»; наступними збірками — «Дерзання» і «Кверофутуризм» (1914) та вміщеним в останній маніфестом Семенко розпочав паралельно до виниклого в Україні російського кубо- і егофутуризму (Д.Бурлюк, О.Кручоних, В.Хлєбников) течію українського кверофутуризму — мистецтва шукання.


1918 року Семенко видав у Києві збірки «П’єро задається», «П’єро кохає» і «Дев’ять поем»; 1919 — в однойменному з заснованою ним футуристичною групою видавництві «Флямінґо» збірки «П’єро мертвопетлює», «Bloc-notes» і «В садах безрозних», а також поему «Ліліт». 1919 проголосив «революційний футуризм» й опублікував «ревфутпоему» — «Тов. Сонце» та «Дві поезофільми»; був редактором журналу «Мистецтво».


1920 видав разом з М.Любченком і О.Слісаренком «Альманах трьох»; 1921 — збірку «Проміння погроз»; тоді ж організував «Ударну групу поетів-футуристів», перейменовану на асоціацію панфутуристів «Аспанфут» (1922–1924), кредо й маніфести якої були проголошені в альманасі «Семафор у майбутнє» (1922) і газеті «Катафалк искусства» (1922). Зазнавши критики літературних кіл, Семенко перейшов на позиції «лівого фронту» («УкрЛЕФ») і перетворив «Аспанфут» на «Комункульт» (1924), одночасно працював (1924–1927) як головний редактор Одеської кінофабрикиВУФКУ.


1924 видав під назвою «Кобзар» дві збірки своїх творів 1910–1922 років, 1925 — збірку «В революцію» та поезофільм «Степ»; 1927 — (разом з Г. Шкурупієм і М. Бажаном) «Зустріч на перехресній станції» і заснував нове об’єднання футуристів (письменники Гео Шкурупій, Дмитро Бузько, Леонід Скрипник, Олексій Полторацький, Олекса Влизько та художники Вадим Меллер, Анатолій Петрицький, та ін.) під назвою «Нова генерація» з журналом цієї ж назви (1927–1930). Сильно критикований, Семенко відійшов від футуризму, ставши співцем більшовицької революції (збірки «Малий кобзар і нові вірші», 1928; «Європа й ми», 1929).


На початку 1930-х років визнав «помилковість» своїх колишніх позицій, виявом чого й були збірки «Сучасні вірші» (1931), «З радянського щоденника» і «Китай в огні» (1932) та «Міжнародні діла» (1933).


Особисте життя

Батько Михайла Семенка — Василь Леонтійович на момент народження сина працював волосним писарем у Кибинцях, в подальшому став писарем земської управи в містечку Хорол. Мати Михайла закінчила лише початкові класи церковноприходської школи, проте була письменницею-самоуком, автором ряду повістей, надрукованих під її дівочим прізвищем — Марія Проскурівна. Брат поета, Василь, був цікавим художником, разом з Михайлом починав футуристичний рух в Україні, проте на початку Першої світової війни загинув на Західному фронті. Ще один брат — Олександр і сестра Олександра також писали вірші, але ще зовсім молодими померли від туберкульозу. Також у Михайля була сестра Софія та молодший за нього на 8 років брат Микола.


Про юність Михайла Семенка збереглося досить мало свідчень. Однак, точно відомо про його активну участь в громадському і суспільно-політичному житті країни в роки Жовтневого перевороту та у часи міжвладдя. Зокрема, в газеті «Київське життя» від 11 (24) вересня 1919 року в Хроніці міститься таке повідомлення «В ніч на 8-е вересня, за словами Ради, арештовано в себе на квартирі українського письменника Михайла Семенка»…


Зі своєю першою дружиною Лідією, Михайль Семенко познайомився у Владивостоці де він прожив близько трьох років. Лідія Іванівна Горенко народилась 1898 року в українській родині переселенців на Далекий Схід. Почуття Семенка до майбутньої дружини характеризують як глибоке і водночас безмежно тривожне, що спричинило високі злети ранньої лірики поета, появу в ній — насамперед у циклах «Осіння рана», «П’єро кохає» — зовсім нових мотивів і творчих рішень.


Михайль Семенко мав сина Ростислава і доньку Ірину.


Михайль Семенко був також одружений з українською актрисою Наталією Ужвій, з якою розлучився 1936 року. В цьому шлюбі єдиною дитиною був син Михайло (1927 р. н.). Він теж проявляв поетичний дар, писав вірші. Навчався в Київському університеті на факультеті міжнародних відносин. Помер від менінгіту 13 грудня 1951 року.


Арешт і страта

Ще за три дні до свого арешту, 23 квітня 1937 р. Михайль Семенко провів у Києві творчий вечір. Оскільки він постійно мешкав у Харкові, і часто бував у Києві, було підготовлено два ордери на його арешт. Письменника звинуватили винуватили в тому, що він бере участь в Українській фашистській націоналістичній терористичній організації, якої насправді ніколи не існувало, а також у плануванні замаху на секретаря ЦК КП(б)У С. В. Косіора, який мав нібито відбутися під час демонстрації 1 травня 1937 року. Серед іншого йому закидали спробу скинути Радянську владу в Украïні за допомогою німецьких фашистів. Надломлений морально та фізично Михайль Семенко, як свідчать протоколи допитів 4, 7 та 8 травня 1937 р., «зізнався» у всіх звинуваченнях. Зізнання були написані під диктовку уповноваженого Акімова на ім’я Начальника НКВД УРСР Ізраїля Леплевського 4 вересня 1937 р. 23 жовтня 1937 р. відбулося закрите засідання Військової колегії Верховного Суду СРСР у складі голови армвійськюриста А. Орлова, бригадвійськюриста С. Ждана, військюриста І рангу Ф. Кліміна, військюриста І рангу А. Батнера та за участю помічника Прокурора СРСР М. Рагінського. Комісія «іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік» винесла вирок: «приговорила Семенко Михайла Васильевича к высшей мере уголовного наказания — расстрелу с конфискацией всего имущества, лично ему принадлежащего». Наступного дня Семенка було страчено разом з іншими українськими письменниками в одній з київських в’язниць, поховано в братській могилі в Биківнянському лісі. Михайль Семенко був реабілітований посмертно.


Значення творчості

Рання футуристична творчість Семенка просякнута урбаністичними й мариністичними мотивами й сюжетами, відзначається мовними і формальними експериментами й намаганням епатувати читача. Не зважаючи на пропаговану ним деструкцію форми й відкидання класичних і тогочасних літературних надбань, зокрема спадщини Шевченка, Олеся, Вороного, Філянського, Семенко мав чималий вплив на розвиток української модерної поезії 1920-х років, у тому числі й так званої пролетарської. Повне зібрання творів Семенка було видане в Харкові у трьох томах (1929–1931).


У 1985 році видавництво «Радянський письменник» видало в серії «Бібліотека поета» збірку його поезій.


Вплив на сучасну українську літературу

Михайля Семенка штучно вилучено з історії літератури (див. покоління Розстріляне відродження), тому він не мав впливу на наступне покоління, проте через покоління його прочитано й Семенків вплив позначився на творчості письменників сучасної української літератури. Серед старшого покоління це — Ігор Калинець, Василь Голобородько (див. вірш «Тиждень»). Серед молодих авторів естетика футуризму присутня в поезіях Сергія Жадана[8] (зокрема боротьбою з «іконою» Шевченка — див.поезію «Тарас Григорович Шевченко»), Олега Коцерева та Любові Якимчук (див. поему про Михайля Семенка «Тов. Дим» зі збірки «, як Мода»).[


2012 рік з ініціативи Любові Якимчук українськими поетами-авангардистами було оголошено Роком Семенка, який був відзначений низкою акцій, присвячених поетові (“Виставка поетів імені Михайля Семенка”, Ніч поезії і музики нон-стоп під час Форуму видавців у Львові була присвячена Семенку, лекція мистецтвознавця Дмитра Горбачова “Під знаком Семенка”, дискусія у “Кабінеті” за участі Олега Коцарева і Люби Якимчук та ін.).




2012 рік справедливо належить українському футуристу Семенкові, хоч комусь це може і не сподобатися. Звісно, можна назвати й інших поетів, які відзначають цьогоріч ювілей, але саме він, Михайль, привніс в укр. літературу ту тематику й форму (верлібр), що панують у нашому новітньому письменстві. Цьогоріч виповнюється 120 років від дня народження та 75 років від дня розстрілу першого українського футуриста. Його біографія варта книжки, але наразі є ця скромна стаття, у якій, може, й не знайдете назв тих десятків випущених ним книжок (фраґментарності в цьому жанрі не уникнути), але напевно дізнаєтеся про нові факти його біографії. Про те, чому все так було. А було ось як.


Михайло Семенко народився в грудні 1892 р. у Кибинцях на Полтавщині. У слідчій справі, що зберігається в галузевому архіві СБУ, зі слів поета записано, що дата народження – 18 грудня, у спогадах доньки поета Ірини Семенко значиться 19 грудня за старим стилем та 31 грудня нового стилю (випис з метричної книги зберігається у Державному історичному архіві в Санкт-Петербурзі). Кажуть, дід Михайла колись одружився з туркинею, тож від баби дісталася поетові яскрава зовнішність. Батько майбутнього поета, Василь Леонтійович, був волосним писарем, а мати Марія Стефанівна – письменниця старого етнографічного стилю, яка під прізвищем Проскурівна (від дівочого – Проскура) писала традиційну рустикальну прозу, зверталася до кримінальних сюжетів та проблем жіноцтва на селі. У родині було семеро дітей, окрім Михайла, ще брати Василь, Микола і Олександр, та сестри Олександра, Софія та Марія. Хлопчик Михайло у чорити роки вивчився читати й писати. Пізніше вчився грати на скрипці: спершу в Хоролі, а потім брав уроки в Києві. Улюбленими композиторами були Дворжак та Шопен. У мріях він саме з музикою пов’язував своє майбутнє.


Марія Проскурівна з сином Василем. Фото з архіву Марка Миколайовича Семенка, племінника Михайла


Хлопець отримав середню освіту в Хорольському реальному училищі. Приїхавши до столиці імперії Петербурга, він вступив  на музичні «курси Поллак», але через скруту незабаром залишив їх, знайшовши дешеву народну консерваторію. «Моя душа хотіла і тобі музики, як і твоя», — підбадьорювала мати та переказувала синові невеликі гроші, по 2-3 рублі. Сестра Софія, гімназистка, порадила йому вступати до Психоневрологічного інституту, заснованого славетним вченим Володимиром Бехтерєвим. «Адже з музикою ти давно вирішив, що робити, відсунути її на задній план, хоч як це важко; але кидати, Мишко, ні в якому разі не можна, раз музика для тебе так багато важить». Пройшовши підготовчі курси? Михайло влітку 1912-го став студентом. Можливо, у такий спосіб – припускає в неопублікованих спогадах його донька Ірина – поет хотів розібратися з людською душею, адже багато хто з аванґардистів початку ХХ століття мав медичну освіту.


У цей час, 1913 року, у київському видавництві «Відродження» вийшла збірка Семенка «Prelude», що за «символістські вірші» швидко отримала схвальні відгуки, зокрема Грицька Чупринки й Миколи Вороного. Пізніше, у тому ж видавництві, у 1913—14 роках благословилися на світ оповідання Марії Проскурівни. Кажуть, що сам Михайло прилаштував мамині тексти.


Спалення «Кобзаря» разом із підпалювачем


Треба сказати, що літературне життя в Петербурзі тіді було бурхливим: старші Блок і Брюсов, молодші Маяковський і Ахматова – усі виступали, читали свої вірші й епатували публіку. І це, звичайно, відбилося на світогляді юнака.



Підпис на знимку-Талочці. Я слухаю радіо. Михасик 28-ІІ 31 р.Харків. Фото з архіву Марка Миколайовича Семенка, племінника Михайла


У Києві на початку 1914 р. Семенко разом із художниками Василем Семенком (братом) та Павлом Ковжуном своє засновує перше футурустичне об’єднання. Усі учасники взяли собі екзотичні імена – Михайль, Базиль, Павль – і це переназивання згодом увійшло в моду серед українських футуристів (Георгій Шкурупій перетворився на Ґео, Михайло Йогансен став Майком, і навіть Микола Бажан іколи підписувався ім’ям Нік). Перша українська трійка футуристів закладає друкарню «Кверо» (з лат. – «шукати»), яка вже в лютому випускає дві поетичні збірки Семенка-поета. Ці дві книжечки  «мали намір образити всяку публіку», призвичаєну до модернізму (О.Ільницький), а найбільш зухвалими в них були вступні маніфести. Варто брати до уваги, що ці маленькі збірочки виходять у лютому, а в березні імперська влада забороняє святкування 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка. Звичайно, вибухають  масові демонстрації студентів, на придушення яких кидають загони поліції.


На такий несприятливий ґрунт потрапила книжка «Дерзання» із маніфестом-передмовою «Сам»: автор посягнув на найсокровенніше, на єдине, що жевріло надією у серцях українців – на Кобзаря. «Я хочу тобі сказати, що де є культ, там немає мистецтва… – ідеться в маніфесті, – А ти вхопивсь за свого «Кобзаря», від якого тхне дьогтем і салом, і думаєш, що захистить його твоя пошана. Пошана твоя його вбила. Й не має йому воскресіння… Час титана перевертає в нікчемного ліліпута, і місце Шевченкові в записках наукових товариств… Такі твої ювілейні свята. Отсе все, що лишилось від Шевченка. Але не можу й я уникнути сього святкування. Я палю свій «Кобзар»». Саме це все і спричинило різко негативну оцінку нової книги Семенка.


Цікаво, що Семенко в двобої з Шевченком був не першим: 1913 року російський футурист Василіск Гнєдов написав вірша з рядками українською мовою: «Усiм набридли Тарас Шевченко./ Та гопашник Кропiвницький». Але Гнєдов був поміщений не в той контекст, щоб цьому хтось надав вагомого значення.



М. Семенко, 1911 р. Фото з архіву Марка Миколайовича Семенка, племінника Михайла


Щодо текстів «Дерзань», то тут Семенко опробовує футуризм та шукає свою інтонацію, невимушену й наближену до розмовної, засвоює нові мотиви, зокрема урбаністичні та еротичні:

Я сидів собі на горі біля Володимира

і дививсь як ішов дим із пароплавового димаря

думав про долю свою та ще де – про – що –

багато – інше.

Ось вона пройшла повз – Та кинь же

свої думки!

і пішла ще про інші речі балачка, але їй-богу

можна б уже й кинути, бо ви така гарненька

я просто не можу іти по Хрещатику.

Але я забалакався й читач уже

чекає на кінець події

Хай буде так.

На цьому кінчаю («Біля Володимира», 1914)


Але найцікавішими у той час виглядають урбаністичні тексти з ономатопеєю – звуки міста дуже правдиво вдаються Семенкові, а місто зображене мінливою живою істотою.

Місто

Осте сте

бі бо

бу

візники – люди

трамваї – люди

автомобілібілі

бігорух рухобіги

рухливобіги… («Місто», 1914)



                                          «Кобзар» Михайля Семенка


У другій книжці «Кверо-футуризм» (24 сторіки), що вийшла цього ж 1914 року, поет пише: «Мистецтво є процес шукання й переживання без здійснення», а також: «Мистецтво не може бути ні українським, ні яким иншим в сім представленні. Ознаки національного в мистецтві – ознаки його примітивности», — пише поет та закликає наздоганяти сьогоднійшній день.


Критика готова роздерти Михайля на шматки, а  книгарні відмовляються продавати його нові книги. Схоже, Семенко спалив Кобзаря разом із собою.

Згодом про своє входження в літературу Сем (як його називали друзі) напише:

Легше 3-м верблюдам

з теличкою

в 1/8 вушка голки

зараз пролізти

ніж футуристові крізь укр. Літературу

до своїх продертись («Промова», 1922)


Подібне враження від Семенкового скандалу описує в спогадах Олексій Полтарацький. Він  прочитав дотепний фейлетон про тогочасних молодих поетів, «де всі вони були зображені дітьми». «Там був і сором’язливий Павлик (Тичина), і веселий, гараздий на витівки Максик (Рильський) і ще хтось. Вони розмовляли з собою на літературні теми так, як розмовляють про іграшки. Закінчувався фейлетон тим, що крізь розбиту шибку до кімнати залітав футбольний м’яч, а в вікні з’являвся «поганий хлопчисько» Михайль, який гукав «добропорядним дітям»:

-    А ви тут юрундою займаєтся. Краще б м’яча ганяли, ех, ви!»


Війна, Владивосток і маска П’єро



Василь Семенко на тлі своєї роботи, 1914 р. Фото архіву Марка Миколайовича Семенка, племінника Михайла


До середини 1914 року готувалося друге видання «Дерзань», але трьох футуристів мобілізували в царську армію: почалася війна. Брат Василь загинув, Павль Ковжун  був відправлений на карпатський фронт (згодом художник став співзасновником Асоціації незалежних українських митців (АНУМ), до якої входив Богдан-Ігор Антонич), а Михайль опинився у Владивостоці, де після російсько-японської війни стояв гарнізон на випадок відкриття японського фронту. Опальний поет став солдатом телеграфічної роти царської армії.


Ходили чутки, що перший український футурист хотів емігрувати до Америки, але залишився.

Ні, не поїдемо ми з Вами в Америку,

Бо будете падати там в істерику,

Бо серце моє, найсвятішу муз’ику, —

Нерозважному крику

Я присвячую зараз.

Може, хочете бачити Ви в особі моїй Кубелика?

Ах, не можу бути ніким і нічим я,

окрім Семенка. (8. XI. 1916. Владивосток)


Потім Олексію Полторацькому Семенко розповідатиме, що у Владивостоці він навіть вступив до професійного симфонічного оркестру і мав грати в партії перших скрипок. Сестра Олександра в листах страшенно раділа, що Михайло «нарешті прилаштувався з музикою».


У вільний від служби час поет навчає гри на скрипці одного хлопця, а потім готує його двоюрідну сестру Лідію Іванівну Горенко до вступу в педагогічний інститут. Ця дівчина, якій 1916 року виповнюється вісімнадцять, уже  1917-го стане дружиною поета. До речі, її родина – переселенці з України, з села Скибинці, що на Полтавщині (пам’ятаєте Семенкові Кибинці?) У Владивостоку закоханий поет цікавиться мистецтвом Японії (купує гравюри й малюнки), складає власні музичні композиції, читає коханій вірші Лесі Українки, ходить до місцевої бібліотки по книжки, а також пише власні – «П’єро здається» і «П’єро кохає», що будуть надруковані тільки 1918 року.

Вона не хоче зі мною розмовляти.

Вона не відповідає на мої привітання.

То добре. Я більше не буду в оркестрі грати.

В Америку не поїдем і я підпалю її кохання… («П’єро загрожує», 15-Х.916)


В інтимній ліриці Семенка з’являється мотив масок: складний і мінливий образ П’єро (доволі тоді популярний герой, згадати хоча б «Пісенькі П’єро» Олександра Вертинського), який кохає та мертвоперлює. Тоді ж народжується образ поета, закоханого в черницю (цикл «Гімни св.Терезі», іспанській черниці XVІ століття). «Я цілую в перса святу», — заявляє Семенко. Загалом у Владивостоку він багато пише, зростає Семенкова майстерність, і тепер в його віршах, окрім міських пейзажів, зображено  імпресіоністичні картини природи.


Поезії владивостоцького періоду серед 600-сторінкового, а на 1922 рік – повного зібрання творів Михайля Семенка під назвою «Кобзар», займали приблизно 400 сторінок. Один із найкращих віршів того часу, що досить прозоро висловлює мистецькі погляди автора, – «Парикмахер»:

Сьогодні  вдень  мені  було  так  нудно,

Ніби  докупи  зійшлись  Олесь,

Вороний  і  Чупринка.

Почувалося  дощово  і  по-осінньому  облудно  —

В  душі  цілий  день

парикмахер  на  гітарі  бринькав…  (із циклу «П’єро кохає», 1916)



Лідія Семенко з донькою Іриною. Фото з архіву Марка Миколайовича Семенка, племінника Михайла


У такий спосіб Семенко розправляється з авторами, які в рецензіях хвалили в ньому символіста.


Цікаво, що пізній шістдесятник Ігор Калинець у студентські роки під впливом Семенка теж написав цикл про П’єро, але коли почалися арешти, довелося спалити ті рукописи. І ще один прикметний факт: у Владивостоку десь на півстоліття пізніше за Семенка служив уже в Радянській армії інший поет – Василь Голобородько (цікавим рекомендую читати «Тиждень» Голобородька, який відсилає до вірша «Сім» Семенка, що його ми всі знаємо напам’ять), який теж поважає першого українського футуриста.


Згодом владивостоцькі збірки Михайля виходитимуть одна за одною, що спонукало Сергія Єфремова написати: «З упертістю графомана випускає він збірку за збіркою, перегнавши число їх давно вже за десяток, і навіть кілька теж, нівроку собі, плодющенькі таки Поліщуки не зможуть за ним угнатися». Випереджальну відповідь на цей закид Семенко дав іще у Владивостоку в листі до батька. Михайль писав: «У моїх критиків були журнали і газети, звідки вони зі мною сперечалися, а мені доводилось через відсутність грошей видавати маленькі книжечки… Після війни і коли я буду вільним, ми почнемо видавати журнал і книги – спільними силами і власним коштом…». Семенко видавав книжки замість журналів та висловлював свою позицію не тільки в передмовах, а й у віршах.


Наприкінці 1917 р. Михайль разом із дружиною Лідією ешелоном повертаються в Україну, і молода родина кілька місяців мешкає у батьків поета в Кибинцях, а у квітні 1918 року вони перебираються до Києва, коли там панують самі опоненти – і на політичному і на літературному «фронті». Футуризму довелося проростати на нестабільному (політично та економічно) ґрунті.




Михайло Семенко. Фото з архіву Марка Миколайовича Семенка, племінника Михайла


Портрет: велетень та тиран ув одній особі


Трохи зупинімося, щоб подивитися на портрет Михайля Семенка. Окрім олійного портрету Семенка, виконаного Анатолем Петрицьким, збереглися словесні портрети учасників.


«Низький на зріст, кучерявий, із густою гривою чорного волосся, дещо монголоподібний, із незмінною прямою люлькою в роті, з пронизливим поглядом чорних очей, Семенко належав до таких людей, повз яких не пройдеш, не звернувши на них уваги… – Пише у спогадах його друг і колега по «Новій ґенерації» Олексій Полторацький. – Короткі слова, часто проціджені крізь зуби, завжди вражали своєю оригінальністю й несподіваністю. Розмовляв він переважно дуже популярною тоді в літературних колах говіркою, що являла собою суміш української та російської мов. Час проводив, наскільки мені відомо, переважно в кафе, а жив у готелях».


Донька поета від першого шлюбу Ірина Семенко, зовсім іншої думки про вигляд, а особливо про мову батька: «…Він був байдужий до побуту, до «комфорту», до страв, але дуже любив свої письменницькі «знаряддя». Любив подорожі, що давали йому відчуття волі й незалежности від побуту. Вдягався просто, але зі смаком. Його «форма» –  майже завжди костюм і краватка; взимку в останні роки його життя – хутряне темносіре кепі й коричневе хутряне пальто з оленя… Зі мною розмовляв завжди українською вибагливою мовою, навіть тоді, коли в багатьох сім’ях моїх шкільних товаришів почали говорити більш по-російськи».


Юрій Яновський, якого перетягнув на літературну ниву Семенко, у романі «Майстер корабля» пише про нього так: «Михайль – мій колишній метр. Футурист, що йому завше не хватало якоїсь дрібниці, щоб бути велетнем. Я його любив, коли когось цікавить моє ставлення до нього. Він приходив щодня на фабрику (ідеться про Одеську кінофабрику – прим. Л.Я.), викурював незмінну люльку, ішов подивитись на море і зникав…».




Поштова картка. Фото з архіву Марка Миколайовича Семенка, племінника Михайла


Як і більшість українських письменників, перший український футурист любив випити. Терень Масенко у своїх спогадах цитує «прямо філософську сентенцію», яку вивів Михайль Семенко: «Коли б горілка була ще добріша, то її можна було б випити ще більше…»


Донька Костя Буревія (автора потужної літературної містифікації – Едварда Стріхи), Оксана, у змальовує поета досить похмурими фарбами. «Свою першу дружину вчительку Семенко називав «просвітянкою», бив нещадно за те, що в школі вона вчить дітей любити Шевченка, не генія – Семенка. Сусіди пробували заступитися, але і їм діставалося, бо були грішні – петлюрівці та сіоністи, що ховають золото (це було в 1920-х роках, коли в комунальній квартирі, крім Семенка, мешкала родина Волошиних і подружжя лікарів-євреїв). Дитину Семенкову дружина не наважувалась тримати вдома. Дівчинка (Ірина Семенко – прим. Л.Я.) плакала – Михайль скаженів. Тому хвора дитина місяцями перебувала в дитячому будинку-санаторії». Невідомо, чи достовірні ці свідчення, адже Семенко після містифікацій Костя Буревія був із ним у поганих стосунках, а діти, ясна річ, цим переймалися. При цьому всьму спогади самої Ірини про батька досить теплі. Проте Семенків шлюб із Лідією тривав недовго.


Експерименти в Києві


У цей період одна за одною виходять написані у Владивостоку збірки про кохання й ревнощі, а також пізніша: «П’єро здається» (1918), «П’єро кохає» (1918) та «П’єро мертвопетлює» (1919). У такій спосіб Семенко ніби розказав читацькій публіці, яким він став за цей час. Останнього «П’єро» було писано вже в Києві, і він разюче відрізняється від попередніх владивостоцьких: із ніжного коханця він перетворюється на пересмішника, з’являється маска Арлекіна. Також 1918 було опубліковано збірку «Дев’ять поем». Треба сказати, що футуризм, зокрема український, тиражував досить стереотипні образи пасивних жінок, хоча й відкривав нові непроговорені теми.


Перед фонтаном, в заснувшому скверику, самотньо ворушив заломленими губами маніяк.

Публіка з садів і електричних театрів розходилась по каварнях.

Садист на темнім розі, перестрінувши солодку мрію, притулив енергійно до жіночої спини свій стек.

Маленький цуцик зупинивсь отриножено біля загороженого корня.


Верлен сидів очезпідбровено за мармуровим столиком,

Спостерігаючи силуетні рухотіни за вікном отемреним.

В телефонній будочці панна інтимно-випадково розмовляла з Семенком… («Interieur(poeme objectif», 1918)


Післявоєнне життя було нелегким, натомість Владивосток здавався раєм. Семенко заробляв редакторською діяльністю, зокрема редагував перший радянський мистецький журнал в Україні «Мистецтво», але заробляв небагато. Ірина Семенко згадує: «У скрутному 1919-му році вони з моєю матір’ю продавали щось із своїх небагатьох власних речей, щоб заплатити робітникам типографії… У батька довго не було костюму; він ходив у тій формі, у якій демобілізувався, а перший костюм йому зшили мало не з простинів, що їх привезла мати зі своїм приданим». У ті часи Семенко окрім заняття редакторською діяльністю мусив підробляти, розвантажуючи вагони на залізниці.


Загалом у 1918-1919 роках Михайль Семенко випустив дев’ять поетичних книг. До речі, в одному тексті того періоду, ревфутпоемі «Тов.Сонце» (1919), наводиться київська адреса поета (Гоголівська вулиця). Пізніше родина переїздить на Левашовську, 36 (потім вона називатиметься – Карла Лібкнехта, а нині це — Шовковична), де на початку 1920-х років кілька разів нібито бував Володимир Маяковський (про це Ірині Семенко розповідала мати), проте цієї адреси в текстах уже не буде. Як і іншої – вулиця Монастирська, 1, кв.2, що фігуруватиме вже тільки в слідчій справі Семенка, як адреса сестри Марії Василівни. Там само жив і брат Микола Васильович, який за іронією долі пізніше в ролі коректора долучився до роботи над академічним повним зібранням творів Тараса Шевченка.




                                                               Михайль Семенко


У цей час Семенко проявляє себе як культреґер, але влада в ті голодні роки хаотично змінювалася, неспокій не покидав киян, а з приходом білої армії Семенко детально розказав Варер’янові Поліщуку свою біографію й передав пакет із недрукованими віршами. Тоді Семенка й було заарештовано «денікінською контрозвідкою», як він пізніше оповідатиме в слідчій справі, через звинувачення в приналежності до комуністичної партії. Деникінці вилучили книги та рукописну поему «Океанія» (поезофільм): «Океанія, Океанія, / Маленький шматочок кременю / В піні». Поема зникла назавжди, пізніше надруковано тільки уривок на дві сторінки. За два тижні Семенка відпустили з Лук’янівської в’язниці: нібито батько поета попросив чи то поета Еринбурга, чи оперного співака Леоніда Сабінова взяти його на поруки.


Після «Фламінґо», яке Семенко заснував разом із художником Анатолем Петрицьким, було створено «Аспанфут» (Асоціація панфутуристів), та з того часу на футуристів почали зважати. На практиці мало статися вироблення нової сентетичної метамови, що поєднала би живопис, слово, танок і скульптуру. Шляхом перетворень згодом «Аспанфут» реорганізували в АсКК чи «Комункульт», але не будемо застрягати на організаційних чварах – попереду ще багато цікавого.


Одеса, кіно й нове кохання

У київському футуризмі запанувала криза – Семенко виїхав працювати на Одеській кінофабриці, присвятивши себе наймолодшому і найбільш революційному мистецтву — кінематографу, та майже на два роки зник із літературного життя.


В Одесі він познайомився зі своїм новим коханням, акторкою Наталею Ужвій, яка тоді, 1925 року, виступала в одеському театрі, а з 1926 почала зніматися в кіно. Михайль подбав про працевлаштування на кінофабриці Юрія Яновського, Миколи Бажана, там же працював і Ґео Шкурупій – усі вони з Семенком писали кіносценарії.


                     Наталія Ужвій, фото 1945 р.


Олег Ільницький у своїх дослідженнях пише, що Семенко працював над двома сценаріями («Чорна рада» за романом П.Куліша та переробив «Небожа Рамо» О. де Бальзака), але жоден із них не був реалізований. Ірина Семенко згадує, що в Одесі Сем брав участь у роботі над фільмом про Тараса Шевченка та приводив на знімальний майдачник доньку, зокрема, «коли знімали епізод дитячого панського празника в економії Енгельгардта». У тому ж фільмі «Тарас Шевченко» (вийшов 1926) знімалася Наталя Ужвій.


Семенко віддаляється від родини, переживає, що розлучається з донькою, присвячує їй вірш «Пісня трампа», а такош пише верлібр під загадковою назвою «6 NP»:

Тобі—дитино моя—що завтра на аборт підеш—

Тобі—що тільки місяць йому—

Тобі—що місяць як зародилося а живеш міліони

віків у животі цієї жінки що я люблю—

Місяць уже тобі а завтра ти — ніщо, викинуть

твій кавалочок у відро з помиями—

І попливеш ти каналізаційною трубою аж у Чорне

море, де й зародилось од мене— —

Тобі—

Тобі—

Тобі це… (1926)



                         Одеса 1920–1930-х рр.


У тому ж таки 1926-му народився син Семенка – Ростислав. 1928-го року подружжя Михайла й Лідії розійшлося, але заснування журналу «Нова ґенерація» начебто святкувалося ще в Києві на Левашівській (за словами Ірини Семенко).


Того ж року Михайль переїхав до Харкова, який із початку 1920-го року став столицею УСРР. У столиці поет одружився з акторкою Наталею Ужвій. «Тепер бійки й скандали приймала на себе велика артистка «Березоля». Всі в «Слові» (харківський будинок, у якому мешкав письменник, – прим. Л.Я.) про це знали, але вгамувати сердитого Семенка ніхто не міг. Вдача в нього була лиха», — пише Оксана Буревій у своїх спогадах.


Від другого шлюбу Семенко мав сина Михася, на рік молодшого від сина Ростислава. Михась писав вірші та помер юнаком від менінгіту.


«Нова ґенерація»

Після завершення одеського періоду Семенко заснував організацію «Бумеранг» та в збірнику «Зустріч на перехресній станції» надрукував «Розмову трьох», у якій з Бажаном і Шкурупієм Семенко обмірковуває можливість нової спілки. Цю ідею вдалося реалізувати. Організація і журнал «Нова ґенерація» постали на піку відомої літературної дискусії, у якій брали участь і письменники, й партія, що супроводжувалося доносами та іншими неприємними подіями.



                                                           Гео Шкурупій


Перший номер часопису було видано в Харкові у жовтні 1927 року. Улітку 1928 року Семенко приїхав до Києва й зібрав усіх футуристів на квартирі в Шкурупія. Як згадає Олексій Полторацький, він рік «тягнув» журнал самостійно й тепер потребував допомоги: зажадав, щоб Шкурупій, Влизько і Полторацький переїхали до Харкова. З трьох-чотирьох людей тоді й складався редакційний кістяк «Нової ґенерації». Кафе «Пок» на вулиці Сумській  у Харкові стало неформальним штабом організації.


У своїх спогадах Олексій Полторацький пише, що тираж «Нової ґенерації» становив 1100—1200 примірників, такі ж були тиражі «Плуга» і «Гарта». У перший номер потрапило якесь порнографічне оповідання, яке не простили Семенкові колеги та використовували як зброю проти футуристів. У редакції існував збірний псевдонім – Дмитро Голубенко, прізвище якого стояло під чималою кількістю критичних статей. Журнал видавали регулярно за гроші Держвидаву протягом трьох років – футуристи вперше отрмали урядову підтримку.


Журнал «Нова ґенерація» прагнув охопити весь аванґард (панфутуристична настанова) – публікувалися статті про кіно, театр, живопис, фотографію та архітектуру. Деякі публікації мали резюме іноземними мовами, часом заголовки й підзаголовки теж дублювалися французькою, німецькою, англійською й навіть мовою есперанто. Багато було перекладних матеріалів, оглядів, що висвітлювали напрями й постаті письменників на Заході. Тож журнал не замикався на футуризмі. І (о диво!) критика позитивно відгукнулася на перший випуск.


Цікаво, що обкладинку для одного з номерів журналу малював старий приятель Семенка, згадуваний у зв’язку із зародженням українського футуризму Павло Ковжун. Він же пізніше буде долучений і до завершення футуризму.

У 1928 році в «Новій ґенерації» з’явилася рубрика «Реабілітація Шевченка», що насправді боролася з канонізацією «батька Тараса». Тут з’являється ціла серія віршованих памфлетів, футуристи хотіли показати Шевченка «без штанів, як справжню людину, борця, що знавсь на поетичному ремстві», як європейця, який обідає, п’є горілку і розмовляє з проститутками на Хрещатику. Цікаво, що футуристи те саме робили з Леніним, ім’я якого встигло обрости міфами. Але на цьому не завершилися стосунки Семенка з Шевченком – згодом, на початку 1930-х для проекту пам’ятника Шевченку в Харкові позувала у ролі Катерини і з немовлям на руках друга Семенкова дружина, акторка «Березоля» Наталія Ужвій.


Ідеологічно-літературну полеміку того періоду можна викладати сонтею сторінок. Усе це нам коротко проілюструє одна рецензія, у якій Микола Хвильовий критикує вірш Семенка «Осінь» з книги 1929 року «Арії трьох П’єро». У цьому вірші він знайшов саботаж постанов правописних комісій (Семенко не вживає ком), «апологію нелегальщини». Хвильовий пише: «осінь у серце веде смуток нежданий». Що це означає? Дивіться, тут законспірвоно таке: «усер…» (у.с.р., українські ес-ери, к.-р.партія) веде (тепер, на 13 році великої прекрасної революції) «смуток», синонім «смутка» є «сум» (с.у.м), що зараз дістає суворої кари від прекрасного революційного трибуналу». А також рядок «давнє кохання» Хвильовий потрактував як «зразок порнографізму псевдо-революційного поета Семенка, що від нього (зразка) не далеко до знаменитих підштанників, пропаґованих у кожному числі «нової куркуляції».»  «Нова ґенерація» подала заяву до федерації ФРП з проханням розглянути наклеп Хвильового. В.Фурер у статті «Аблакати» захищає Хвильового: «Правда, М.Семенко є більш-менш революційний письменник, але нас цікавить, чи не походить його прізвище від відомого Симона (Симон Петлюра: Симон – Семен – Семенко. По батькові – Васильович – зійшловся в обох сумних героїв), отже, чи нема тут якоїсь прихованої алегорії? То більше, що назва одної з книжок Семенка – «П’єро мертвопетлює» – явно застерігала в свій час Петлюру від пострілу шварцбарда». Коментарі зайві.


Але найбільш цікавою в тій всій полеміці були містифікація персонажа Едвадрда Стріхи, що заслуговує окремої статті, а також Семенкова містифікація.


«Справа про труп»

Якось у запалі хтось із діячів Асоціації революційного мистецтва України (АРМУ) у листі до Семенка написав: «Так, ви, т. Михасю, мусите зникнути». Семенко разом із Анатолем Петрицьким вирішили здійснити «пророцтво» та в часописі «Нова ґенерація» опублікували тексти під загальною назвою «Справа про труп». Ці макабричні «документи» були приправлені провокативними подробицями та чорним гумором. У «Записці до харківського прокурора» повідомлялося про знайдене на вулиці тіло невідомої людини: «Зросту низького, брюнет, кучерявий, можливо, хінець, можливо папуас, некрасивий. У кишенях не знайдено нічого, окрім документів на ім’я Семенка М.В., боргових розписок і листа… Невідомого вбито за допомогою якогось дуже тупого предмету, щось на зразок грубого альманаху, формату «Літературного ярмарку». У такому ж дусі із іронією було написано решту текстів. «Некролог» із піднесеністю оповідав про Михайля Семенка – революціонера та руйнівника «святого мистецтва». У «Спогадах про М.В.Семенка» Петрицький знову ж змальовує зовнішність героя «Справи про труп», як людини малого зросту із «величезною шевелюрою волосся, покрученого як в негра», із «парою косих очей китайця». «Я кинув погялом і помітив, – так він мені нагадує Пушкіна, – пише Петрицький, – такий зріст, ніс, лоб, чуб – тільки в Пушкіна очі круглі, а в Семенка косі-прикосі». Коли Семенко з поплічниками займалися цією містифікацією, де було їм знати, що їхнє життя скоро опиниться в справжній небезпеці.


Трохи раніше, навесні 1929 футуристи здійснили тур Донбасом: побували в Артемівському, Горлівці, Макіївці, Сталіному (тепер Донецьк). Для надхнення навіть спустилися у вибій (забій, як пишуть футуристи), подихали справжньою шахтою. По тому написали купу віршів, деякі з яких цікаві, а деякі вже межують із соцреалізмом або повністю кон’юктурні.



Михайль Семенко. Вибрані твори / Упоряд. А. Біла. – Київ: Смолоскип, 2010. — («Розстріляне Відродження»)


«Нову ґенерацію» було самоліквідовано в 1932 році, та основне її ядро увійшло до Спілки радянських письменників України. А 1933-го року застрелився Хвильовий, згадавши в передсмертній записці свого запеклого ворога Семенка: ««Отже», як говорить Семенко… ясно».


Справа про труп №817


У київському галузевому архіві СБУ зберігається слідча справа №817, яка зовсім не нагадує Семенкову містифікацію «Справа про труп», а радше нагадує п’єсу злого деміурга-експериментатора.


Семенкова арештували 26 квітня 1937 року в Києві в готелі Континенталь по вул. Карла Маркса, 5, кв. 72 (тепер – вул.Архітектора Городецького). При цьому була присутня Наталя Ужвій, як записано в протоколі – дружина. Вона чомусь теж була в тому номері, хоч нібито рік вони вже не були разом як родина. У арештованого вилучили різні предмети, зокрема книжки, листи, блокноти, які Семенко фанатично любив, рукопис поеми «Німеччина» та кишеньковий годинник Державного годинникового заводу ім.Кірова за №52663 з ремінцем, а також 265 рублів.


Михайла Васильовича Семенка  звинуватили в тому, що він бере участь в Українській фашистській націоналістичній терористичній організації, якої насправді ніколи не існувало, а також у плануванні терористичного акту на 1 травня 1937 року. Нібито закородонний зв’язок з польськими та німецькими членами організації проводився через Львів, у тому числі через старого приятеля Семенка художника Павла Ковжуна.


З протоколу очної ставки між Семенком та Андрієм Семеновичем Михайлюком випливає, що Михайло Васильович завербував Михайлюка та дав йому завдання під час демонстрації 1 травня 1937 року вчинити терористичний акт проти секретаря ЦК КПБУ С.В.Косіора (як ви знаєте, організатора голодомору в Україні). Семенко «зізнається», що він прямував до Будинку спілки радянських письменників, щоб зустрітися з Михайлюком, але зустрів його дорогою та  в  дворі 17-го будинку по вул.Воровського вручив Михайлюку бомбу. Цю бомбу він мав кинути на урядову трибуну, коли демонстрація проходитиме повз неї.Семенюк зазначив, що ця бомба мала «форму пляшки».


«Я поступово і сестиматично отруював свідомість молодняка отрутою націоналізму», – записані подальші свідчення Семенка. Усі ці слова виглядають якось неправдоподібно і тут виникає питання: що треба зробити з людиною, щоб вона оповідала про те, як усе, що вона робила в житті, разом із виданням «Нової ґенерації», було задля того, щоб «розкладати молодих радянських письменників»?


В останньому слові Михайло Васильович Семенко просить дарувати йому життя. 23 жовтня оголосили смертний вирок через розстріл. 24 жовтня вирок виконано в одній з київських в’язниць, до справи долучено довідку про виконання вироку.


Більша частина справи – реабілітація, запити дітей Ірини Семенко та Ростислава Семенка про долю батька (їх не було поінформовано). Серед інших прохань про реабілітацію є прохання від Наталі Ужвій, колишньої дружини поета, яка пише, що знала Михайла Семенка з 1925 до 1936 року (чому ж до 1936, а як пояснити її підпис під протоколом в готелі «Контененталь»?).  Телеграма від Ростислава, який говорив, що довідався про якісь раніше невідомі факти у справі, які він хотів повідомити тільки відповідним органам, але це все вже нікому не було цікаво. Також до справи долучена постанова про відновлення в правах члена Спілки радянських письменників М.В.Семенка після реабілітації, підписана Миколою Бажаном. Ще – прикріпліний документ про те, що право на спадок (авторське право і гонорари) має перша родина поета: Лідія Семенко (Канів), Ірина Семенко (Ленінград) та Ростислав Семенко (Мурманськ). Дивна телеграма Ростислава, який обіцяє повідомити якісь важливі подробиці у справі батька, але тільки тому, хто безпосередньо займається цією справою. І багато-багато інших різних довідок, листів, прохань, які тоді вже нікому не були цікаві.


Телефонний номер


9-09-73. На цей харківський номер, вміщений у телефонному довіднику «Весь Харків» за 1937 рік, Семенкові тепер годі було додзвонитися. Начебто за рік до розстрілу чоловіка в житті Наталі Ужвій з’явилася  інша людина, яка згодом усиновила їхнього спільного сина Михася. А Михайль збирався повернутися до своєї першої дружини Лідії Горенко і двох дітей: Ірини та Ростислава. Але не судилося, некролог був написаний завчасно, ще в відомій «Справі про труп». У квартирі харківського будинку «Слово» відбулася конфіскація особистого майна Михайла Васильовача Семенка, що зберігала дружина і син Михайло. Першому українському футуристу було 45 років. Імовірно, що його поховано на території теперішнього Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили», де був об’єкт спеціального призначення НКВС і відбувалися масові захоронення розстріляних та закатованих тих років.


P.S. Дякую Марку Миколайовичу Семенку, племіннику поета, за надані мені матеріали з домашнього архіву. Дякую галузевому архіву СБУ за допуск до слідчої справи Михайла Васильовича Семенка. А також велика подяка усім, хто досліджував життя і творчість поета та писав спогади про нього. Це все для мене дуже дороге.



Любов Якимчук, ЛітАкцент