Харчук Борис

                          (1931 - 1988)


13 вересня 1931 Народився в селі Лозах (нині Збаразького району Тернопільської області) в селянській родині.

1950 Закінчив Вишневецьку середню школу і вступив до Кременецького педагогічного інституту, звідки перевівся до Полтави.

19 липня 1953 "Зоря Полтавщини" опублікувала літературно-краєзнавчу замітку Харчука "Маяковський у Полтаві", а 23 вересня — вірш "Полтава". Майбутній письменник тоді мав лише 22 роки. Його смілива, оригінальна думка, якою він відзначався пізніше, в цей час іще не пробилася крізь кору офіційних штампів і догматичних оцінок суспільних та літературних явищ.

1954 Закінчив Полтавський педагогічний інститут та Вищі літературні курси в Москві при Літінституті імені Горького. Працював спочатку журналістом, потім був завідувачем преси ЦК ЛКСМ, першим редактором дитячого журналу «Малятко».

1955 Він перейшов до редакції "Міліцейського свистка", але й там довго не затримався

1956 журнал "Дніпро" опублікував повість "Йосип з гроша здачі" і його запросили в Київ. Там він працював у ЦК ЛКСМУ — завідував сектором преси, редагував журнал "Малятко", пізніше — був відповідальним секретарем журналу "Знання та праця".

1957 Уже перша повість (окреме видання 1957 р.) стала своєрідним прологом до всього того, що він сказав у наступних творах. Він був великим працелюбом і сказав багато, і творів опублікував немало, незважаючи на активну протидію з боку недругів

1959 — 1965 Роман «Волинь» (у чотирьох томах, друга редакція 1988)

1970 Роман «Місяць над майданом» (друга назва «Майдан»)

1979 Збірка оповідань «Школа»,роман «Довга гора» (друга ред. «Кревняки», 1984)

1980-1986 Окремо вийшли повісті: "Невловиме літо" (1981), "Подорож до зубра" (1986). Кращі нариси увійшли до збірки "Розстріляні ночі" (1980)

16 січня 1988 Помер в Ризі від інфаркту. Похований на Міському кладовищі «Берківці» в Києві

1987-1988 Твори, котрі не могли з’явитися за життя автора і були опубліковані після «перебудови»: роман «Межі і безмежжя» (написаний 1966), повісті «Українські ночі» (1988) та «Мертвий час» (1987), начерки роману «Плач ненародженої душі» (1980-ті роки), оповідання й новели.

1991 Із запланованого 4-томного видання творів Б. Харчука з’явилося лише два.Твори Бориса Харчука перекладені російською, польською і угорською, білоруською, вірменською, таджицькою, англійською, німецькою.



Борис Микитович Харчук вписав яскраву сторінку в історію української літератури. Він був з когорти тих, хто на​ближав національне відродження. Усе своє життя й творчість Борис Харчук віддав цій благородній справі, відтворюючи в романах, повістях, оповіданнях народний біль і жадання справ​жньої волі.


В одному з його щоденникових записів є такі слова: "Я приречений померти вічним життям і жити вічною смертю". Цей оксюморон цілком виправданий, адже тоталітарна ко​муністична система, метою якої було нещадне нищення на​ціональної культури, не могла допустити, аби хтось мовив слово наперекір. Тим паче, коли це було слово письменни​ка, яке "не просто заявило про своє воскресіння: воно дове​ло на повен голос, що не підвладне ні русифікації, ні полоні​зації, ні онімечуванню, ні мадяризації, що воно велике сло​во великого народу".


Творчий шлях Бориса Микитовича Харчука охоплює лише 30-річчя (1956 — 1987). Це був шлях чесного і мужнього письменника, а це в часи брежнєвського режиму було справою нелегкою. Насамперед окреслимо його людські та громадянські риси.


Б. Харчук виробив власний світогляд і тверді переконання. В літературі він був реалістом, писав часом аж надто похмуро, але вірив у перемогу загальнолюдського. Йому боліла аморальність суспільства, до якої довела потворна політична система. Усі лиха на власній землі і поза її межами він пояснював втратою моральності. Жив він важко, бо пропускав крізь серце вади довколишньої дійсності. Вже з початку 70-х років його твори виходили з купюрами, це привело до першого інфаркту в 1972 році і, зрештою, вкоротило життя. Він боровся за ідеали своєї нації і за рідну мову, знавцем якої був. Його твори — оповідання, повісті і романи — це художнє дослідження національного характеру і народної моралі, особливо селянства, вони утверджували духовні цінності, які не давали людині виродитись, втратити національні ознаки.


Борис Микитович Харчук народився 13 вересня 1931 року в мальовничому селі Лози неподалік старовинного містечка Вишнівця на Збаражчині (Тернопільщина) в бідній селянській родині. З чотирьох дітей , яких доля подарувала селянам Микиті й Анастасії Харчукам, Борис був найстаршим. А виростало у простій селянській сім'ї Харчуків четверо: старший — Борис, менший — Іванко та дві дівчинки — Віра й Надія. Не підросли двійнята, повмирали ще немовлятами. Недовго ходив по рідній землі й Іванко, зів'явши, не розкві​тнувши... Чи не став фатальним для нього той день, коли на хуторі неподалік Дзвинячої енкаведист виводив на розстріл матір Анастасію, розтинаючи небо лункими пострілами... та Бог її врятував.


«На далекому хуторі, що самотньо стояв серед полів, разом з телятами, курчатами та кошенятами ріс хлопчик. Його мама й тато мали багато клопотів по господарству, тому малий здебільшого був сам. Здавалося, сам, а насправді — з усім довколишнім. Все було живе, все мало свою мову. Той хутір був цілою країною: обкопаний ровом, де збиралася весняна вода, біля воріт чатувала варта — старі липи, біля хати добрий дух: розлога яблуня. Щороку бузько приносив у ту країну весну, і щороку збирав у вирій літо» (Донька Бориса Харчука Роксана).


Походження Б.Харчука не розголошували, бо це могло вплинути на подальшу долю не тільки самого письменника, а й його родини. Поет-політв'язень Іван Гнатюк з цього приводу згадує: «То були тривожні післявоєнні часи, коли на західноукраїнських землях народ піднявся на само​жертовну боротьбу проти національного поневолення і сталінських жахливих репресій. Я цією боротьбою був захоплений ще з дитинства і десь за німців, пригадую, познайомився з Борисовим батьком (ідеться про Микиту Яковича Харчука) як одним із керівників ОУН у нашому селі. Може, це знайомство і перейшло згодом у взаємодовіру та дружні стосунки з його сином Борисом. Ми обидва писали вірші, звичайно, політичні, наївно думаючи, що вони теж покладуть певну лепту на вівтар національного визволення, обговорювали тогочасні новини, пере​важно про бої та арешти, і самі готували себе до нелегкої підпільної боротьби».


Мати письменника Анастасія Іванівна — проста селянка із Савчиць на Кременеччині. Вона була вихована в патріотичному дусі. Саме в той нелегкий час їй вдалося заховати і зберегти десятки найцінніших книг з великої бібліотеки сільської «Просвіти». Розповів про це воїн-повстанець Олекса Мазур:: «В одному із боїв під селом Плоским я був тяжко поранений. Жінки вночі перевезли мене кіньми на хутір біля села Дзвинячої. Господиня домівки доглядала мене... На день мене виносили за садок під солом’ яний стіжок, подалі від людського ока. Я там лікувався сонцем. А вночі заносили до хати, завішували вікна ряднами. Анастасія Іванівна зносила з горища книги, запалювала гасову лампу, і ми читали. Був там «Кобзар» Т. Шевченка, Франкова поезія, твори Б. Лепкого, В. Самійленка...»


Таким чином, особистий приклад батьків був тим джерелом, з якого черпав Борис Харчук наснагу для боротьби за ідею української державності.


Початкову освіту Борис здобув спочатку в рідному селі, потім — у Дзвиняцькій семирічці, до якої доводилося ходити за кілька кілометрів. Після закінчення її пішов у Вишневецьку серед​ню школи, яку закінчив у 1950 році. Потім юнак успішно склав іспити до Кременчуцького педагогічного інституту. Саме тут Борис Харчук почав писати, але прототипами негативних персонажів свого твору обрав керівників навчального закладу, за що початківця охре​стили «наклепником» і дали зрозуміти, що інститут він не закінчить. Пізніше цей життєвий факт ліг в основу повісті «Неслава». Відтак Борис Харчук перевівся до Полтавського педінституту імені Володимира Короленка, почав відвідувати літературну студію, писав вірші. 1954 року він закінчив історико-філологічний факультет Полтавського педагогічного інституту імені  В. Г. Короленка.


Шестирічне перебування Б. Харчука в Полтаві варте ширших відомостей, тим більше, що це було на самому початку його творчого шляху.


19 липня 1953 року "Зоря Полтавщини" опублікувала літературно-краєзнавчу замітку Харчука "Маяковський у Полтаві", а 23 вересня — вірш "Полтава". Майбутній письменник тоді мав лише 22 роки. Його смілива, оригінальна думка, якою він відзначався пізніше, в цей час іще не пробилася крізь кору офіційних штампів і догматичних оцінок суспільних та літературних явищ.


Але варто звернути увагу на акцент, який він робить у замітці про Маяковського, цитуючи слова поета: "Той не поет, хто не сказав в поезії нового слова". Тобто вже студентом передостаннього курсу Харчук усвідомлював справжній сенс творчості: сказати в літературі своє власне слово.


Він починав з віршів, підготував навіть цілу збірку, але швидко зрозумів, що покликанням його є проза. Влітку 1954 року викладач української літератури педагогічного інституту О. Й. Данисько привів свого випускника в літературно-меморіальний музей І. П. Котляревського і рекомендував на посаду наукового працівника. Там невдовзі він і розпочав писати свою першу повість "Йосип з гроша здачі" (в первісному варіанті вона називалася "Йосип з копійки здачі"). Робоче місце Харчука директор визначив за столиком біля вікна, що виходило на Першотравневий проспект. На столик Борис поклав велику сіру теку, яку приніс із собою, — там були його рукописи, туди складав він і аркуші першого прозового твору. Своїм колегам по музею він розповідав про своє бідне дитинство, матір-селянку, про Волинь, яку любив понад усе... Одного разу його обурила поведінка директора музею, який необачно осмілився штовхнути Харчука на конфлікт з неугодним йому працівником. Борис Микитович дав йому гідну відповідь. Потім, коли був вільний час і не було директора, він читав свою повість і вислуховував поради та зауваження. Проза його все більше й більше захоплювала, і він наполегливо працював над повістю, яку згодом і закінчив. У 1955 році він перейшов до редакції "Міліцейського свистка", але й там довго не затримався. У 1956 році журнал "Дніпро" опублікував повість "Йосип з гроша здачі". Критика зустріла схвально. Борис Микитович продовжує натхненно писати. Писав, як веліло серце, як зобов'язувала совість перед тою землею, що його пустила у широкий світ. Тому він ніколи не соромився своїх найперших книжок, не переписував їх.


Згодом Бориса Харчука запросили в Київ. Там він працював у ЦК ЛКСМУ — завідував сектором преси, був засновником журналу «Малятко» (1960 р.), пізніше — був відповідальним секретарем журналу "Знання та праця".


Та Бориса Харчука обминали літературні премії, звання, нагороди. Його книги вилучали з бібліотек, і на самого навішували ярлики націоналіста, і намагалися нізащо не допустити до звання Шевченківського лауреата. Хоч за такі тексти мав би стати нобеліантом.


І це невипадково.У радянському суспільстві, як вог​ню, боялися слова правди, тих, хто сіяв її зерна. А він був з когорти саме таких.


60—80 рр. XX ст. — період тоталітарно-волюнтаристського «розвиненого соціалізму», доби з її численними соціально-економічними катаклізмами, політично-правовими спотво​реннями, аж до репресій проти інакомислячих, — мав нега​тивний вплив на художню літературу. При декларативному визнанні свободи творчості будь-які відхилення від загаль​ноприйнятих тем чи нетрадиційна розробка з історії рідного народу, національно-визвольного руху, суто моральної про​блематики розцінювалось як «відступництво», «збочення», а то й кваліфікувалося «українським буржуазним націоналіз​мом». Це стосувалося творів В.Симоненка, Ліни Костенко, Валерія Шевчука, Григора Тютюнника, Олеся Гончара, Віктора Близнеця, Івана Світличного, Василя Стуса, Б.Харчука та ін.


Літературну творчість Б.Харчук розпочав, не маючи ве​ликого життєвого досвіду, й одразу заявив про себе на по​вен голос. Цьому певною мірою сприяли обставини "хру​щовської відлиги", духовно-творчого пробудження після XX партз'їзду.


Повість "Йосип з гроша здачі" – виявилася вдалим прологом до великої прози Бориса Харчука


Об'єктом художнього осмислення Б.Харчук обрав Волинь, її історію, а найперше — волиняків, їхнє підневільне життя й вічну боротьбу за волю. Західноукраїнське село, що опини​лося на перехресті епох, постало у таких широковідомих на той час творах, як «Юрко Крук» П. Козланюка, «Повінь» Ф. Потушняка, «Сестри Річинські» І.Вільде, «Іванчик» В.Бабляка, «Жменяки» М. Томчанія, «Край битого шляху» Р.Іваничука, «Чайки летять на схід» І.Чендея. Тому цілком зрозуміле праг​нення початківця прокласти власну волинську борозну, що вимагало сміливості й особливої відповідальності.


У своїй першій повісті "Йосип з гроша здачі" письмен​ник уміло використав дитячу розповідь для художнього осяг​нення важливих проблем часу.


Сюжетним стрижнем твору є історія з купівлею олівця. Затиснувши в кулаці мідний гріш, по дорозі крокує школяр, якому здається, що все село дивиться на нього із здивуван​ням та захопленням. Але «шкільна наука» починається для нього з гіркої образи: олівець коштує півгроша, а пан дирек​тор, відпускаючи олівець, не дав йому здачі. З наївною на​полегливістю вимагає хлопчисько свої гроші. Звідси й ви​никло насмішкувате прізвисько «З гроша здачі». Харчук бу​дує повість на контрастах. Малий Таранчук охоче навчаєть​ся, але змушений пропускати уроки: то треба підсобити бать​кові зорати взятий в оренду клапоть поля, то сидить удома, бо немає чобіт.


Становлення характеру героя простежується чітко. Якщо у перших розділах хлопець постає лякливим і несміливим у новому для нього оточенні, то пізніше в нього пробуджується почуття власної гідності. Йосип був покараний господарем за те, що пустив корів у посадку. З його уст не зронено й слова, зате зціплені зуби чи не вперше у тексті засвідчили норовистий характер героя.


Із внутрішньою зміною героя змінюється його портрет. Автор різбить його чітко й стисло, вказує на вдачу: «Змарнів, замисленим став Йосип. На худому обличчі витягнувся дов​гий ніс. Тонкі губи були завжди стиснуті. Сині материнські очі, здавалось, трохи запали. Під ними виднілись темні кола. Любив бути на самоті». Так само повістевими штрихами гра​ниться образ Антона Таранчука, який, крім нестатків і пос​тійних принижень, не зазнав просвітку в житті. Через те сер​це й душа були черствими та зболеними. Контрастно до них, в іншому ракурсі витворено образ сільського бондаря Трохима Гойди. Він згадується у творі епізодично і, на пер​ший погляд, здається художньо не функціональним. Коли ж узяти до уваги, що всі події письменник подає крізь призму сприймання героя-підлітка (Йосип носив нелегальну літера​туру від учительки, але знав про це мало), то матимемо не тільки достатнє уявлення про результати підпільної бороть​би, що її очолює Гойда, а й про майстерність характеротворення молодого прозаїка. Він, змальовуючи той чи той пер​сонаж, довіряв їм, а не тлумачив за них сенс подій. Пись​менник, довіряючи персонажам, разом з тим розраховує на уважного читача, на його співтворчість.


Визрівання активного протесту проти загарбницької полі​тики верхівки буржуазної Польщі зображено і в гурті націо​нально-свідомої сільської молоді, її ідейним виразником постає в повісті Єва Станіславівна, яка формувала характер Йосипа, згодом юного борця-підпільника.


Із сюжетом твору, з долею головного героя пов’язаний ряд сатиричне зображених персонажів. Показовим у цьому плані є Гордій Бородай, нутро якого розкривається не лише у ставленні до бідних селян, до неповнолітніх наймитів тощо, а й промовисто виявляється у вчинку, коли він відвозить з дому свою матір і скидає, як непотріб, під братовим под​вір'ям.


Вправним володінням засобами епічного зображення життя, словесного живопису дійсності Б.Харчук виявляв дар митця, який художню ідею не декларує, а сугестує читачам конкретними пластичними картинами. Однак панівні тоді соціологічні стереотипи подекуди деформували образну тка​нину, особливо у відтворенні національно-політичних реалій, що, зокрема, позначилося на образі Бородая та його ролі в образній структурі повісті. Це своєрідний тип пристосуванця, який хоче поєднати «український патріотизм» з угодовством щодо шляхти. Будучи багатим, він готовий залучати людей до українства не переконанням, а підкупом, йдучи на будь-які поступки шовініста. Такий тип героя за своєю пристосов​ницькою суттю схожий на доктора Бессервіссера з оповідан​ня І.Франка «Доктор Бессервіссер».


Повість "Йосип з гроша здачі" була прикметна в тодішньо​му прозовому потоці не тільки особливим життєвим та лек​сичним колоритом і органікою звучання оповіді про мало​літнього героя, а й високим літературним вишколом автора.


Перший період творчості (1960-1971-ті рр.) представле​ний ще повістями та оповіданнями -морально-етичного пла​ну. Домінування цієї проблематики в творчості Харчука зу​мовлене як його індивідуальними уподобаннями і нахила​ми, так і загальним станом літератури 60-80-х рр. Ранні повісті представлені кількома різновидами: це твори, в яких пере​важає зображення певного середовища і морально-етичної атмосфери буття героя в ньому («З роздоріжжя», «У дорозі», «Станція «Настуся», «Гонок», «Закам'янілий вогонь», «Горохо​ве чудо», «Неслава») і твори, в яких домінує розкриття інди​відуальних типових рис характеру персонажа («Йосип з гро​ша здачі», «Зазимки і весни», «Мандри», «Теплий попіл»).


Глибинність дитячих характерів автор простежує в поста​тях Катрі та Данилка («Зазимки і весни»), які, за авторсь​кою концепцією, назавжди збережуть почуття любові до ре​пресованої матері. Критика свого часу свідомо звернула увагу лише на антирелігійний мотив повісті, обминувши таким чином правду про післявоєнний сталінський терор. Відверто, не зрізаючи гострих кутів, творить письменник образ осата​нілого сталініста — голову колгоспу Гавриїла Федоровича, що схожий на Самчукового Максима з роману "Марія". Його виродженню немає меж: до людей ногою двері відчиняє, погрожує їм Сибіром, брутально лається, збиткується над іко​ною. Навіть посягає на цнотливість учительки Тамари Йоси​півни. Врешті злодійська жилка приводить його на лаву підсуд​них. Органи більшовицького правосуддя змальовані авто​ром у сатиричному дусі..


Символічно звучить заключний акорд повісті. Засуджена мати Катрі і Данилка повертається після незаслуженого по​карання у вишитій сорочці, яку донька все-таки зуміла ви​шити і відіслати мамі. У цьому криється глибокий підтекст: ніколи не зникнуть з лиця землі елементи національного буття. Добро завжди сильніше за зло — на цій морально-етичній домінанті й наголошує письменник.


На одній із республіканських нарад пресовий функціонер М. Білогуров піддав гострій критиці повість Бориса Харчука «Зазимки і весни» (1967). З позицій нинішнього дня вона не тільки робить честь письменнику, а й свідчить про прямий виклик тоталітарній системі: «Візьмемо хоч би повість Б. Хар​чука «Зазимки і весни». В повісті йдеться про зіткнення секти з радянським життям. І хотів того автор чи ні, а у творі керівники секти — добрі, лагідні; вони захищають людей, а радянські працівники — злі, несправедливі. Глава сектантів Сава Зятек допомагає старій бабі Ксеньці впоратися з городом, купує дівчині-сироті Катрі чобітки, щоб ходила до школи, і т. ін. — які ж то милі та чутливі ті сектанти...


А от від голови колгоспу тільки й: чути лайки, образи, погрози: «Ах ти ж, штундійська сволота!», «Посаджу я вас, усіх, посаджу!», «Ви мені ще руки цілуватимете. Падлюки! Я пороблю вас індусами! Та вас я усіх у Сибір».


Книжка ця — не тільки біда тов. Харчука, а й вели​ка вина видавництва, його редакторів. Ведмежу послугу зробили вони і читачам, і авторові, давши їй путівку в життя».


Гострою, як на застійні часи, була повість «Горохове чудо» (1968 р.). Сміливість митця полягала в прагненні сказати правду про соціалістичний спосіб життя. Це зумовило роз​кутість жанрових рамок повісті, в якій використані казки, радше навіть казки-притчі з глибоким підтекстом.


Твір починається з одвічного питання: «А що таке щас​тя?» І тут автор знаходить цікаву деталь. Виявляється: мама намалювала корову, а тато — коня. І все це разом для малолітнього героя — щастя. «...В намальованої корови вим'я було завбільшки з живіт, а дійки такі великі, що з однієї можна було надоїти відро молока. А кінь стаєнний, живіт підтягну​тий, б'є копитом і стриже вухами. Ні такої корови, ні такого коня я більше не бачив». Та одного разу хлопчик узяв гри​фельну дошку — голова затуманилася: ні корови, ні коня. Не важко здогадатися, що грифельна дошка й грифель у руках батьків хлопчика — це та оманлива картина, яку впродовж десятків років малювала тоталітарна верхівка. Однак «Горо​хове чудо» не є продовженням «славної» традиції радянсь​кої повісті про маленьких і для маленьких, започаткованої Б.Житковим («Що я бачив») і Наталею Забілою (цикл прозо​вих творів про дівчинку Маринку). Якщо в 70-ті рр. така оцін​ка повісті принесла письменнику чимало прикрощів, то нині в ній можна вбачати громадянську і письменницьку мужність. Прискіпливі недруги від кон’юнктури найбільше уваги при​діляли тому фактові, що Б.Харчук увів до повісті кілька казок-притч з гострим викривальним струменем. Таку функцію виконує, зокрема, казка-притча про славного хлопчика Шугая, який своєю чарівною дудочкою-сопілкою захищав овець від «ведмедів-бурмил» і вовків-сіроманців. Завойовники хо​тіли викрасти чарівну дудочку, але сміливець не віддав своє диво, а роздер торбу, і сопілка-денцівочка полетіла вниз у западню разом з ворогами. Алегоричний образ дудочки асоціюється з невмирущим дивом українського народу - словом і піснею, що житимуть вічно.


Є в повісті образ письменника Дмитра Борисовича, який «скрізь бував, скрізь позалишав себе, але не розгубив, приніс себе додому і став ще багатшим». Автор має на увазі майст​ра психологічної прози Бориса Дмитровича Антоненка-Давидовича, ім'я якого десятки років було викреслене з літера​тури. А якщо додати, що устами свого, героя письменник трансформує «антоненко-давидовичеву» новелетку про чук​чу (аналогія з «Сибірськими новелами»), якому більшовицькі кати наказали ловити втікачів із таборів, то така алюзія не має нічого спільного із запозиченням. Подібний опис «фаб​рики смерті» навряд чи знайдемо в творах українських пись​менників, хіба що в романі І.Багряного «Сад Гетсиманський», але у Бориса Харчука цей малюнок вражає своєю натуралі​стичністю, щоб викликати відразу до циніка-садиста:


- Що ви з ними робили?


- Я з ними робив те, що треба. І як доказ, я привозив по парі рук. Відрізував руки пилочкою нижче ліктів, зав'язував і кидав у мішок.


- І платилося?


- Півмішка рук - мішок цукру, мішок солі, горілка, сірники...


«Горохове чудо»


Прикінцева казка про журавлів навіть у недосвідченого цензора викликала підозру. Неважко здогадатися, про яких журавлів мовиться. Чи не про ті мільйони українців, яких розігнано більшовизмом по всьому світу: «Неправда, ніби журавлі бояться снігів і морозів. Рідна земля ніколи не за​морозить».


Отже, ті символи, образи на яких автор сконцентрував увагу читачів, свідчать про його глибоко закорінену націо​нальну свідомість і неприйняття офіційних ідеологічних сте​реотипів. Він, як реаліст-епік, виражає свій духовний світ не публіцистичними, а художньо-епічними засобами, які вида​ють естетичний ефект зіставляннями і протиславленнями, послідовністю розміщення епізодів, поданих чи то персона​жами, чи то оповідачем. Такий спосіб вираження авторсь​кої позиції є основним і в повісті «Неслава» (1968 р.), яка набула широкого резонансу і стала об'єктом пристрасних дискусій наприкінці 60-х рр.


Вістря сатири письменник спрямував на провінційне інсти​тутське керівництво. Аби книжка не дійшла до ширшого читацького загалу, її скупили. Прототипів головних персо​нажів знищили. Чи могла б повість «Неслава» залишитись не поміченою для бюрократичного ока провінціалів-освітян? Могла б, коли б у ній були якісь надумані та вигадані герої, а не майже скопійовані з інститутського життя товариші-однокурсники та викладачі, причому з лише частково зміне​ними прізвищами.


Особливе місце посідає в творчості Б.Харчука тема воєнного дитинства. Власне, 60—70-ті рр. дали літера​турі твори, в яких, як твердить В. Агеєва, «з’явилося осмис​лення воєнного дитинства як певного трагічного етапу в ста​новленні особистості, що наклав незгладимий відбиток на все життя героя»..


Справді, те, що виразив прозаїк у повісті «Теплий попіл» (1970 р.), досі відлунює як моторошне жахіття війни. Фабула здається дуже простою: дві людини - дідусь і хлоп'я, які дивом уціліли під час каральної акції фашистів, насипають братську могилу своїм односельцям на місці згарища церк​ви, яку спалили вороги, зігнавши туди таражчан (подібний факт мав місце в селі Шпиколоси Кременецького р-ну Тер​нопільської області).


Емоційна напруга повісті зумовлюється тим, що війна змусила Степанка разом з дідусем робити природне – хоро​нити в могилі ціле село. З суворою епічністю вималювана картина такого незвичного трудового процесу. На простій фабулі вибудовується складний внутрішній сюжет, що вира​жає авторську концепцію, суть якої полягає в тому, що найстрахітливіша жорстокість не може зруйнувати основу душі людини — її доброту. В біді і горі пізнається справжня люди​на. Тому епізод, коли хлопчик знімає з плечей одежину і вкриває посинілі ноги діда Гриви є промовистою художньою деталлю, що несе в собі морально-концептуальний заряд.


Поглиблення гуманістичної сутності літератури, поступо​ве її звільнення від вульгарно-соціологічних стереотипів соцреалізму в період «хрущовської відлиги» виявилося, зокре​ма, і в тому, що прозаїки 60-х, звертаючись до тих самих героїв, які зображувалися раніше, зуміли побачити те, що колись «опускалося», і розгледіти морально та естетично-ціннісне, вартісне в тому, що раніше таким не вважалося.


Головний їхній набуток — психологізм, освоєння тих сфер внутрішнього світу людини, які по-справжньому не були освоєні. Це був вищий рівень психологічного заглиблення в людину. Саме з таких позицій підходить до зображення своїх героїв Б.Харчук. Про це свідчать новели зі збірки «Помста» (1970). У новелі «Вже гай зелений» хлопчик Олесь також вирізняється особливою сміливістю і вигадкою. Характер героя виявляється в ту мить, коли через арешт матері він бере на себе сміливість і випікає хліб для повстанців, підкреслюючи тим самим надзви​чайну відповідальність перед народними месниками. У творі викристалізовується образ свідомого молодого українця, життє​ва позиція якого — зразок для прийдешніх поколінь.


Таким чином, тяжіння митця до жанру повісті пояснюєть​ся передусім ситуацією, яка склалася в літературному житті 50-60-х рр., а також тим, що саме цей жанр давав мож​ливість оперативніше відгукуватися на характерне, суттєве, визначальне. Отже, перший період творчості Б.Харчука по​значений тяжінням до епічного мислення, порівняно швид​ким опануванням законів жанру, що й стало підвалиною для його найбільшого романного полотна у тетралогії «Волинь».


Закінчувався період хрущовського потепління, настали часи так званого застою. Знову почалися арешти, зокрема творчої інтелігенції, «проробки» пись​менників, яких звинувачували у всіляких гріхах і від яких вимагали прилюдного покаяння, аби спаплюжити їх в очах народу. Непокірні піддавались цькуванню і вибували з літератури. А письменники, які змушені були покаятися, прирікали себе на довічну покуту. Пережити ті роки, те потоптання людської гідності було не легше, ніж сталінське беззаконня чи концтабірну сваволю.


Настав один із найганебніших періодів в історії України — «період маланчукізму» (1972—1979). Це час безжальних політичних репресій, нищівних руйнацій в українській національній культурі.


В умовах адміністративно-командної системи, а другий період творчості (1971-1976-ті рр.) якраз і припадає на цей час, про справжню свободу творчості не могло бути й мови. Тому в плані видання за кількістю книжок він є найменш плідним: повісті «Два дні» (1972 р.), «Гонок» (1972 р.), роман «Хліб насущний» (1976 р.). Саме ці твори були тим компро​місом, який давав змогу письменникові захистити народну душу та пам'ять історії.


18 вересня 1973 року «Літературна Україна» опублікувала пасквіль Ю. Ярмиша «Всупереч життєвій правді», в якому за новелу «Повстанський кінь», повісті «Зазимки й весни», «Горохове чудо», «Теплий попіл», «Два дні» Б. Харчук звинувачувався в українському націоналізмі. Особливий акцент «опо​нент» робив на блискучій новелі «Повстанський кінь». Не літературна майстерність його цікавила, а те, що «автор багатотомного роману «Волинь» так погано знає класового ворога...» (тобто повстанців), якщо так легко виправляв у рукописах слово «повстанець» на «партизан». А ще більше Ю. Ярмиш був ошелешений, коли в книжці «Помста» (1970) рап​том знайшов одне слово з тексту першого варіанту: «А люди гомоніли на подвір'ї:


- Нема у хлопця батька.


- Єсть я,— сказав Славко.


- Є батькова слава,— сумував кінь.


- Повстанська слава,— сказали люди»


Одне лиш слово, але в контексті твору сприймається як чесна письменницька позиція і оцінка дій справ​жньої народної армії, яка чи не єдиною виступила проти двох тоталітарних режимів — більшовицького та гітлерівського.


Незадовго після Ярмишевого виступу керівництво парткому Спілки письменників України, викликаю​чи Б. Харчука на «розмову», знову стало шельмувати його і вимагати від нього покаянної заяви. Але цього разу адміністративні зусилля парткомівського началь​ства не змогло зламати його волі: Борис Харчук не каявся. Внаслідок такого протистояння у тій же «Літературній Україні» з'явилася чергова розгромна стаття якогось Г. Коновалова під характерним для партійної пропаганди заголовком «Антиісторичні впра​ви Бориса Харчука (1973, 18 грудня). Ім'я письменника було піддано остракізму. Заангажований режимом писарчук поставив під сумнів ідейний та професійний рівень творів, виданих упродовж десятиліття. Це був уже офіційний вирок.


Які наслідки мали ці публікації в життєвій та творчій долі письменника? Безпардонне цькування ста​ло головною причиною тяжкої недуги Б. Харчука в 1976 році — інфаркту. Зрештою, усе це закінчилося передчасною смертю письменника наприкінці 80-х років. С. Гречанюк слушно зауважує, що «під червони​ми олівцями тих, хто вважав своїм «патріотичним» обов'язком душити гласність одноголоссям, зникали рядки і цілі розділи, окремі епізоди, образи і сюжетні лінії. Найгостріші ж твори поверталися непоступливим авторам з убивчими рецензіями, штовхаючи до самогубства одних і шрамуючи інфарктами серця інших».


Третій період творчості(1976-1986 рр.) – написано Борисом Харчуком багато.


До тема духовної деградації та морального розтління звертається Б.Харчук циклом повістей «Світова верба» (1986 р.), «Мар'яна» («Коляда», 1986 р.), «Онук» (1987 р.). Ці повісті об'єднані композиційно і розкривають три струмені духовної деградації особи.


Етапними щодо висвітлення кардинальних зламів в істо​ричній долі своєї рідної землі є романи «Місяць над майда​ном» (1971; нова редакція – «Майдан», 1981), «Хліб насущ​ний» (1976), «Довга гора» (1979; нова редакція – «Кревняки», 1984).


Від ілюзії «переваг колгоспного ладу», що частково мала місце у «Довгій горі» («Кревняках»), «Хлібі насущному», ав​тор в останніх прижиттєвих оповіданнях еволюціонував до усвідомлення ваги праці індивідуальної, приватної, він вдався до засудження адміністративно-командної системи.


Із глибокою психологічною достовірністю й майже доку​ментальною точністю виписана війна в повістях «Крижі» (1979), «Невловиме літо» (1981), «Облава» (1983), "Млиновеччина» (1984), «Двоє» (остаточний варіант «Роман і Яринка», 1984).


Передусім варто відзначити зрослу майстерність у повістях третього періоду творчості (1976-1986 рр.): порівняно з ранні​ми творами поступ спостерігається у змалюванні психологічних портретів дітей, вмотивованішими стали їхні емоційні вияви і вчинки, ще точнішою - психологічна характеристика героїв.


Герої повістей за навіть найекстремальніших обставин та ситуацій не втрачають справжньої людяності та грома​дянської честі, їхня самопожертва заради інших часом ви​вищує образи до біблейського символу.


Заглиблення Б.Харчука в психологію факту, освоєння найтонших механізмів мотивації людської поведінки чітко про​стежується в його повістях «Панкратц і Юдка» (1981 р.), «Палагна» (1981 р.), «Сильвестр» (1981 р.), «Соломонія» (1986 р.). Названі іменами головних героїв, вони акумулюють читаць​ку увагу на сенсі життя окремої людини. Ці твори вирізня​ються навдивовиж тонким аналізом людської психіки.


Досить цікавою для сприйняття є повість «Планетник», відзначена в 1982 році літературною премією імені Миколи Трублаїні, українського письменника, який написав чимало чудових пригодницьких творів для дітей середнього шкільного віку.


«Світ для нього залишався таємничим і незбагненним. Може, тому так любив дітей. З ними йому було легко і втікав сум; дозволяв себе смикати за довгого носа, за вуха, гратися в собаку, коли його легенько кусали, в коня, коли на ньому їздили. Закінчувалася гра — і починалася казка про те, що бачило око і чуло вухо. От бджілка: куди летить і як живе, чи щаслива? Бджілка-трудівниця, а метелик — лінько, йому все гульки! Але, гарний! Десь у самого сонця позичив фарби...» (Роксана Харчук).


Еволюція повістевого жанру простежується на повісті «Виш​неві ночі» (1989 р.). Майстерність письменника полягає в тому, що він зумів у художньому часі спресувати масштабне зображення епохи сталінізму, для якої характерне протисто​яння двох ідей, двох ідеологій, організованих переважно не самими українцями. Часові межі повісті подібні до подвійних рамок: мікрочас зображеної події вписується в макрочас епохи, змальованої доволі лаконічними штрихами. Овіяне романтикою і зображення фатального епізоду — останніх миттєвостей життя двох закоханих, у серця яких вп'ялися енкаведистська та повстанська кулі. Смерть Олени Мартинюк (на псевдо — Калина) та енкаведиста В’ячеслава Денисенка на​роджує легенду, але символізує нерозв'язану трагедію. Повість дає уявлення і про особливості творчого методу прозаїка, що поєднує в собі елементи реалізму та романтизму. Але провідним у його творчому методі все ж був реалізм, який найповніше розкрився в повістях. Критика засвідчила, що тільки вільне, творче мислення виводить українську прозу на вищі морально-філософські орбіти.


Бориса Харчука хвилювало й те, що в Україні нищиться й занепадає українська мова. У коротенькому роздумі «Слово» є рядки: «дотліває, як мертва, українська мова... Вже й невтямки, що вона — мова сонця й високого неба...»


Як митець Борис Микитович ставився до свого покликання дуже вимогливо. Відомий такий його афоризм: «Письмен​ник - це сумління народу. Щасливий народ, якщо його сумління завжди чисте». Усвідомлюючи, що існує голод на історичні твори, Борис Харчук свідомо брався за історичну тематику, написав зокрема повість «Ой Морозе-Морозенку».


У своїх творах письменник намагався правдиво розповісти про свій народ, через художнє слово передати його найзаповітнішу мрію про свободу. Через те не всі твори митця в радянські часи друкувалися. Так, повісті «Вишневі ночі», «Мертвий час» у повно​му варіанті з'явилися лише в 90-х роках.


Взагалі, у творчому доробку Бориса Харчука — п'ять рома​нів, тридцять одна повість, близько сотні оповідань, півсотні нарисів та статей.


Помер Борис Микитович Харчук 16 січня 1988 року від інфаркту в Ризі. Поховано письменника в Києві.


Передчасна смерть не дала змоги завершити і випустити в світ низку творів. Деякі з рукописів опубліковані в журналах. Твори Б. Харчука перекладено російською, білоруською, вірменською, таджицькою, іспанською, німецькою й іншими мовами.


Народ, суспільство, клас, рід, людина - ось основні ланки зацікавлень письменника. Бориса Харчука завжди хвилювали проблеми моральності, конкретного розуміння добра і зла.


Йому боліли короткозорість споживача, байдужість людей, що не відчувають у своїй долі історичного кореня. Письменника завжди приваблювали натури сильні, котрі діяльно переживають особисту причетність до продовження життя на землі.


Стиль письменника несе на собі відблиски прози В. Стефаника, А. Головка, кінопрози О. Довженка. Але це не наслідування, а той драматизм, який виникає у складному світі реального буття.


Своїми художніми творами і своєю безкомпромісною поведінкою Борис Харчук наближав світлий день проголошення незалежної Української держави.


Спогади про Бориса Харчука


„Він писав переважно про тих, кому не до книжок: день у день при землі, виснажливій роботі. Мав свого читача – всіх тих, кому боліло те, що боліло й йому, вірячи у силу слова, своєчасно мовленого й своєчасно почутого, - зазначає літературознавець Сергій Гречанюк, уточнивши: - Тема роду, його занепаду й руйнації пронизує всю творчість Бориса Харчука”. Зрештою, таким його сформувало хліборобське середовище у Лозах, що поряд із Вишнівцем. Сюди він повсякчасно повертався - і в мить творчого піднесення, і тоді, коли зусібіч цькували. Щоб не впасти у прірву озлобленості, не опинитися в глухому куті зневіри.


Побувавши у Лозах, де повітря пропахло стиглими яблуками і якоюсь невимовно світлою печаллю, автор цих рядків мав нагоду помандрувати стежками Бориса Харчука. А біля письменникового обійстя вдалося зустріти і Роксану Харчук, доньку видатного прозаїка, і його зятя Богдана Патриляка, й онука Любомира... Незважаючи на столичну прописку, вони не забувають батьківщини Бориса Микитовича.


„Ось цю калину, - показує Роксана Харчук (вона літературознавець, працює в Інституті української літератури НАНУ), – посадили бабуся і тато. У Лози приїжджаємо щороку – на місяць-півтора. Моїм дітям тут дуже подобається. Хоча ми з мамою від цього селянського життя втомлюємося.”


Вдова письменника, Світлана, знає тут кожен пагорб, лісочок. Зазвичай удосвіта вирушає вона на грибне полювання. Пані Світлану тут справедливо вважають своєю. Як і Борис Харчук, відчуває таку ж невимушену потребу в спілкуванні – і з природою, і з людьми.


Покійний Іван Гнатюк згадував: „Ні з ким так цікаво не було мені розмовляти, як з Борисом... Я не раз бачив, як він у Києві чи в Ірпіні відвідував міські базари – любив розмовляти з людьми, занотовувати в записник чи запам‘ятовувати цікаві слова, приказки, простонародні вислови. Саме тому така багата мова його творів, зокрема „Волині” та „Кревняків”. Моя дружина не раз казала, що після Харчука не може читати інших письменників – нудно, не та мова”. Чи не саме за цю здатність Бориса Харчука вважав своїм наставником-учителем навіть старший за нього Михайло Івасюк, батько знаменитого композитора.


„Тяжкий волинський заміс стилю у Бориса Харчука”, - резюмує письменник Роман Кухарук. А сам автор „Волині” і „Майдану” говорив: „Слово – не значок, не символ, це, перефразовуючи вже відоме, – сорочка духу народу”. Таке зізнання цілком співзвучне з вагомим творчим доробком, який залишив Борис Харчук. Особливо плідно працювалося в рідному селі.


„Тут, у Лозах, біля свого дому, тато багато писав, – розповідає Роксана Харчук. – У садку, вгорі, де відкривається гарний краєвид, і досі є три пеньки, де він сідав. Зазвичай писав, поклавши зошит на коліно. Така пілігримська манера письма. Іноді виносив туди столик”.


Подружився з Борисом уже в Ірпені, та й то не одра​зу: певний час ставився до нього з пересторогою, якщо не сказати точніше – з підозрою. Дуже ж бо відверто, не озираючись та не зважаючи на те, хто його слухає, рубав він правду про все, що творилося в нашій країні... Весь наче складений з гострих кутів, він і в своїх висловлю​ваннях був такий же гостро нещадний. "Чи не провока​тор?" – ворушилася думка.


Та згодом я звик до цієї непоступливості Харчука, до його нещадної правдивості – навіть у найменших дріб​ницях. Скільком пристосуванцям дісталось од нього, скількох ворогів наживав він майже щоденно!


Анатолій Дімаров


Він любив афористично, чітко висловлені думки. Часто був – коли йшлося саме про прозу – категорич​ним і безапеляційним. Не раз через це страждав, але Харчук лишався Харчуком. Не міг зліпити комплі​менту графоманові, не змовчував, якщо йому щось не подобалося. За це його побоювалися та недолюблюва​ли. А він і не намагався бути улюбленцем. Диплома​тичним і догідливим Харчук не уявляється навіть і в ситуації гіпотетичній.


Такі люди, як він, нагадують нам про справжню ціну речей у світі.


Ця місія покладена саме на них тому, що вони, на відміну від багатьох із нас, - справжні.


Михайло Слабошпицький