Теорія літератури 5 клас 6 клас 7 клас 8 клас 9 клас 10-11 клас Літературні  терміни Літературні  стилі

 Українські народні пісні — це фольклорні твори, які зберігаються в народній пам'яті і передаються з вуст в уста. І не мають автора , тому, що автор це народ.

Твори анонімні, бо імена першотворців, як правило, невідомі. Народна пам'ять зберегла нам лише деякі імена авторів народних пісень. Це Маруся Чурай, авторка пісень «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Засвіт встали козаченьки» — це козак Семен Климовський — «Їхав козак за Дунай». Інша частина народних пісень літературного походження — «Реве та стогне Дніпр широкий» — Т. Г. Шевченко, «Ніч яка місячна» — Старицький. Взагалі в Україні складено понад 5 тисяч пісень. Народні пісні мають багато жанрів.


БАБА І КУРЧАТА

Задумала бабусенька тай забагатіти, 
Підсипала куріпочку, щоб вивіла діти.

Кво, кво, кво, кво, кво, 
Кво, кво, кво, кво, кво, кво.


Ой, пігнала бабусенька куряточка пасти 
Сама сіла на приспоньку куделичку прясти.

Дир, дир, дир, … і т. д.


Ой, хмариться, туманиться, став дощ накрапати, 
Стала баба куряточка в хату заганяти.

Ціп, ціп, ціп, … і т. д.


А ще троє не загнала, вже двоє стоптала, 
Обернулась, спотикнулась та й на третє впала.

Ох, ох, ох, … і т. Д.



Закувала та сива зозуля 
Вранці-рано на зорі;
 
Ой заплакали хлопці-молодці, гей-гей,
 
Та на чужині в неволі, в тюрмі…

Вони плакали, гірко ридали, 
Свою долю викликали.
 
— Ой повій, повій, та буйнесенький вітре,
 
Та й над морем;
 
Та й винеси нас із кайданів, з неволі
 
В чистеє поле;
 
Та й понеси на Вкраїну,
 
Гей, гей, нас на Вкраїну…
 
А на Вкраїні — там сонечко сяє,
 
Козацтво гуляє, гуляє і нас виглядає, нас виглядає!

По синьому морю 
Байдаки під вітром гуляють;
 
Братів щоб визволяти,
 
Запорожці чимдуж поспішають.
 
Гей, як зачули турецькії султани,
 
Та й ізвеліли ще гірше кувати кайдани…
 
Султани турецькі, султани звеліли
 
Кувати кайдани, кайдани кувати,
 
Звеліли ще гірше кувати кайдани!



       Народна пісня — найбільш розповсюджений     вид     народної      музики, колективної             усної          творчості. Відображає характер кожного народу, звичаї, історичні події

Жанри:

        Колискові пісні – жанр народної родинної лірики, специфічний зміст і
форма якої функціонально зумовлені присиплянням дитини в колисці.
Визначальний у колисковій пісні не смисловий, а звуковий
(ритмо-мелодійний) компонент.
Колискові пісні – ліричні пісенні твори, які виконуються матір'ю (рідше батьком чи іншими членами родини) над колискою дитини для того,
щоб її приспати.
Колискова пісня – один із жанрів дитячого фольклору, переважно
коротенькі пісеньки, виконані зазвичай над дитячою колискою з чітко
визначеною метою – приспати дитину.

Функції колискових пісень (за Наталією Сивачук):
– практично-побутова,
– пізнавальна,
– емоційна,
– морально-етична,
– психотерапевтична,
– формування естетичного чуття.

     Колискові пісні і образно-тематичною структурою, і інтонаційно-ритмічною будовою споріднені із замовляннями. Як колискові пісні, так і замовляння виголошуються речитативом, напівпошепки. Це інтимна розмова, яка мусить іти тихо, плавно, не порушуючи гармонії, тихої музики сфер, це діалог зі Всесвітом, душі і серця.
     Замовляння та колискові пісні мають такі спільні риси:
а) і колискові пісні, і замовляння виникли в період, коли відбувся остаточний перехід від мисливства до землеробства, коли матріархат прийшов на зміну патріархату, коли жінка вшановувалася як символ родючості… і владно входили в духовне життя людей культи вогню… води, землі-годувальниці, сонця, місяці, зернових культур та виробів з них;
б) колискова пісня має таку ж магічну функцію, що й замовляння, – привернути певну якість чи дію, свідченням чого є словесні формули
побажання дитині;
в) і в замовляннях. і в колискових піснях персонажами виступають магічні істоти (Сон-Дрімота, «спання»), тотемні тварини (гулі, кіт, чайка, зозуля);
г) як і в замовляннях. так і в колискових піснях мова звернена до всього білого Світу: пташок, котика, калини, берези, вітру;
д)  в обох жанрах оповідь розгортається за аналогією, бажане повинно стати дійсністю, слово – ділом…
є) інтонаційно-ритмічна будова колискових пісень подібна до інтонаційно-ритмічної будови замовлянь» (Наталія Сивачук).


***

Спи, моя радість, засни

Вогники згасли ясні

Бджілки заснули в садку,

Рибки поснули в ставку

Місяць на небі встає,

Світить в віконце твоє

Мовчки скоріш позіхни

Спи, моя радість, засни.

Засни, засни.

Спокій прийшов у наш дім,

Тихо і тепло у нім.

Вітер дверми не рипить,

Мишка за пічкою спить,

Важко зітхнув хтось разок,

Що нам до того синок ?

Мовчки скоріш позіхни

Спи, моя радість, засни.

Засни, засни (2 р.)


***


А впав кіт з воріт,

Забив плечі і живіт.

Ото тобі, котку,

Не лізь на колодку,

Бо заб'єш головку.

Та буде боліти -

Нічим загоїти.

Купить мати шовку

Та загоїть головку.


   Рефрен – рядок або кілька рядків, які повторюються в кінці кожної строфи чи групи строф. Слова пісні, що повторюються після кожного куплету; приспів.

Наприклад:

Та орав мужик край дороги, /2
Гей, цоб! Цабе, рябий, трру!
Край дороги!
Та воли в нього круторогі, /2
Гей, цоб! Цаб, рябий, трру!
Круторогі!
З народної пісні

Ой вийди, місяцю,
Ой вийди, місяцю, /2
 
Ти на нашу вулицю, /2
Ой на нашій вулиці, /2
А всі хлопці - молодці, /2
Ой нема найкращого, /2
Як молодий Іванко! /2
Ой нема найкращої, /2
Як молода Галюня.
"Веснянка"



    Анафора (від грец. αναφορά — винесення нагору, повторення) — стиліс­тична фігура, яка утворюється повтором слів або слово­сполучень на початку суміжних мовних одиниць.


Наприклад:


Тобі одній, намріяна царівно,

Тобі одній дзвенять мої пісні,

Тобі одній в моєму храмі дивно

Пливуть молитви і горять огні.

(М.Рильський)                                                                                                                     

                                                                                          

(М. Рильський                                                                                                       

                                                                                            

Тобі одній в моєму храмі дивно                                                                                                       

Пливуть молитви і горять огні.                                                                                          

(М. Рильський)                                                                                                                                                                                                                

Тобі одній в моєму храмі дивно                                                                                                       

Пливуть молитви і горять огні.                                                                                          

(М. Рильський)                                                                                                                     

                                                                                                                                                                              

                                                                                                                     

                                                                                                                                                 

Тобі одній, намріяна царівно

    Гімн (дав.-гр. μνος; hýmnos — похвальна пісня) або славень — урочиста пісня, яка вихваляє та прославляє кого-небудь або що-небудь (первісно божество).

У сьогоднішньому світському значенні — це урочистий музичний твір на слова символічно-програмного змісту, який вживається здебільшого як символ держави (поряд з іншими атрибутами: прапором, гербом тощо).

 У Стародавній Греції гімни були сюжетними.

Національний гімн - пісня, що є одним з видів національних символів, поряд з прапором та гербом.

Використання релігійного гімну як бойової пісні породжує явище так званого «національного гімну» — урочистої пісні нерелігійного змісту, що виконується при всіх офіційних випадках.     Першим широко відомим в Європі національним гімном є британський «God save our Lord the King» («Боже, бережи короля»). Досі він не є офіційним державним гімном (тобто його ніколи не стверджував законом король чи парламент). Потім в наслідування йому з'явилися гімни інших європейських держав. Спочатку більшість з них співалися на музику британського гімну (наприклад, російський «Боже, Царя храни!», Американський «My Country, 'Tis of Thee», гімн Німецької імперії «Heil dir im Siegerkranz», швейцарський «Rufst du mein Vaterland» та інші v всього близько 20 гімнів). Після того, як гімни стали затверджуватися монархами або парламентами, майже кожен гімн отримав власну мелодію. Але гімн Ліхтенштейну — пісня «Oben am jungen Rhein» — досі співається на музику англійського гімну.

Державний Гімн України — «Ще не вмерла України», офіційно прийнятий після проголошення незалежності України. Слова написав Павло Чубинський(1862), а музику — спочатку Микола Лисенко, а потім Михайло Вербицький.

У XIXХХ ст. у ролі національних гімнів використовувалися й інші пісні — «Заповіт» Тараса Шевченка, «Не пора» (слова Івана Франка, музика Дениса Січинського), «Вічний революціонер» (слова Івана Франка, музика Миколи Лисенка).

Поряд із терміном «гімн» вживається й українське слово «славень».


      Ліричний герой — суб'єкт висловлювання в ліричному творі, свого роду персонаж лірики. «Ліричний герой» — це образ, що виникає в уяві читача під враженням висловлених у творі почуттів, переживань, роздумів. Ліричний герой не обов'язково тотожний з автором. Через нього автор або передає власні почуття, або ж просто відображає переживання певної якості. Ліричний герой — поняття суб'єктивне.

       Ліро-епічний твір — це літературний твір, в якому гармонійно поєднуються зображально-виражальні засоби, притаманні ліриці та епосу, внаслідок чого утворюються якісно нові сполуки (балада, співомовка, поема, роман у віршах).

       Поема (грец. ποίημα, від ποιέω — творю) — один із жанрів ліро-епосу. Це великий віршований твір, у якому порушуються важливі проблеми минулого, сучасного чи майбутнього. У поемі зливаються воєдино епічні (події, сюжети, характери) і ліричні елементи (авторські пере­живання, ліричні відступи, ліричний герой).                       

Поема часто має ще й елементи драми (наскрізна на­пружена дія, монологи та діалоги). Залежно від того, які елементи домінують у поемі, виділяються такі її жан­рові різновиди: епічна, лірична, драматична.                                                     

    Головний герой або протагоніст (від грец. πρωταγωνιστής «той, хто виконує головну роль») — персонаж, який у різних видах мистецтва грає провідну роль, зазвичай протиставляється антагоністові. Цей термін виник у Давній Греції, коли в 534 до н. е. році зі своїм хором в Афінах виступив «батько античної трагедії» Феспіс.

Сьогодні поняття протагоніст і головний герой тотожні і використовуються не тільки в театрі, а й у кінематографі, літературі, відеоіграх та інших видах мистецтва. За приклад протагоніста в кіно може правити Джеймс Бонд в однойменній серії фільмів та книг, у літературі — Жульєн Сорель із книги «Червоне і чорне». У комп'ютерних іграх протагоністом уважається той персонаж гри, яким керує сам гравець.

   Другорядні герої розташовані поруч із головними героями, але трохи позаду їх, на задньому плані художнього зображення. Героями другого низки, зазвичай, є батьки, родичі, друзі, знайомі, товариші по службі героїв першого низки. Характери і портрети другорядних персонажів рідкодетализируются; скоріш – виявляються пунктирно. Ці герої допомагають головним «розкриватися», забезпечують розвиток дії.

     Віршовий розмір – це характер і система наголошених і ненаголошених складів, форма віршованого ритму, послідовно витримана впродовж віршованого твору або його уривка. У силабічному  віршуванні розмір вірша  визначається числом складів (8-складний вірш, 11-складний вірш); у тонічному віршуванні числом наголосів; у метричному віршуванні і силабо-тонічному віршуванні  числом стоп .


     Ямб (грец. αμβος iambus — напасник) — у силабо-тонічному віршуванні, поширеному в українській поезії, це двоскладова стопа із наголосом на другому складі (˘ /). У метричному (античному) віршуванні — це  двоскладова стопа, що має короткий і довгий склад (˘ ¯).

В ямбічному вірші ритмічний акцент припадає на парні (сильні) склади. Приклад віршового розміру, який складається з двоскладових стоп з наголосом на другому складі (Т. Шевченко «І виріс я на чужині»):


 ˘ /      ˘ /    ˘  ˘    ˘ /    ˘

Село |   нена | че по | горі | ло,

 ˘ /    ˘   /    ˘  ˘    ˘ /    ˘

Нена | че  лю | ди по | дурі | ли,

 ˘ /    ˘  /     ˘ ˘    ˘ /

Німі | на пан | щину  | ідуть

˘  ˘    ˘ /       ˘/     ˘ /

І ді | точок  | своїх | ведуть!..


  Хорей, або Трохей (грец. choréios, від choros — хор) — в античному віршуванні — триморна двоскладова стопа з першим довгим і другим коротким складами.

В силабо-тонічній системі — двоскладова стопа, в якій ритмічний акцент припадає на перший склад, як правило, непарний (—U). Проте у хореїчному вірші наголоси спостерігаються не скрізь, що уможливлює варіювання пірихія.

Чотиристопний хорей — найпоширеніший розмір у сучасній українській ліриці:


Тихо. Зорі потопають

В океані хмар і ночі,

Понад хвилі грім гуркоче,

По каютах скрізь дрімають (…)

(П. Карманський).


          Стопи

     двоскладові

˘ ˘     пірихій

˘ ¯     ямб

¯ ˘     хорей, трохей

¯ ¯     спондей

     трискладові

˘ ˘ ˘    трибрахій

¯ ˘ ˘    дактиль

˘ ¯ ˘    амфібрахій

˘ ˘ ¯    анапест

˘ ¯ ¯    бакхій

¯ ¯ ˘    антибакхій

¯ ˘ ¯   амфімакр, кретик

¯ ¯ ¯    молос

     чотирискладові

¯ ˘ ˘ ¯   хоріямб, хореямб

¯ ˘ ˘ ˘   пеан, пеон


Притча (давньорос. притьча — те, що притичеться, приміряється до чо­гось і таким чином отримує своє значення) — короткий фольклорний або літературний розповідний твір повчаль­ного характеру, орієнтований переважно на алегоричну форму доведення змісту етичних цінностей буття. В ній хронологічно і послідовно зображено події і пригоди у художньому творі, які підпорядковані моралізаційній частині твору.

Сюжет притчі будується в образній формі, на життєвих ситуаціях, на повсякденних спостереженнях суспільного життя. 

Притчу ще часто називають параболою. Парабола — це група алегоричних, моралізаторсько-повчальних жанрів (притча, байка, коротка казка, анекдот, оповідь тощо), в якій через зібраний приклад і його тлумачення утверджувалися певні думки...

В українській літературі притчу як основу фабульного розгортання сюжету або й окремий жанр використовували І. Франко (притчі зі збірки поезії «Мій Ізмарагд»), В. Зем­ляк (романи «Лебедина зграя», «Зелені Млини»), В. Шев­чук («Дім на горі»), В. Яворівський («Оглянися з осені»), Є. Гуцало («Позичений чоловік, або ж Хома невірний і лукавий»), Б. Олійник (поема «Сім») та ін.


   Композиція (від лат. componere — складати, поєднувати) — побудова літературного твору, співвідношення всіх його компонентів, що створює цілісну картину і сприяє виявленню головної ідеї. Розрізняють зовнішні елементи композиції — поділ твору на частини і внутрішні — групування і розстановку персонажів. Іноді в значенні композиції вживається термін архітектоніка.

   Сюжет (від фр. sujet — предмет) — система подій в художньому творі, в ході яких розкриваються характери персонажів і головна ідея. Оскільки події подаються у розвитку, в основі сюжету лежить конфлікт. Конфлікти бувають різноманітні: соціальні, любовні, психологічні, виробничі тощо. У художньому творі, як правило, є різні види конфліктів. Класичний сюжет має такі елементи: експозиція — вихідні відомості про героїв, які вмотивовують їхню поведінку в умовах конфлікту; зав'язка — подія, що кладе початок конфлікту; кульмінація — найвищий момент у розвитку дії; розв'язка — подія, що розв'язує конфлікт; епілог — повідомлення про події після розв'язки. Великий епічний твір звичайно має кілька сюжетних ліній. У ліричних творах основу сюжету становить розвиток думки або почуття за схемою градації. Кульмінацією в таких творах є кінець вірша, де робиться висновок.     

   Експозиція (від лат. expositio — пояснення) — один з елементів сюжету твору, первісні відомості про героїв, які мотивують їхню поведінку при виникненні конфлікту. У новелі М. Коцюбинського «Коні не винні» — це змалювання обстановки в родині пана-ліберала Малини напередодні селянського бунту.

   Зав'язка — елемент сюжету, наступний після експозиції,— подія, що кладе початок конфлікту. У новелі М. Коцюбинського «Коні не винні» — це поява в маєтку поміщика-Малини селян, які вимагають віддати їм землю.

   Кульмінація (від лат. culmen — вершина) — елемент сюжету, найвищий момент у розвитку дії. Після кульмінації настає розв'язка. У новелі М. Коцюбинського «Коні не винні» — це кінець вагань пана-ліберала Малини щодо застосування війська, яке прибуло для придушення селянського виступу. У великих багатосюжетних творах буває кілька кульмінацій.

   Розв'язка — елемент сюжету, подія, яка розв'язує конфлікт.

   Прогог (від гр. pro — перед і logos — слово — переднє слово) — вступна частина в структурі твору, в якій автор знайомить читача з подіями, покладеними в основу сюжету, чи зі своїми роздумами щодо них. Інколи письменник називає вступну частину прологом (наприклад, І. Франко в поемі «Мойсей»), але частіше вона не має назви (поема Т. Шевченка «Іван Підкова»). У поемі Т. Шевченка «Гайдамаки» є два прологи: один ліричний, без назви, другий — історичний, під заголовком «Інтродукція» (від лат. introductio — вступ).                               

В античній драматургії прологом називався початок трагедії до появи хору. У пролозі автор звертався до глядачів і пояснював міфи, що складали підґрунтя сюжету. Таку саму функцію виконував. пролог і в середньовічних драмах-містеріях.

   Епілог (від гр. epilogos, ері — після, logos — слово) — один з елементів сюжету, заключна частина твору, де розповідається про події, що відбулися після розв'язки. Як правило, автор подає її під відповідною назвою.

   Фабула (від лат. fabula — байка, оповідь) — термін, який не має однозначного тлумачення і часто вживається як синонім слова сюжет. Деякі літературознавці розрізняють ці поняття, вважаючи фабулою систему подій у їх причинно-часовій послідовності, а сюжетом — виклад цих подій у творі.

   Ліричний відступ— форма авторської мови, позасюжетний елемент композиції, коли автор відступає від сюжетної оповіді і висловлює свої думки, почуття, настрої, пов'язані із зображуваним у творі. Ліричні відступи, роблячи оповідь інтимною, довірливою, щирою, підсилюють емоційний вплив на читача. Особливо часто зустрічаються в ліро-епічних творах. У поемі «Гайдамаки» Т. Шевченко часто звертається до читачів, розповідає про своє життя.

Вибачайте, люди добрі,                                              

Що козацьку славу                      

Так навмання розказую,              

Без книжної справи.

Так дід колись розказував —      

Нехай здоров буде!

   Гумор — різновид комічного, зображення життя у беззлобно-добродушному, жартівливому тоні. На відміну від сатири, яка відзначається заперечним пафосом, гумор не заперечує зображуване, а піддає осміянню лише певні його сторони. Гумор властивий багатьом жанрам українського фольклору (анекдоти, приказки, коломийки, пісні тощо). Майстри гумору — І. Котляревський, М. Гоголь, Л. Глібов, С. Руданський, Остап Вишня, С. Олійник, П. Глазовий та ін.

   Сатира (від лат. satura — суміш) — 1) Вид ліричної поезії в античній літературі та літературі класицизму, вірш, що висміює певні негативні явища. 2) Твори різних жанрів, в яких у гострій формі викриваються негативні суспільні явища. Сатира засуджує старе, історично приречене, показує його внутрішню нікчемність і виражає нові потреби суспільного розвитку. Тому вона завжди була могутньою зброєю політичної боротьби. Визначні письменники-сатирики різних часів Ф. Рабле, М. Сервантес, Дж. Свіфт, Вольтер, Г. Гейне, М. Салтиков-Щедрін, М. Гоголь, В. Маяковський та ін. В українській літературі — Т. Шевченко, І. Котляревський, І. Франко, Остап Вишня, С. Олійник та ін.

   Байка — це невелике, здебільшого віршоване оповідання повчального змісту, героями якого виступають звірі, люди, рослини чи предмети. Провідна думка байки називається мораллю. Вона може знаходитись як на початку, так і в кінці твору. Обов’язковим для байки є використання алегорії, сатири, іронії. Алегорія (в перекладі з грецької означає «інакомовлення») — це такий художній прийом, який полягає в зображенні одних явищ чи образів через інші. Сатира — різке викриття явищ людського життя, поєднане з гострим висміюванням. Іронія — прихована насмішка. Байці притаманні стислість і повчальність. У ній здебільшого відсутні метафори. Мова байки проста, близька до розмовної. Метою байки є висміювання людських вад, недоліків суспільства з тим, щоб виправити чи викорінити їх.                    

Засновником байки вважають легендарного давньогрецького байкаря Езопа,
який жив у VI ст. до н. є. на острові Самосі. Все життя Езоп провів у рабстві. Його прозові байки спочатку поширювались усно, а згодом їх почали збирати в рукописні книги. Езопу приписують збірку байок, яка налічує понад 400 творів. Популяризаторами і переспівувачами Езопових байок були Федр, Бабрій, Лафонтен, Глібов, Крилов. Серед їхніх творів багато байок з однаковими назвами! («Вовк і Ягня», «Лисиця і виноград», «Жаба і Віл», «Лисиця і Ворон» та інші). Сюжет, ідея байки залишаються езопівськими, автори вдосконалювали їх літературно, виявляючи своє власне бачення.

   Алегорія (гр. allegoria — iносказання) обpаз, в якому все зобpаження має пеpеносне значення; виpаження iдеї в пpедметному обpазi: лисиця — хитpiсть, осел — тупа упертість, вовк — хижацтво.
У байці завжди є
мораль, яку автор визначає в кінці байки, коли стає зрозуміло, чим вирішилася піднята у байці проблема. Право навчання у байці — це її основа, в цьому і полягає її головне призначення. Через право навчання діти отримують корисний життєвий урок, який допомагає їм дорослішати правильно і вчасно. Але моралізаторство в байці корисні не тільки дітям, дорослим є теж чому повчитися.


                                                                                             

Сяяв, росами умитий, на деревах кожен лист. 
У неділю на могилу йшов співати бандурист.
 
А назустріч бандуристу панський вискочив лакей.
 
— Чим, — питає, — ти сьогодні розважатимеш людей?
 
Ти дивись, там про лакеїв не співай, не бубони,
 
Бо бандуру обчухраєм до останньої струни.
 
Бандурист подибав далі. Зустріча його глитай.
 
— Дам копійку. Ти про мене щось хороше заспівай.
 
А як бовкнеш щось погане про персону про мою,
 
Я спущу собак на тебе, я хортами зацькую.
 
Бандурист подибав далі. Чує — котиться ридван.
 
Із широкого віконця витикає пику пан.
 
— Йдеш, — питає, — на могилу? Знов співатимеш? Ну-ну…
 
Спробуй бовкнуть щось про мене — у могилу зажену.
 
Бандурист побрів понуро, а назустріч поліцай:
 
— З чим ти ходиш на могилу? Розкажи і проспівай. —
 
Бандурист, зітхнувши важко, відповів йому: — Ходім…
 
Станеш збоку та й почуєш, що співатиму усім. —
 
Поліцай спідлоба блимнув і оскалився, як звір:
 
— Щось почую незаконне — запроторю у Сибір!
 
Бандурист поклав бандуру на притоптану траву



   Гуморески — невеликі віршовані або ж прозові твори з комічним, жартівливим  сюжетом. На відміну від сатири, у гуморесці сміх постає у вигляді доброзичливої критики морально-етичних аспектів людської поведінки. У дотепній та подеколи парадоксальній формі автор на основі спостережень за людськими вчинками та поведінкою змальовує різні курйозні події та випадки з життя.  Саме ці події та персонажі, зображені чудернацько, а часом й недоречно, а також двозначність та навмисно неправильне тлумачення їхніх дій та вчинків, є основою смішного у гуморесці. Хоча, як і кожна смачна страва, гумореска, окрім свого звичного гумору,  може бути злегка «приправлена» іронією та сатирою.  Окрім  фантазії та уяви автора, будь-яка літературна гумореска живиться також фольклорними джерелами, в яких зосереджено віковий досвід сміхової культури народу, та ментальними особливостями його представників. Власне, для української гуморески вплив цих особливостей важко переоцінити, адже здавна українці славилися своїм вмінням весело та з гумором трактувати несприятливі умови свого життя, що й стало запорукою значної популярності та розвитку цього невеличкого гумористичного твору на нашій землі.


Бандурист (гумореска)

     Співомовка — невеликий вірш сатиричного або гумо­ристичного змісту, в основі якого лежить народний анек­дот, приказка. Жанрові особливості твору такі: описуєть­ся один комічний чи трагікомічний випадок, події зобра­жуються стисло, динамічно. Героїв небагато. Кінцівка — дотепний афористичний вислів.     

 Елементи співомовки наявні у творчості Л. Боровиков­ського та Є. Гребінки. Своєю назвою цей суто український жанр завдячує С. Руданському, який у 50-х роках XIX сто­ліття видав кілька збірок «Співомовок». Пізніше до цього жанру зверталися І. Франко (цикл «Нові співомовки»), В. Самійленко («Божий приклад»), І. Манжура («Батьків­ський заповіт», «Пан брехун»). У сучасній українській літе­ратурі цикл співомовок написав С Крижанівський («Леда­що», «Розсудив», «Не чую», «Не з вашим щастям, дядьку!», «Місяць чи сонце»).

    Інверсія  (від лат. inversio — перестановка) - стилістична фігура, яка створюєтся зворотним порядком слів у реченні, щоб підкреслити значення інверсованих одиниць і посилити виразність мовлення.

Інверсія вживається переважно в ліриці. Деякі поети виявляють посилену схильність до інверсованих сполучень, що певною мірою визначають їхній мовний стиль:

Наче весни усміх перший є вірш і дівчина перша;

спомин — роса весняна, щастя забутого сон

 (Б.-І. Антонич)            

— Я, — сказав, — сліпий, незрячим сорок літ

    уже живу.

І не бачу, що ти, хто ти — отаман чи генерал,

Що на себе почепив ти — пістолет чи самопал

Та нащо мені те знати? Я бреду, як уночі.

Все добро моє — бандура та торбина на плечі.

Але знаю, серцем чую: жде на вас погибель десь,

Якщо ви старого діда ще й сліпого боїтесь. 


Сяяв, росами умитий, на деревах кожен лист.

Не співав у ту неділю на могилі бандурист.



         Автор гуморески: Павло Глазовий 

Тексти / Аудіо  Укр.письменники Теорія літератури Конспекти уроків / тести Презентації На допомогу учням

Головна

Укр. мова

Укр. літ-ра

Позакл. заходи

Методика

Кл.керівник

Медіатека

Фото

Відео

ЗНО