Літературні  терміни Літературні  стилі

     Художній образ — особлива форма естетичного освоєння світу, при якій зберігається його предметно-чуттєвий характер, його цілісність, життєвість, конкретність, на відміну від наукового пізнання, що подається в формі абстрактних понять.

Класифікація художніх образів

З погляду літературного напряму образи можуть бути класицистичними (Тартюф, Гарпагон Мольера), романтичними (Мцирі Лермонтова, Тарас Бульба Гоголя). Є образи символічні (каменярі, вічний революціонер І. Франка). У байках, притчах, прислів'ях, приказках, загадках стрічаються алегоричні образи. Вовк втілює зажерливість і тупість, лисиця — хитрість, осел — упертість.

За своїм характером образи можуть бути трагічними (Гамлет, Ромео і Джульетта, Король Лір Шекспіра), комічними (Коробочка, Собакевич М. Гоголя).

За місцем у творі образи можуть бути головними, другорядними, епізодичними. Онєгін і Тетяна в романі О. Пушкіна "Євгеній Онєгін" — головні, Ленський і Ольга — другорядні.

За ставленням автора образи можуть бути позитивними і негативними. У комедії Івана Карпенка-Карого "Хазяїн" Золотницький, Соня, Калинович — позитивні образи, а Феноген, Ліхтаренко — негативні.

За способом творення (типом асоціювання) образи ділять на зорові, слухові, дотикові, смакові, запахові. Ми сприймаємо світ органами чуття, через них письменник доносить до нас свій художній світ.

За рівнем художнього узагальнення розділяють мікрообрази (тропи, фігури, фоніка), макрообрази (характери, символи, картини), мегаобрази (Всесвіт, природа, буття, Людина).

За предметом змалювання образи поділяються на:

 образи-персонажі (Іван Палійчук, Марія Гутснюк з повісті М. Коцюбинського "Тіні забутих предків");

образи-пейзажі (картина літнього поля у новелі М. Коцюбинського "Intermezzo");

образи-речі (кухоль, віник, мотовило у повісті І. Нечуя-Левицького "Кайдашева сім'я");

образи-емоції (радість, любов, ненависть, гнів);

образи-поняття (честь, слава, обов'язок, доля).

За типом співвідношення між чуттєвим образом та його ідеєю образи ділять на автологічні і металогічні. Грецьке autos — сам, logos — слово.

Автологія — вживання слів у прямому значенні. Автологічний образ називають "самозначущим", "самодостатнім", частіше — образом-типом.

Різновидом автологічного образу є образ-гротеск. Гротеск — один із найстаріших типів образності. Французьке grotesque — незвичний, химерний, італійське — gratta — грот, печера. Особливості гротеску:

1) тяжіння до незвичайних, ексцентричних, спотворених форм;

2) поєднання в одному предметі несумісних, контрастних явищ (піднесеного і грубо натуралістичного, комічного і фантастичного, реального і фантастичного);

3) заперечення сталих норм (зв'язок гротеску з бурлеском, пародією, травестією);

4) стильова неоднорідність (поєднання "високого" і "низького", грубого і поетичного). За допомогою гротеску письменник створює химерний образний світ. Гротеск використовувався в літературі з часів античності. Спочатку гротеском називали тип орнаменту, знайдений у гротах (печерах). У ньому поєднувались рослинні і тваринні форми. Гротеск плідно використовували Аристофан, Плавт, Лукіан, Шекспір, Еразм Роттердамський, Свіфт, Гофман, Салтиков-Щедрін, Шевченко.

У металогічному (грец. meta — через, після, logos — слово) образі чуттєвий образ та ідея належать до різного кола явищ. Так, природа у творах письменника розкриває людські переживання. Звірі і речі в байках відтворюють людські стосунки.

Металогічними образами є символ, алегорія і підтекст.


     Художній твір — термін, яким позначають твір, що має передусім  естетичну або розважальну цінність. Здебільшого цей термін використовується, коли мова йде про твори літератури й кіно, тоді як картини, статуї тощо частіше називають витворами мистецтва.

Літературно-художній твір — основна форма існування літератури як мистецтва слова.

Маючи передусім естетичну цінність, художні твори протиставляються творам науковим і документальним, для яких основною є пізнавальна цінність. Специфіка творів, які називають художніми, така, що вони часто використовують вигадку: можуть розповідати про події, що начебто відбувалися у вигаданому світі, країні чи місті, з вигаданими людьми. Іноді твір художньої літератури чи художній фільм розповідає про людей, що існували реально, але водночас автор такого твору збагачує реальні біографії вигаданими деталями чи сконструйованими розмовами. Художня історична література й художнє історичне кіно часто дещо відхиляються від ходу подій, зафіксованих в науковій історичній літературі.


   Думи  ліро-епічні твори української усної словесності про події з життя козаків XVIXVIII століть. Дума (козацька дума) — жанр суто українського речитативного народного та героїчного ліро-епосу, який виконували мандрівні співці-музики: кобзарі, бандуристи, лірники в Центральній і Лівобережній Україні.

Думи    починаються   поетичним    заспівом,    який    кобзарі  часто називають   «заплачкою».   Цей   початок   найчастіше  будується  на основі художнього паралелізму:


Як у неділю рано-порано

Не голосні ї дзвони задзвонили,

Не сизопері орли защебетали,

А не сивая зозуля закувала;

То бідні невільники, сидя в неволі, заплакали.


«Дума про невольників»


То не ясний сокіл квилить-проквиляє,

Як син до батька, до матері у городи християнські поклони посилає.


«Плач невільника»


У неділю борзо рано-порану, зорями пораненьку

Сива зозуля налітала,

На могилі сідала,

Жалібненько закувала…


«Плач зозулі»


Після заспіву йде власне дума (розгортання сюжету з усіма епічними елементами композиції і ліричними відступами).

У канву сюжету можуть вводитися додаткові епізоди, але, як правило, дума не буває надмірно ускладненою: сюжет розгортається лінійно в хронологічній послідовності, події передаються якнайприродніше без елементів фантастики та несподіваних поворотів у розвитку дії.

Завершується дума кінцівкою, яка називається славословіє, бо у ній прославляються подвиги, відвага, справи героя, який переміг ворога або ж поліг за праведну справу:


Дай, Боже, щоб козаки пили та гуляли,

Хороші мислі мали,

Неприятеля під ноги топтали

Справа не вмре, не поляже,

Од нині довіку.

Даруй, Боже, на многії літа!


(«Козак Голота»)


І вже його слава не вмре, не поляже,

Буде слава поміж царями,

Поміж панами,

Поміж православними християнами.

(«Дума про втечу трьох братів з Азова»)


Дай, Боже, на здоров'є на многії літа

Всім православним християнам,

На многії літа

До кінця віка.


(«Іван Богословець»)


Ой уклоняюся наперед Господу Богу,

І отаману — батькові кошовому,

І всьому товариству кревному і сердешному,

І всім головам слухающим,

І на многії літа до кінця віку!


(«Невільники на каторзі»)



Часто окрім проголошення слави героям у закінченні висловлюється побажання добра народові чи безпосередньо слухачам думи:

Фабули та сюжети дум, як правило, пов'язані з історичним минулим народу, описують певні події, часто конкретних осіб. Побудовані вони за схемою епічних сюжетів, де присутні всі складові компоненти — зав'язка, розвиток дії, кульмінація, розв'язка.



     Філософська лірика — поезія, спрямована на філософське осмислення світу, людини, є виявом філософських поглядів ліричного героя. Ф.л. і філософія мають спільний предмет осягнення — загальні закономірності життя, природи, розвитку суспільства. Проте наука базується на узагальненнях логічного порядку, а поезія — на асоціативних роздумах. Характерними особливостями Ф.л. є художня настанова на пізнання сутнісних проблем буття, часу і простору, превалювання логізованих узагальнених образів, медитація як спосіб ліричного осмислення дійсності. Ф.л. виявляється в різних жанрах (сонети, рубаї, газелі, есе, своєрідні етюди, вірші елегійного характеру тощо). Скажімо, в українській літературі 50-70-х XX ст. активно розвивався філософський сонет (М.Рильський, А.Малишко, Д.Павличко). Проте жодна з цих форм, крім елегії, не була особливо стійкою, нерідко (створюються вірші, генетично не пов'язані з традиційними жанровими формами. Філософську поезію можна осягнути в контексті всієї творчості поета або окремої книжки — "Троянди й виноград" М.Рильського, "Мить і вічність" І.Муратова, "Дерево пізнання" Л.Первомайського, "Карби" М.Бажана. Тут важливу роль відіграє саме контекст. 

    Силабо-тонічне віршування (грецьк. syllаbe — склад і tonos — наголос) — система віршування, в основу якої покладено принцип вирівнювання наголошених та ненаголошених складів, їх чергування, кількість та місце розташування ритмічних акцентів у віршовому рядку. 

В українській літературі початки віршування пов’язані з пісенною усною народною творчістю. Силабічну систему віршування в поезії українського середньовіччя замінила силабо-тонічна система, що ґрунтується на чергуванні одного наголошеного і двох чи трьох ненаголошених складів, які утворюють двоскладові стопи (ямб, хорей) чи трискладові (дактиль, амфібрахій, анапест).  

Силабо-тонічна система віршування була запроваджена у творах поетів давньої літератури, зокрема в ліриці Г. Сковороди.


Віршові розміри.

Віршовий розмір

Приклад

 Ямб — двоскладовий розмір із    наголосом на другому складі

   È 

   На шлях я вийшла ранньою весною

   І тихий спів несмілий заспівала...

   (Леся Українка)

  Хорей — двоскладовий розмір із   наголосом на першому складі

   — È

   Хaй важкa дорога,
   Хaй похмyрі днини,—
   Всe зроби, що змога,
   На користь країни.

   (П. Грабовський)

   Дактиль — трискладовий розмір із    наголосом на першому складі

   — È È

   Рученьки тeрпнуть, злипaються    вiченьки...
   Боже, чи довго, тягти?
   З рaннього рaнку до пiзньої ніченьки
   Гілкою дeнно верти.

   (П. Грабовський)

   Амфібрахій — трискладовий розмір    із наголосом на другому складі

   È  È

   Не рaз ми ходили в дорогу,
   Не рaз ми вертaлись до хати
   І знову брели від порогу —
   Правдивої цiлі шукaти.

   (П. Грабовський)


  Анапест — трискладовий розмір із   наго лосом на третьому складі

   È È —   

   Обривaються звiльна всі пyта,
   Що в’язaли нас з дaвнім життєм;
   З дaвніх брудів і дyмка розкyта,—
   Ожиємо, брати, ожиєм!    (
І. Франко)


Рима й способи римування

Віршовий розмір, або метр (грецьк. metron — міра)

Поширений у силабо-тонічній версифікації термін для позначення особливостей ритмічної одиниці, покладеної в основу певного віршового твору

Віршовий ритм у силабо-тонічній системі

Правильне чергування наголошених і ненаголошених складів, співзвучне закінчення рядків (рима)

Різновиди рими

Чоловічі та жіночі

Білий вірш

   Це неримований вірш із чіткою внутрішньою метричною структурою

Стопа

Це структурна одиниця вірша стиха; група складів, виділена та об’єднана ритмічним наголосом у вірші

Двоскладова стопа

Це ямб та хорей

Трискладова стопа

Це дактиль, амфібрахій та анапест

Пірихій

У силабо-тонічному віршуванні пірихієм умовно називається заміна стопи ямба чи хорея стопою з двох ненаголошених складів

Строфа

   Це повторюване у вірші поєднання кількох віршових      рядків, зв’язаних між собою певною системою рим та інтонацією

Віршовий розмір поетичних уривків.

      П'ятистопним хореєм написано вірш Максима Рильського «Огорнула темрява кімнату»:

Білий місяць, чорним перевитий,

Хмари за вікном у небі в'ються...

Я люблю, коли є в домі діти,

І коли вони вночі сміються...


Чотиристопним хореєм написаний «Вічний революцьонер» Івана Франка: цей розмір передає бадьорі інтонації впевненості у перемозі справедливості.


Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма... (
Т. Шевченко)

(Ямб.)


У вірші Щоголіва «Ткач» використано чотиристопний дактиль:

Бережно зняв з верстака я основу,

Людям роботу розніс і роздав;

То ж мій спочинок; теперечки знову 

Берди направив, нитки наснував.


І все те бачив, і все знаю,
Нема ні пекла, ані раю...  (
Т. Шевченко)

(Анапест.)

   

І виріс я на чужині,
І сивію в чужому краї;
То одинокому мені
Здається — кращого немає
Нічого в Бога, як Дніпро
Та наша славная країна.  (
Т. Шевченко)

(Амфібрахій.)


Спондей  супутна строфа з двома наголошеними складами ( – - )

Вірш Павла Тичини «Я утверждаюсь»:

Я єсть народ, якого

Правди сила 

Ніким звойована ще не була...


Пірихійсупутна строфа з двома ненаголошеними складами ( V V ):

З любов’ю вухо привертаю

До братніх на землі пісень.


М.Рильський                                            

Історична поема — це твір, написаний про значні події минулого, історичних діячів, визначних, відомих людей.

          Ознаки такої поеми:

-          Історичні події минулого,

-          Образи відомих людей минулого, історичних діячів.

-          Наше завдання прочитати твір і побачити ознаки історичної поеми.


           Поема Івана Франка  «Іван Вишенський» є історичною поемою: поєднує художній вимисел (взяти хоча б закінчення твору — суто метафоричний епізод)  та історичну правду (У творі йдеться про реальну історичну особу – Івана Вишенського).

        Інтимна лірика (фр. intime, від лат. intimus — «найглибший», «потаємний») — умовна назва ліричного твору, в якому панівний мотив —  любовна пристрасть автора. Таку лірику ще називають «любовною». Інтимна лірика розкриває широкий діапазон душевних переживань, постає найяскравішим художнім документом історії людського серця; основні мотиви поезії мають еротичне забарвлення, зумовлюють витончену інтимізацію буття, втаємничення у заповітні істини. Інтимна лірика присутня в творчості, зокрема Ф. Петрарки  та Данте Аліг'єрі, Гафіза й О.Пушкіна, Т.Шевченка й І. Франка, В. Сосюри й Наталі Лівицької-Холодної.


ВОНА ПРИЙШЛА

Вона прийшла непрохана й неждана,

І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.
Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.
І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти...
Прийшла любов непрохана й неждана

Ну як мені за нею не піти?

                                          В.Симоненко

           

         Драма (з грецької - «дія») - один із трьох літературних родів (епос, лірика, драма). У драмі життя показане не через авторську оповідь, а через діалоги і вчинки дійових осіб. Драматичні твори призначені для постановки на сцені й містять діалоги, полілоги, монологи, ремарки (авторські пояснення в тексті драми). Драматичний твір складається з дій або актів. Дії поділяються на сцени, яви або картини. До драматичних жанрів належать: комедія, трагедія і власне драма.

Драматичний твір – це літературний жанр, в якому автор зображує тогочасну дійсність, життєві реалії через мову та вчинки персонажів.

Літературні дослідники відзначають два типи драми:

       1. “Арістотелівська”, також часто можна почути назву “закрита”.

Зміст цього типу полягає в тому, що читач розкриває характерні риси героїв через їхню поведінку та вчинки. Характерна побудова композиції: зав’язка, розвиток дій, кульмінація та розв’язка.

Зразки закритої драми можна зустріти у творчому доробку ще античних письменників, наприклад, Евріпіда або Софокла. Арістотелівська драма була надзвичайно поширена в часи класицизму, в епоху просвітництва. У ті часи у подібному жанрі працювали Корнель, Расін, Шіллер, Лесінг. Серед  світових прозаїків 19 століття можна виділити твори Гюго, Байрона, а серед українських – Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Островського, Карпенка-Карого та Франка.

      2. “Неарістотелівська” або “відкрита”драма.

Письменники, які працювали у такому жанрі, часто надавали творам елементи інтелектуалізації змісту. Найяскравіші представники саме цього жанру – Брехт, Хікмет, Куліш та Кочерга.

Але крім цього поділу існує ще й інший, а саме поділ на ліричну драму та трагікомедію.  У першому випадку автор робить величезний акцент на внутрішньому світі героїв, описує їх почуття, страждання, радість або смуток.           Також присутні асоціативні зв’язки, велика кількість художніх засобів, які додають твору естетичної довершеності. У цьому жанрі працювали титани української літератури: М. Старицький “Чарівний сон” та Леся Українка “Одержима”.

У трагікомедії автор виносить на розгляд читацької аудиторії внутрішню боротьбу та конфлікт особистості. Часто головний герой прагне втілити у життя весь свій творчий потенціал, але це зазвичай об’єктивно неможливо.

 Головною ознакою драматичного твору є мова персонажів. Це ключова частина тексту. Персонажі художнього твору можуть обмінюватися думками, виражати своє ставлення, почуття або просто вести монолог із самим собою.

Драма розвивалась протягом багатьох століть, завдяки цьому вона і ввібрала у себе культуру стародавнього світу, принципи просвітительства та класицизму, існує вона і сьогодні. А завдяки творчості видатних письменників, ми можемо знайомитися із доробками літературних шедеврів та збагачуватися у духовному та моральному планах.


          Комедія — драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири викриваються негативні суспільні та побутові явища, виявляється смішне в навколишній дійсності чи людині (наприклад, «За двома зайцями» М. Старицького).

Коме­дія як жанр зародилася у Стародавній Греції. Вона постала із сороміцьких пісень. Давньогрецька комедія набуває рис політичної сатири.   

Так, твори найвидатнішого античного комедіографа Арістофана («Мир», «Вершники», «Лісістрата») пов'язані з актуальними проблемами суспільного життя, філософії, мистецтва. Перипетії приватного життя — в центрі уваги грецької, новоаттичної комедії (Менандр) та комедії римської (Теренцій, Плавт).

Витоки української комедії криються в інтермедій­ній частині шкільної драми та вертепу XVII—XVIII століть. Як і в кращих зразках європейської комедії, в центрі уваги національних авторів першої половини XIX століття — І. Котляревського («Москаль-чарівник»), Г. Квітки-Основ'я-ненка («Сватання на Гончарівці»), П. Котлярова («Быт Малороссии», «Любка») — опиняється родинне життя героїв, їхні побутові взаємини. Автори велику увагу приділяють звичаям і віруванням українського народу, національним обрядам і традиціям.

Потворні явища дійсності, розвінчання неуцтва, тупос­ті, здирства та крутійства, моральної деградації дворян­ства знайшли втілення в комічних творах Г. Квітки-Основ'яненка, написаних російською мовою («Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе», «Дворянские выборы», «Шельменко-денщик», «Шельменко — волостной писарь»).

У другій половині XIX століття з'явилися комедії, що розкривали життя й побут українського народу в нових суспільно-історичних умовах («За двома зайцями»  М. Старицького, «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» І. Карпенка-Карого, «Чмир», «Мамаша» Μ. Кропивницького, «Майстер Черняк» І. Франка).

Традиції української комедійної класики були про­довжені в літературі XX століття. Однією з перших комедій цього часу стала п'єса «Рожеве павутиння» Я. Мамонтова.

 Вершини свого розвитку в ідейно-художньому плані комедія досягла у творчості М. Куліша («Отак загинув Гуска», «Хулій Хурина», «Мина Мазайло»). Сатирично-комедійний конфлікт п'єси М. Куліша «Мина Мазайло» побудований на висміюванні міщанина-обивателя, його філістерської обмеженості, національного нігілізму. За­перечуючи все українське, він прагне будь-що пристосову­ватися до нових обставин дійсності. В літературі останніх десятиліть комедія представлена у творчості О. Коломійця («Фараони»), О. Підсухи («Ясонівські молодиці»), Я. Стель­маха («Вікентій Прерозумний»), В. Минка («Жених із Арген­тини»).


       Трагікомедія  драматичний жанр, якому властиві риси одночасно і тра­гедії, і комедії. Це відрізняє її від драми як жанру, що є проміжним між трагедією та комедією. В основі трагікомедії лежить трагікомічне світосприйняття драматурга. Очевидно, що трагічне або комічне як у житті, так і в мистецтві не можуть існувати «паралельно», не стикаючись одне з одним. Взаємо­дію цих полярних елементів можна спостерігати й у театрі. Так, комедійне начало співіснує із трагедійним у творчості Шекспіра: на трагічному тлі «Макбета» діють три відьми, що являють собою міфологічну клоунаду; на похмуру й напружену атмосферу в «Королі Лірі» накладається народне сміхове начало в особі блазня. Великий іспанський драматург Лone де Веґа вважав правомірним поєднувати трагічне з комічним, бо ці категорії «змішані» в самому житті. Г. Е. Лессінг також був певен того, що сама природа є зразком спо­лучення буденного з піднесеним, жартівливого із серйозним, веселого із сумним. «Життя по суті є настільки жахливо серйозним, — зазначав Генріх Гайне, — що було нестерпним без цього змішання патетичного й комічного». Отже, протягом багатовікової історії літератури існувало таке трагікомічне сприйняття світу, що й зумовило звернення не до чистих жанрів траге­дії та комедії, а до синтетичного жанру трагікомедії.


Теорія літератури 5 клас 6 клас 7 клас 8 клас 9 клас 10-11 клас Тексти / Аудіо  Укр.письменники Теорія літератури Конспекти уроків / тести Презентації На допомогу учням

Головна

Укр. мова

Укр. літ-ра

Позакл. заходи

Методика

Кл.керівник

Медіатека

Фото

Відео

ЗНО