Контекст (лат. contextus – тісний зв’язок, сплетення) – відрізок,  частина тексту писемної чи усної мови з закінченою думкою, який дає змогу точно встановити значення окремого слова чи виразу, що входять до його складу.

У художньому творі естетичне навантаження кожного елемента тексту визначає близький контекст (фрази, епізоду, ситуації) та широкий контекст (твору, творчості письменника).

У ширшому значенні контекст — середовище, в якому існує об'єкт (наприклад, «Бібліотека і книга в контексті часу»). З формальної точки зору контекст є певною системою відліку, простором імен.

Контекстуальний (від фр. contextuel) — обумовлений контекстом (наприклад, Контекстуальні синоніми).


Теорія літератури 5 клас 6 клас 7 клас 8 клас 9 клас 10-11 клас Літературні  терміни Літературні  стилі

Аналіз художнього твору - це уявна операція над твором,  яка передбачає членування його на частини (складники змісту і форми), виділення певних частин, дослідження їхніх особливостей, визначення місця й функціональної ролі в загальній системі твору, встановлення характеру взаємодії з іншими його частинами.

Традиційно художній твір визначають як складно організоване ціле, що слід аналізувати в єдності форми і змісту. Змістом твору є художньо відображена дійсність. Вона постає у конкретних картинах людського життя. Ці картини відбираються, групуються і усвідомлюються письменником так, що в них проглядає авторське бачення світу, його тенденція. Метою справжнього митця є перетворення форми у зміст, пошук "гарної" думки не може здійснитися без відповідних "правильних" слів, які треба вміти розшукати, щоб створити справжній естетично цінний, ідейно-тематично витриманий художній твір.

Зміст і форма художнього твору визначаються історичними умовами його творення: епохою, соціально-естетичними ідеалами творця, особливостями його творчого обдарування, характером, індивідуальними людськими рисами. У гармонійному поєднанні важливого змісту і відповідної довершеної форми виявляється художність, мистецька якість твору.

Для того, щоб учні зрозуміли своєрідність ідейно-художнього обличчя письменника, слід під час аналізу розкрити взаємозв'язок та взаємозалежність між змістом і формою. Усі факти змісту не існують незалежно від художньої побудови, вони беруть участь у єдності художнього твору, в створенні естетичного враження, як і всі інші будь-які формальні факти. В цьому органічному поєднанні змісту і форми в естетичному предметі зображення і ховається найвища гармонія твору.

Якщо під час аналізу ігнорувати значення форми, це спричинить сприйняття твору як лише ідеологічного явища, а літератури загалом як однієї з форм суспільної свідомості, а не явища культури. З іншого боку, негативні наслідки матиме ігнорування змісту, бо це призведе до беззмістовної абстрактної побудови та формалізму.

Взаємообумовленість змісту і форми, ідейного задуму та кола улюблених митцем образів, засобів втілення цих образів є обов'язковим для справжнього твору мистецтва. Слабкість змісту художнього твору обов'язково відобразиться на його формі. Форма, в свою чергу, не є пасивною, вона відіграє активну роль в художньому процесі. Робота письменника над формою - це одночасно і робота над змістом. Будь-яку дану форму можна розглядати лише як вияв конкретного змісту.

Більшість дослідників схиляються до тієї точки зору, що зміст художнього тексту виражаються через тему та ідею, тобтотвір має ідейно-тематичну основу.


Тема - єдність значень окремих елементів твору.  Це деяка установка, якій підкорені всі елементи твору, деякий намір, що реалізується у тексті. Таким чином, говорячи про тему твору як феномен художнього творіння будемо мати на увазі все те, що стало предметом авторського інтересу, осмислення та оцінок. Між темою й ідеєю у великих творах немає щільного зв'язку, тема перевтілюється в ідею вирішення.

Ідея художнього твору - основна думка, висвітленню якої автор підпорядковує всі змальовані ним картини й образи. Це той загальний висновок, який логічно випливає з  усього зображеного в художньому творі. Скільки б ми не вивчали компоненти художнього твору разом чи по одному, неможливо зрозуміти їх значення без усвідомлення загального ідейного спрямування. Ідея сприймається читачем насамперед через переживання, яке примушує його замислюватись над зображенням, що приводить до усвідомлення думок, закладених автором у його творі. Ідею художнього твору правильно і повно можна визначити лише тоді, коли буде глибоко осмислене все, зображене у творі, передовсім, сюжетні особливості, конфлікт, образна система.

Часто найважливіші моменти змісту розкриваються у проблематиці твору, яка у кожного письменника є своєрідною, індивідуальною. Проблема - це питання, напрямок і хід осмислення теми. Авторське осмислення образного матеріалу - це єдність "проблеми" (процесу осмислення) та "ідеї" (наслідку осмислення).

Своєрідність проблематики є візитною карткою митця, бо немає двох видатних письменників, твори яких мали б тотожну проблематику. Центральна проблема твору часто є організуючою основою, що проходить крізь всі елементи художнього цілого.

Форма твору - сукупність художніх засобів та прийомів, в яких реалізується художній зміст, за допомогою яких внутрішньо та зовнішньо організується твір. Міра таланту автора, його світогляд, темперамент, відібраний для зображення життєвий матеріал, смаки та уподобання письменника обумовлюють форму твору. Форма робить художній зміст безпосередньо сприйнятим.

Форма має свої структурні елементи:
- родово-жанрова форма;
- сюжетна форма;
- композиційна форма;
- образна форма;
- словесна форма.
 

Але, говорячи про форму художнього твору, учителю слід мати на увазі, що її у чистому "рафінованому" вигляді не існує, оскільки кожен компонент твору має як формальне, так і змістове наповнення.


Схема аналізу літературно-художнього твору.

1. Історія створення.

2. Тематика.

3. Проблематика.

4. Ідейна спрямованість твору і його емоційний пафос.

5. Жанрова своєрідність.

6. Основні художні образи в їхній системі й внутрішніх зв'язках.

7. Центральні персонажі.

8. Сюжет й особливості будови конфлікту.

9. Пейзаж, портрет, діалоги й монологи персонажів, інтер'єр, обстановка дії.

       10. Мовна побудова твору (авторський опис, оповідання, відступи, міркування).

       11. Композиція сюжету й окремих образів, а також загальна архітектоніка твору.

       12. Місце твору у творчості письменника.

       13. Місце твору в історії національної та світової літератури.

         Загальний план відповіді на питання про значення творчості письменника.

А. Місце письменника в розвитку національної літератури.

Б. Місце письменника в розвитку європейської (світової) літератури.

     1. Основні проблеми епохи й відношення до них письменника.

     2. Традиції й новаторство письменника в області:

                                                                                                  - ідейного наповнення;

                                                                                                  - тематики, проблематики;

                                                                                                  - творчого методу й стилю;

                                                                                                  - жанру;

                                                                                                  - мовного стилю.

В. Оцінка творчості письменника класиками літератури, критики.

         План-зразок характеристики художнього образу-персонажа.

Вступ. Місце персонажа в системі образів твору.

Головна частина. Характеристика персонажа як певного соціального типу.

1. Соціальне й матеріальне становище.

2. Зовнішній вигляд.

3. Своєрідність світосприймання й світогляду, коло розумових інтересів, схильностей і звичок:

                                        - характер діяльності й основних життєвих устремлінь;

                                        - вплив на навколишнім (основна сфера, види й типи впливу).

4. Область почуттів:

                                        - тип ставлення до оточуючого;

                                        - особливості внутрішніх переживань;

5. Авторське ставлення до персонажа.

6. Які риси особистості героя виявляються в творі:

                                        - за допомогою портрета;

                                        - в авторській характеристиці;

                                        - через характеристику інших дійових осіб;

                                        - допомогою передісторії або біографії;

                                        - через ланцюг учинків;

                                        - у мовній характеристиці;

                                        - через "сусідство" з іншими персонажами;

                                        - через навколишнє оточення.

Висновок. Яка суспільна проблема привела автора до створення даного образу.

          План розбору ліричного твору.

1. Дата написання.

2. Реально-біографічний і фактичний коментар.

3. Жанрова своєрідність.

4. Ідейний зміст:

                                - провідна тема;

                                - основна думка;

                                - емоційне забарвлення почуттів, виражених у вірші в їх динаміці або статиці;

                                - зовнішнє враження й в их або особистих інтонацій.

5. Структура вірша:

                                а) зіставлення й розвиток основних словесних образів:

                                      - за подібністю;

                                      - за контрастом;

                                      - за суміжністю;

                                      - за асоціацією;

                                      - за логікою;

                                 б) основні образотворчі засоби іносказання, використовувані автором:  

                           - метафора;

                           - метонімія;

                           - порівняння;

                           - алегорія;

                           - символ;

                           - гіпербола;

                           - літота;

                           - іронія (як троп);

                           - сарказм;

                           - перифраза;

                                в) мовні особливості в плані інтонаційно-синтаксичних фігур:

                            - епітет;

                            - повтор;

                            - антитеза;

                            - інверсія;

                            - еліпс;

                            - паралелізм;

                            - риторичне питання;

                            - звертання;

                            - вигук;

                                 г) основні особливості ритміки:

                                       - тоніка, силабіка, силабо-тоніка, дольник, вільний вірш;

                                       - ямб, хорей, пірихій, спондей, дактиль, амфібрахій, анапест.

                                 д) рима (чоловіча, жіноча, дактилічна, точна, неточна, багата; проста, складова) і способи римування (парна, перехресна, кільцева), гра рим.

6. Строфіка (двовірш, тривірш, п’ятивірш, катрен, секстина, септима, октава, сонет).

7. Евфонія (благозвучність) і звукопис (алітерація, асонанс), інші види звукового інструментування.


Естетика (грец. αισθητικός — чуттєво пізнавальний, від aisthēta — відчутні речі та aisthanesthai — пізнавати) — філософська наука, що вивчає природу (функції, загальні закони і закономірності) естетичної свідомості (діяльності людини і суспільства,буття), наука про прекрасне.

Естетика - наука про чуттєве пізнання світу; наука про неутилітарне, споглядальне або творче відношення людини до дійсності, наука, що вивчає специфічний досвід освоєння оточуючої дійсності, у процесі чого суб'єкт відчуває, переживає стан духовно-чуттєвої ейфорії, піднесення, радості, катарсиса, духовної насолоди і т.д, відчуває свою органічну причетність до Універсуму, свою сутність неподільно з Першопричиною, Богом.

Метою естетики є філософське вивчення мистецтва і формування критичних суджень про мистецтво. Естетика охоплює крім питань стосовно природи краси, також загальні питання щодо оцінки мистецьких предметів — що ми маємо на увазі коли говоримо, що якийсь мистецький виріб є добрим і як ми визначаємо стандарти такого судження. Об'єктивні підходи твердять, що краса чи цінність є в самому об'єкті і що самі естетичні судження є або вірними або помилковими.


Поетика народної пісні 
Чим вабить слухачів українська народна пісня?
 
Насамперед, своєю особливою поетичною мовою і стислою, влучною, образною. Наприклад:
 
                        Із-за гори, із кручі
 
                        Буйне військо виступає.
 
Після прочитання цих коротких рядків і нашій уяві постає крута гора, із-за якої виступає велике військо, виблискує зброя, чується іржання коней і стукіт копит.
 
Поетичність пісень досягається з допомогою таких художніх засобів, як епітети, порівняння, гіпербола, пестливі слова. Часто в піснях окремі вислови повторюються. Нерідко окремі рядки співаються двічі.
 
Такі повтори допомагають ясніше висловити головну думку, посилюють мелодійність пісень, роблять їх побудову злагодженою і стрункою.
 
Неповторна краса пісні у злитності слова і мелодії.
 
Сама мова пісні віршована, ритмічна, а тому дуже милозвучна. Ця милозвучність посилюється ще й мелодією.
 
Якщо мелодія - крила пісні, то для їх злету потрібна ідейно-емоційна наснаженість слова.
 
Отже, такі особливості пісні, як лаконізм, стабільність розміру, ритмічність, використання різноманітних художніх засобів, що створюють високу поетичність мови, мелодійність та відповідність мелодії змісту пісні, широкий діапазон відображуваних настроїв, щирість почуттів, - все це забезпечило народним пісням неодмінний успіх.
 
 Народна пісня живе століттями і буде вічно жити в народі, надиха-ючи навіть професійних діячів мистецтва на творчість.
 


Балада (фр. ballade, від прованс. ballar — танцювати) — жанр ліро-епічної поезії фантастичного, історико-героїчного або соціально-побутового характеру з драматичним сюжетом. Первісно — танцювально-хорова пісня середньовічної поезії Західної Європи з чіткою строфічною організацією.

       Балади бувають:

        Головні ознаки народної балади


ЗАЖУРИЛАСЯ МОЛОДАЯ ВДІВОНЬКА

Зажурилася молодая вдівонька,
Що не кошена зелена дібрівонька.

— Найму косарів двадцять ще й чотири,
Щоб викосили всі гори і долини.

Косарі косять, а вітрець повіває,
Шовкова трава на покіс полягає.

Шовкова трава на покіс полягає,
Молодий козак вороного сідлає.

— Покинь, козаче, вороного сідлати,
Іди до мене вечерю вечеряти.

— Вечеряй, мила, що бо ти наварила,
А я поїду, десь моя чорнобрива.

Вечеряй, мила, оставайся здорова,
Бо мені стелиться далека дорога.

— Тобі дорога, а мені — шляшок битий.
Серце-козаче, з ким же я буду жити?

Ой зрубай, батьку, високу яворину
Та зроби, батьку, широку домовину.

Та положи нас докупи головами,
Чи не почуєш розмови межи нами.

— А бодай ти, доню, та не дочекала,
Щоб на тому світі з козаком розмовляла.

Лежить дівчина в світлиці на лавоньці,
Молодий козак — у зеленій дубровці.

За дівчиною вся родинонька плаче,
А за козаком чорний ворон кряче.

За дівчиною — все брати та сестриці,
А за козаком — дівчата й молодиці.

      Притча — короткий фольклорний або літературний розповідний твір повчального характеру, орієнтований переважно на алегоричну форму доведення змісту етичних цінностей буття.

Притча за своїми основними ознаками дуже схожа на байку. Терміни «притча» і «байка» вживали, грунтуючись не стільки на жанрових відмінностях, скільки на стилістичної значущості цих слів. Притча — це твір більш високого «рівня», ніж байка, часто має занадто буденний і приземлений зміст.

Притчі, як і байки, мали алегоричний характер. У них акцентувалася морально-релігійний напрям. При цьому природі і характерам людей додавалися узагальнені і схематичні риси. Притчами називали літературні твори, яким просто не підходило назву «байка». Крім того, байки мали закінчений сюжет, чого притча була часто позбавлена.

В українській літературі притчу як основу фабульного розгортання сюжету або й окремий жанр використовували І. Франко (притчі зі збірки поезії «Мій Ізмарагд»), В. Зем­ляк (романи «Лебедина зграя», «Зелені Млини»), В. Шев­чук («Дім на горі»), В. Яворівський («Оглянися з осені»), Є. Гуцало («Позичений чоловік, або ж Хома невірний і лукавий»), Б. Олійник (поема «Сім») та ін. Блискучі зраз­ки притчі містяться в творчості Л. Толстого, Ф. Кафки, Ж.-П. Сартра, А. Камю, Б. Брехта.


          Ренесанс (Відродження) – стиль мистецтва Західної і Центральної Європи, зокрема архітектури, XIV—XVI ст., що базується на відродженні античних (давньогрецьких і давньоримських) архітектурних форм.  

Ренесанс -  французьке слово, що позначає «Відродження». Ренесанс — це епоха Відродження, що проходила в Європі з XIV по XVI століття. У середньовіччя, яке передувало Ренесансу, відкидалися багато речей у житті. Під час Відродження пожвавилася освіта, процвітали торгівля, мистецтво, музика, література і наука. Ренесанс змінив весь спосіб життя Європи. До цього часу люди жили у великих садибах, маєтках. Міст було дуже мало. Все громадське життя було зосереджене в лицарських замках або палацах єпископів. Європа була розділена на незліченну кількість маленьких держав, кожна з яких управлялося принцом або князем.

За часів Ренесансу життя повністю змінилося. У зв'язку з розвитком торгівлі, промисловості і комерції швидко росли міста. Особливе значення здобули заможні торговці. Замість численних маленьких держав виникли великі. Стали складатися нації. Люди почали карбувати гроші.

Віра також була піддана сумніву. Люди стали більше цікавитися подіями у світі та менше піклуватися про загробне життя. Виник бунт проти устоїв та ідей римської католицької церкви, розпочався рух реформації, що призвело до встановлення протестантської релігії. Ренесанс виник не раптом, хоча іноді його виникнення пов'язують з 1453 роком, роком падіння Константинополя під навалою турків, або з 1440, коли було винайдено друкування. Тим не менш століттями росли ті сили, які сприяли виникненню Ренесансу. Ренесанс досяг свого найвищого розвитку спочатку в Італії, а потім поширився по інших країнах Європи. В Італії з'явилася велика група великих художників, серед них Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель, Ботічеллі, Челліні та інші, чиїми роботами ми захоплюємося і до цього дня.


 Бароко (від порт. barroco ісп. barrueco та фр. baroque — перлина неправильної форми) — стиль у європейському мистецтві (живописі, скульптурі, музиці, літературі) та архітектурі початку 16 — кінця 18 ст. Хронологічно бароко слідує за Ренесансом, за ним слідує Класицизм. За естетичним визначенням, бароко — стиль, що виникає на хвилі кризи гуманізму і народження маньєризму. Він висловлює бажання насолоджуватись дарунками життя, мистецтва і природи. Якщо ренесанс мав незначне поширення в країнах за межами Західної Європи, то з доби бароко почалося справжнє поширення європейської цивілізації на інші континенти. Бароко в перекладі з італійської означає «чудернацький». Великого значення в цей час набули церемоніали, етикет, ушляхетнення образу життя й зовнішнього вигляду людини. Ці постулати знайшли своє відображення в мистецтві. Основні риси стилю бароко — парадність, урочистість, пишність, динамічність. Особливо необхідно відзначити прагнення до синтезу мистецтв — взаємопроникнення архітектури, скульптури, живопису й декоративного мистецтва. Архітектура бароко відрізняється просторовим розмахом, плавністю й складним поєднанням криволінійних форм, злиттям об'ємів у динамічну масу, багату на скульптурний декор. Часто зустрічаються розгорнуті колонади, пілястри. Куполи набувають складних форм, стають багатоярусними. Характерні деталі бароко — теламот (атлант), каріатида й маскарон.

Батьківщиною бароко вважається Італія та її такі визначні мистецькі центри, як Рим, Мантуя, в меншій мірі Венеція і Флоренція — де зберігаються перші зразки бароко в архітектурі, скульптурі, живописі.


       Шкільна драма  жанр латиномовної релігійної драматургії, що виник на межі XV-XVI ст. в країнах Західної Європи. Походження Ш.д. пов'язане із статутом церковних та світських навчальних закладів, в яких сценічні вистави були обов'язковими для засвоєння латини. Особливого поширення набула завдяки єзуїтам, захопленим інтерпретацією біблійних та міфологічних сюжетів, передовсім тих сакральних джерел, що стосувалися історії католицької церкви. Шкільна драма спочатку розвивалася у католицько-християнському та антично-класичному напрямах. У ній вплив античної традиції (стислий виклад, наявність епілога тощо) поєднувався із середньовічною (відсутність єдності часу та місця, змішування трагічного й комічного і т.п.) та ренесансною. Часто шкільна драма складалася з п'яти актів, після кожного з них виступав хор. Вистава організовувалась переважно до Різдва, Великодня тощо. В Україні шкільна драма поширилась (через Польщу) у XVII-XVIII ст., створювалась викладачами та учнями духовних (братських) шкіл, спрямовувалась проти експансії католицизму. Основна її віршова форма — силабічна, писана українською книжною мовою. Із збережених Ш.д. найдавніша — "Олексій, Божий чоловік" (1674). З останніх найвизначніших творів цього жанру були трагікомедія "Володимир" (1705) Феофана Прокоповича, присвячена гетьманові І.Мазепі, та п'єса невідомого автора "Милість Божа, од неудоб носимих обид лядских чрез Богдана Зиновія Хмельницкого, преславного войск Запорозких, свободившая...", поставлена 1728. До Ш.д. на біблійні сюжети додавалися інтермедії. 

Вертеп — старовинний пересувний український ляльковий театр, де ставили релігійні і світські (переважно жартівливі та іронічні) п'єси; відтворена стайня з народженням Христа. Український вертепний театр — самобутнє явище у розвитку нашої театральної культури.

Український вертеп відомий з 17 століття. Світська частина вистави поклала початок української комедії 19 століття.

Вертеп поширений в основному в Україні, в барокову добу (17-18 століття) і мав численні регіональні варіанти.

Вертепний ляльковий театр мав форму двоповерхового дерев'яного ящика. На другому поверсі показували різдвяну драму; на першому — механічно прив'язану до неї сатирично-побутову інтермедію. Перша, різдвяна, частина вертепу, яку називали «свята», мала більш-менш стабільну композицію, натомість, друга змінювалася в залежності від місцевих умов, здібності й дотепності вертепника.

З часом вертеп із лялькового театру перетворився на справжній вуличний театр, де лялькову вертепну виставу сполучають із грою живих людей, а подекуди і цілковито вся вертепна вистава зводиться до гри живих осіб.

Діяльність вертепного мистецтва стала популярною за межами України і вертеп побутував у Росії, Білорусі, Сербії та інших слов’янських країнах. Вертепи також були відомі як хорватська і сербська народна культура, зокрема, в районах  Срем і Колубара


Фігурний вірш (лат, figura — зовнішній вигляд, образ) — вірш, в якому синтезовано властивості звукових та візуальних мистецтв, втілені у винахідливій, переважно графічній, формі. Запроваджений еллінським поетом     Сіммієм (збереглося три його вірші — у вигляді сокири, крил та яйця), поширились у європейських, особливо у новоєвропейських літературах XVII ст., набуваючи найнесподіваніших конфігурацій. Висвітлювалися Ф.в. і в піїтиках Києво-Могилянської академії, реалізовувалися у творчості Івана Величковського, Симеона Полоцького та ін., особливо в емблематичному віршуванні. Відродження Ф.в. після майже двохсотлітнього забуття відбулося завдяки авангардистам (Г.Аполлінер, М.Семенко та ін.). Звертаються до цієї неординарної віршової форми і сучасні поети:


Коло

 


____________т и х о____________

___________х о д и т ь__________

_________н іч        с і д а_________

_______т а     й    с п і в а є_______

_______д и в н е      с о л о_______

_______т е м і н ь       с н и_______

________у м и т ь   є д н а________

_________в     з о р я н е_________

___________в е л и к е__________

____________к о л о____________

Афоризм (гр. aphorismos — визначення, вислів) -  коpоткий влучний вислів, який у стислiй, зpучнiй для запам’ятовування фоpмi подає глибоку думку: Каpаюсь, мучусь... але не каюсь! (Т. Шевченко).


Ми не знаємо, як вчинити з нашим коротким життям, але все-таки бажаємо жити вічно ( А. Франс).                              

Життя - це школа, проте не варто поспішати з її закінченням (Еміль Кроткий).

Життя кожного зайняте завтрашнім днем. Люди не живуть, а збираються жить. Сенека (молодший)


Травестія (італ. travestire — перевдягати) — різновид жартівливої, бурлескної поезії, коли твір із серйозним чи героїчним змістом та відповідною формою переробляється, "перелицьовується" у твір комічного характеру з використанням панібратських, жаргонних зворотів. Першим явищем Т. вважається "Батрахоміомахія" — Т. на "Іліаду" Гомера, здійснена в античну добу Пігретом. Т. як жанр з'явилася в Італії (XVII ст.). Найвідоміший майстер цієї форми — французький поет П.Скаррон, автор поеми "Вергілій навиворіт". Зверталися до Т. і в російській літературі: В.Майков, "Єлисей, або Роздратований Вакх"; М.Осипов, "Вергілієва Енеїда, вивернута навспак". Найоригінальніший варіант Т., що став подією не лише українського письменства, була "Енеїда" І.Котляревського, який взяв із поеми Вергілія лише сюжетний стрижень та імена персонажів, перевдягнувши в українські строї та переселивши їх в національне середовище XVIF ст. Твори такого ґатунку називаються "ірої-комічною поемою". Однак Т. не обмежується певним жанром, може бути, наприклад, повістю, як-от "Рекреації" Ю.Андруховича. Т. відмінна від пародії, в котрій сатиричний зміст зберігає серйозну форму, витриману в манері пародійованого твору .


 Пародія — комічне або сатиричне наслідування іншого художнього твору.

Пародія в перебільшеному вигляді відтворює характерні особливості оригіналу. Зазвичай вона навмисне будується на несподіваності стилістичного і тематичного планів тесту: наприклад, «низький» предмет описується «високим» стилем («бурлеск»), а «високий» — низьким стилем («травестія»).

 Бурлеск  (фр. burlesque, італ. burla — жарт) – стиль сатиричної літератури, в основі якого навмисна невідповідність між темою твору та мовними засобами, що створює комічний ефект, Наприклад «Енеїда» Котляревського на тему однойменої героїчної поеми Вергілія.


  Алюзія – художньо-стилістичний прийом , натяк на загальновідомий історичний, літературний чи побутовий факт у розрахунку на обізнаність і кмітливість читача, який має витлумачити цей натяк, наприклад: піррова перемога – перемога, здобута ціною величезних жертв.


  Літературний напрям — це конкретно-історичне втілення художнього методу, що проявляє себе в ідейно-естетичній спільності групи письменників у певний період часу. Літературний напрям є своєрідним синтезом художнього методу та індивідуального стилю письменника.


 Літературна течія — сукупність ідейно-естетичних принципів і прийомів, спільних для письменників певного літературного угруповання (наприклад, течії авангардизму — абстракціонізм, експресіонізм, сюрреалізм, конструктивізм, футуризм).


 Сентименталізм –  напрям у європейській літературі, другої половини XVIII — початку ХІХ ст., що характеризується прагненням, відтворити світ почуттів простої людини й викликати співчуття читача до героїв твору. Сентименталізм розвивався як утвердження чуттєвої, ірраціональної стихії в художній творчості на противагу жорстким, раціоналістичним нормативам класицизму та властивому добі Просвітництва культу абсолютизованого розуму. Сентименталізм дістав свою назву від роману англійського письменника Л. Стерна «Сентиментальна подорож по Франції та Італії» (1768). Поступово сентименталізм запанував і в інших жанрах, змінивши жанрову систему сучасної йому літератури. Сентименталізм відкидає класицистичний поділ жанрів на «високі» і «низькі», усі вони стають рівноправними. Письменники-сентименталісти відкрили здатність простої людини, не зіпсованої цивілізацією, передовсім ідеалізованого селянина, до тонких чуттєвих переживань. 
      
 
      
 Визначальні риси сентименталізму: 
       - відтворення почуттів і пристрастей людини як основний предмет зображення;
 
       - позитивні герої — представники середніх і нижчих верств суспільства;
 
       - вільна побудова твору;
 
       - підвищена емоційність зображення подій та характерів, їх нетиповість;
 
       - мальовничі сільські пейзажі;
 
       - розробка переважно епічних форм, виникнення ліро-епосу;
 
       - інтенсивне використання пестливої форми та слів, що означають почуття й настрої.
 
Видатними представниками цього напряму є Ж.-Ж. Руссо (Франція), С. Річардсон (Англія), Й.-В, Гете (Німеччина.
 
В Україні сентименталізм найяскравіше проявився у творчості І. Котляревського («Наталка-Полтавка») та Г. Квітки-Основ'яненка («Маруся», «Сердешна Оксана», «Козир-дівка», «Щира любов» тощо).
 

Реалізм - літературно-художній напрям, який остаточно сформувався приблизно в середині ХIХ ст. і розробив принципи аналітичного осмислення дійсності і життєво достовірного її зображення в художньому творі. Реалізм розкривав суть життєвих явищ через зображення героїв, ситуацій і обставин, «узятих з самої дійсності». Письменники цього напряму досліджували зовнішні (конкретні соціально-історичні) і внутрішні (психологічні) чинники описуваних ними подій, утілювали в персонажах не лише індивідуальні людські характери, а і типові риси представників певних громадських шарів (саме завдяки реалізму виникло уявлення про соціально-психологічні типи).

В 1830—1850-х роках реалізм як новий літературний напрям затверджується в європейських літературах, зокре­ма українській. XIX століття дало світовій літературі таких видатних письменників-реалістів, як Стендаль, П. Меріме, О. Бальзак, Г. Флобер у Франції; Ч. Діккенс, У. Текке-рей, Т. Гарді, Ш. Бронте в Англії.

Серед українських реалістів — пізній Т. Шевченко, Марко Вов­чок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, С. Руданський, І.  Франко, М. Коцюбинський.


Романтизм — один із провідних напрямів у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX ст. Романтики виступали проти нормативності класицистичного мистецтва, проти його канонів та обмежень.

Український романтизм (фр. romantisme) — ідейний рух в українській літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.

Розвиток і розквіт романтизму в українській літературі припадає на 30-ті – початок 40-х років ХІХ ст. У цей час в українській літературі йшов складний процес синтезу й боротьби різних ідейно-художніх напрямів, течій, стилів, жанрів: продовжує існувати бурлеск, головним чином консервативно-епігонського характеру; розвивається романтизм у прогресивній і реакційній течіях; розвиток реалізму ускладнюється відродженням деяких традицій сентименталізму, і , нарешті, утверджується критичний реалізм.

Романтизм був порівняно найвиразніше виявленим напрямом в українській літературі першої половини ХІХ ст. з власною, хоч і не завжди ясно викладеною, програмою, з боротьбою різних ідейних течій у ньому. Елементи романтизму помітні були вже в останніх частинах “Енеїди” та в “Наталці-Полтавці” І.Котляревського, однак вперше про нові принципи писав П.Гулак-Артемовський у листі з приводу балади “Рибалка”, що вважається своєрідним літературним маніфестом українського романтизму.

Провідне місце в українському романтизмі посіла так звана харківська школа романтиків, до якої належали П.Гулак-Артемовський, Л.Боровиковський, О.Шпигоцький, І.Срезневський, а пізніше – А.Метлинський, М. Костомаров, О.Корсун, а на Західній Україні – “Руська трійця” – М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький. З романтизмом у певний період була пов’язана творчість Є.Гребінки, М.Петренка, В.Забіли, О.Афанасьєва-Чужбинського.

У кінці 30-40-х років ХІХ ст.. в українській літературі з’являються ознаки занепаду романтизму як окремого напряму. І все ж романтизм в Україні не зник відразу, вплив його позначився не тільки на сучасних, а й на наступних поколіннях літераторів. Особливо живучою виявилася традиція романтичної героїзації козацтва (М.Костомаров, П.Куліш та інші).



     Романс (ісп. romance, від лат. — по-романськи) — невеликий за обсягом вірш та музичний твір для сольного співу з інструментальним акомпанементом.

Термін «романс» — іспанського походження. Вже з XVI ст. він вживався для визначення сольної світської пісні з інструментальним, переважно гітарним, супроводом, а в XVIII—XIX ст. набув загальноєвропейського поширення.

 Характерними рисами цього жанру є перевага особистих інтимних мотивів, психологічно-заглиблене, деталізоване відображення почуттів та настроїв, наспівна кантиленна мелодика.

В наш час пісні-романси широко

розповсюджені і в селах і в містах

серед усіх верств суспільства.

Слова:Вадим Крищенко   

Музика: Володимир Домшинський


А вже осінь прийшла у мій сад,

Забагрянила пишний наряд,

Затуманила вись голубу          

І ронила у серці журбу.            (2)


А вже осінь прийшла у мій сад,  

Я ж не кликав її - "Йди назад,   

Не обтрушуй зелені гаї           

І не стукай у вікна мої."          (2)






А вже осінь прийшла у мій сад.

"Я ж не кликав тебе, йди назад!

Не обтрушуй зелені гаї

І не стукай у вікна мої!"


А вже осінь прийшла у мій сад,

І так швидко, і так невпопад,

Все притихло змінилось скрізь,    

Я ще літом п'янким не зігрівсь...  (2)



А вже осінь прийшла у мій сад,    

І так швидко, і так невпопад,     

Все притихло змінилось скрізь,    

Я ще літом п'янким не зігрівсь.    (2)


Не прошу я дарунків твоїх,

Не шукаю осінніх утіх.

А вже осінь прийшла у мій сад.    

"Я ж не кликав тебе, йди назад!"   (2)


А вже осінь прийшла у мій сад,

Цвіт кохання замів листопад,

Хоч багато барвистих одеж,        

А того, що було не вернеш.         (2)

Елегія (грец. λεγεία — журлива пісня, скарга; хоч етимологічне значення може мати й інші джерела: фріг. elegn — очеретина, очеретяна сопілка) — один із жанрів лірики медитативного, меланхолійного, часом журливого змісту.


Елегія має свою специфіку. Не всі сумні твори слід вважати елегіями. Для справжньої елегії журба є концепту­альною. Вона є результатом усвідомлення певних законо­мірностей дійсності, що виявляють себе в протиріччях між життям і смертю, добром і злом. Саме ці моменти свідчать про збагачення елегійного жанру в сучасній літературі. Особливо це характерно для творчості В. Сосюри, В. По­ліщука, М. Бажана, М. Рильського, А. Малишка, І. Муратова, В. Стуса, І. Світличного, М. Вінграновського, Л. Костенко  

Елегійні настрої характерні для поезії українських романтиків ЗО—40-х років XIX століття (А. Метлинський, С Писаревський, М. Петренко, В. Забіла). Елегія посідає важливе місце в творчості Т. Шевченка («Думи мої...», «Чого мені тяжко...»). Народною піснею стала елегія Л. Глібова «Журба». Досить часто трапляються елегії у творчості І. Франка («Майові елегії», «Розвійтеся з вітром»), Лесі Українки («Східна мелодія», «Мрія далека»), поезії П.Грабовського, В.Самійленка, М.Чернявського.


   Лірика 1. Один із трьох родів художньої літератури, в якому навколишня дійсність зображується шляхом передачі почуттів, настроїв,                                                            переживань, емоцій ліричного героя чи автора.  

                              2.  Певний віршовий твір або сукупність творів.

Лірика як літературний рід сформувалася у Стародавній Греції, високого рівня розвитку досягла у Стародавньому Римі. Відомими античними поетами були Піндар, Сапфо, Анакреонт, Горацій, Овідій. В епоху Відродження з'являються твори Петрарки, Шекспіра. XVIII—XIX ст. дало світові поезію Ґете, Байрона, Шеллі, Шевченка, Пушкіна, Франка, Лесі Українки.

Українська лірика розвинулася з народної пісні. Пісні легендарної Марусі Чурай Назавжди увійшли в золотий фонд української лірики: Відомим постом-ліриком був Сковорода. Значний внесок у розвиток української "лірики внесли П. Тичина, М. Рильський, В. Сооюра, А. Малишко, Д. Павличко, В. Симоненко, Ліна Костенко, П. Скунць.

Види і жанри лірики

А. Ткаченко  для поетапного осягнення феномена лірики пропонує таку послідовність:

1. Рід — лірика.

2. Вид — лірика.

а) віршована, або ж поезія;

б) драматизована, або рольова;

в) прозова (мініатюри та більші форми).

3. Жанр (пісня, ода, елегія, епіграма тощо).

Кожна з цих позицій у цій ієрархії може мати свої ранов йди. Наприклад:

Крім таких різновидів, можливі й інші параметри: тенденційна / нетенденційна, метафорична / автологічна. У відповідності з видами пафосу можливі інші різновиди. Ймовірні й інші ієрархічні ланцюги. Так, інтимна лірика може бути любовною.


   Ода (грец. дай — ліричний твір, який славить богів, видатних людей, важливі суспільні події, величні явища природи. В епоху античності одою називали хорову пісню. Визначним класиком одичної поезії був Піндар (V ст. до н. е.). Він писав релігійні гімни міфологічного характеру на честь Діоніса, урочисті пісні на честь воєнних перемог греків та епінікії — пісні на честь переможців у олімпійських іграх. До нашого часу дійшли лише епінікії. Оди Піндара (522 — 422 рр. до н. е.) мали урочистий, пишний стиль, вишукані художні засоби, строгу метричну форму і композицію (строфа — антистрофа — епод). Римський поет Горацій (IV ст. до н. е.) славив у своїх одах Венеру, Вакха, імператора Октавіана Августа. В епоху Відродження ода стає популярною у творчості поетів "Плеяди", на чолі якої стояв відомий французький письменник Ронсар, який видав книжку "Оди" (1550 р.). Ода була улюбленим жанром класицистів. Вони вважали оду високим поетичним жанром. Н. Буало у праці "Мистецтво поетичне" виклав правила одописання. На його думку, ода повинна бути урочистою і зворушувати читача. Відомими одописцями були Клопшток, Шиллер (Німеччина), Ломоносов, Кантемір (Росія), Байрон (Англія).

В українській літературі жанр оди сформувався на початку XIX століття (І. Котляревський "Пісня на новий 1805 год пану нашому і князю Олексію Борисовичу Куракіну"). В добу бароко ода була відома як панегірик. Українські поети відійшли від високого стилю оди. Гулак-Артемовський здійснив переробку у бурлескному стилі од Горація ("До Гараська", "До Пархома"). У літературі XX століття цей жанр втратив популярність, поети використовують його рідко. Відомий цикл од С. Крижанівського ("Ода людині", "Ода дереву", "Ода швидкості", "Ода бібліотеці"). До жанру оди зверталися І. Муратов, І. Драч. У радянські часи соціалістичні реалісти возвеличували в одах вождів комуністичної партії.

Відомі три форми од:

1) восьмивіршова строфа з двох катренів з перехресними римами, розмір — чотиристопний ямб;

2) восьмивіршова строфа з двох катренів, перший із них має перехресні рими, другий — охопні;

3) десятивіршова строфа з катрена, що має перехресні рими і шести вірша з тернарним римуванням.

Існували одичні строфи з дванадцятьох віршів.


  Пеан (грец. раіаn, раіеоn, раіon — цілитель, спаситель) — гімн на честь бога поезії і сонця, захисника від лиха Аполлона, згодом пеанами почали називати пісні-молитви, пісні-подяки на честь інших богів. Сформувався як жанр.у Спарті (VII ст. до н. е.). Авторами пеанів були Алкман, Вакхілід, Піндар.


  Гімн (від грец. hymnos) — урочиста пісня на честь визначної події або героя. У Давньому Єгипті і Греції у гімнах славили богів (культові гімни) Афродіту, Артеміду і героїв (військові гімни). У Київській Русі складали гімни на честь князів. У добу середньовіччя набули популярності релігійні гімни. Античні гімни мали особливу композицію. Вони включали форму звертання до об'єкта похвали, в гімні детально оспівувалися подвиги. Завершувалися твори молитвою, заклинанням, побажанням, у них використовувалися окличні, питальні фігури, повтори. У Стародавній Греції гімни були сюжетними.

В Україні роль національних гімнів виконували "Заповіт" Т. Шевченка, "Вічний революціонер" І. Франка. Гімном незалежної України є "Ще не вмерла України" (слова П. Чубинського, музика М. Вербицького).


 Канцона (італ. canzone — пісня) — жанр середньовічної лірики трубадурів Провансу, присвячений коханню. Канцона мала строфічну будову, наскрізне римування. Остання строфа була коротшою, вона присвячувалася дамі серця. Жанр канцон и використовували Данте, Петрарка, Боккаччо. Українські поети до цього жанру зверталися рідко. В Україні канцони відомі з перекладів І. Франка та М. Бажана.


 Псалми (грец. psalmos — пісня, гра на струнному інструменті) — пісня релігійного змісту. Псалми були популярними в добу бароко. Відомі псалми Г. Сковороди ("Сад божественних пісень"), Т. Шевченка ("Давидові псалми"). З певними змінами цей жанр використали П. Тичина ("Псалом залізу"), Є. Маланюк ("Псалми степу").

  

 Мадригал (італ. madrigale — пісня рідною мовою) — невеликий твір (2—12 рядків) на тему кохання. Н. Буало писав, що мадригал повинен дихати "ніжністю, солодкістю й любов'ю". Мадригал має форму звертання, відзначається дотепністю, містить компліменти особі, до якої звернений. Він з'явився в епоху Відродження. Авторами мадригалів були Петрарка, Боккаччо. Мадригал поширений у салонній і альбомній поезії XVII—XVIII ст. У поезії пізнішого часу використовувався рідко. Автором українських мадригалів були Климентій Зиновіїв, О. Кониський, М. Старицький, Олена Пчілка, І. Франко, Леся Українка, Олександр Олесь, Олег Ольжич.

   

 Дифірамб (грец. dithyrambos) — урочиста хорова пісня, присвячена богові Діонісу, згодом іншим богам і героям. Дифірамб урочистим пафосом близький до оди і гімну, він супроводжувався танцями. Розквіт дифірамба пов'язаний з творчістю Піндара і Вакхіліда, а формування жанру з лірикою давньогрецького поета Аріона. Арістотель вважав, що з дифірамба розвинулася грецька трагедія. Наприкінці IV ст. до н. е. дифірамб перестав існувати. Тепер під дифірамбом розуміємо надмірне звеличення якоїсь особи.  


  Станси (італ. stanza — зупинка, кімната) — чотирирядкова строфа, яка має закінчену думку і жанр медитативної лірики. За змістом станси — щось середнє між одою і гімном. Хрестоматійним зразком стансів вважають вірш О. Пушкіна "Брожу ли я вдоль улиц шумных". Авторами стансів є М. Рильський, Б. Кравців і М. Вінграновський. У творчій спадщині Б. Кравціва є збірка "Сонети і станси. З поетичного щоденника (1971—1973)".


  Альба (прованс. alba — світанок) — жанр куртуазної лірики XI—ХІІ ст. Це пісня, яка має форму діалога або монолога, ситуація альби — розлука закоханих на світанку. У ній звучать скарги на те, що світанок, сторож з башти, перший звук ріжка перервали чари кохання, побачення рицаря-трубадура з "дамою серця". Персонажі альби: дама, рицар, ревнивий чоловік, товариш рицаря, який стоїть на варті. Талановитими творцями альб були Укдела Баккаларія, Бертран де Борн.

     

   Рубаї — жанр медитативної лірики, запозичений із фольклору таджиків і персів. Розквіт рубаї припадає на XI століття, він пов'язаний із творчістю Омара Хайяма та Абу Са'їда. Рубаї включає чотири рядки, з яких перший, другий і четвертий римуються. Перший бейт (дворядковий вірш) є засновком, третій висновком, який посилюється афористичним виразом в останньому рядку. Відомі рубаї-драми, рубаї-описи, рубаї-панегірики. Сукупність рубаї називають рубаятом.

До жанру рубаї зверталися Д. Павличко, О. Орач, Галина Тарасюк, В. Базилевський. Особливостям рубаї присвячене дослідження Олени Сьомочкіної "Рубаї у жанрово-стильовій системі української поезії другої половини XX ст." (2005 p.).

     

 Епіталама (грец. epithalämios — шлюбний, весільний) — у давньогрецькій ліриці — пісня на честь молодого подружжя. її виконували під час шлюбної церемонії, вона мала форму побажання. Епіталама сформувалася у VIII—VI ст. до н. е. Авторами епіталам були Сапфо, Теокріт, Катулл. До цього жанру зверталися В. Тредіаковський, І. Сєверянін, він зустрічається у творчості М. Рильського.

     

 Серенада (франц. serenade від італ. sera — вечір) — пісня про любов, яку виконують під акомпонемснт мандоліни або гітари. Серенада славила цноти дівчини, запрошувала на побачення. Вона була поширена в Іспанії та Італії, у музиці XVIII—XIX ст. стала інструментальним твором камерного характеру.

У поемі Лесі Українки "Давня казка" лицар Бертольдо серенадами завоював серце красуні Ізидори. До жанру серенади звертались М. Вороний, Є. Гребінка, С. Черкасенко.

     

 Епітафія (грец. epitaphios — надгробне слово) — вірш, який призначений для напису на надгробному пам'ятнику. Такий напис у формі епіграми, епінікія (пісня про непохованого небіжчика) пов'язаний з культом мертвих, він мав дидактичну функцію. У Давній Греції епітафії славили чесноти видатних людей, героїв, зокрема захисників Вітчизни. Згодом з'явилися епітафії на честь неіснуючих людей, у яких викривалися певні людські вади. В Україні епітафії набули поширення в літературі бароко (Лазар Баранович, Варлаам Ясинський, Феофаи Прокопович). У літературі XX століття з'явилися епітафії В. Еллана-Блакитного, В. Симоненка, М. Сома. Цей жанр не втратив і сьогодні свого значення.


 Епіграма (грец. epigramma—напис) — жанр сатиричної лірики. У Давній Греції епіграми писали на вівтарях спершу у формі елегійного дистиха, згодом ямбічним розміром. Історія епіграми пов'язана з іменами Езопа, Платона, Сапфо, Симоніда, Анакреонта, у римській літературі — Маршала, Ювенала. Епіграма була популярною в творчості Г. Смотрицького, А. Римші. Цей жанр використовували І. Франко, В. Самійленко, В. Сосюра, Д. Білоус, В. Симоненко, П. Осадчук.

     

 Елегія (грец. elegeia — скарга) — ліричний твір меланхолійного, сумного змісту. Елегія з'явилася у Стародавній Греції у VII ст. до н. е. Мала форму елегійного дистиха. Архілох, Тіртей, Солон писали патріотичні елегії, Мімнерм — інтимні. Римська література культивувала жанр любовної елегії (Проперцій, Тібулл, Овідій). Елегія була улюбленим жанром сентименталістів, українських романтиків (М. Петренко, В. Забіла). Відомі елегії-сповіді (С. Руданський), елегії-думи (Т. Шевченко), елегії-пісні (Л. Глібов). Є елегії у творчому доробку І. Франка ("Майові елегії"), Лесі Українки ("До мого фортеп'яно"), Б.І. Антонича ("Елегія про перстень ночі", "Елегія про перстень кохання"). До цього жанру звертаються сучасні поети (П. Тичина, А. Малишко, І. Драч, Ліна Костенко). Особливості жанру елегії вивчали такі літературознавці, як Г. Сивокінь ("Давні українські поетики"), В. Маслюк ("Латиномовні поетики і риторики XVII - першої половини XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні"), Олена Ткаченко ("Українська класична елегія").

  

 Послання — ліричний твір, написаний у формі листа або звернення до якоїсь особи чи людей. У творах цього жанру використовувалася дидактична або морально-філософська проблематика, яка поєднувалася з панегіричною, гумористичною або сатиричною. Основоположником жанру був римський поет Горацій, автор послання "До Пісонів". До жанру послання зверталися Т. Шевченко ("І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє", "Гоголю", "Марку Вовчку", "До Основ'яненка"), І. Франко ("Товаришам із тюрми", "Молодому другові"), Леся Українка ("Товаришці на спомин"). Вірші цього жанру є у творчому доробку П. Тичини, М. Рильського, М. Драй-Хмари, В. Сосюри.


 Ліричний портрет — це вірш, у якому дається оцінка певної реальної особи (Є. Маланюк — "До портрета Мазепи", Д. Павличко — "Олександр Довженко", М. Рильський — "Шевченко"). У ліричних портретах змальовується зовнішність і внутрішній світ ліричного героя або конкретної особи.

  

 Думка (дума) — ліричний жанр медитативно-елегійного характеру, поширений у творчості українських, польських, білоруських письменників-романтиків XIX ст. Думками є твори Т. Шевченка "Нащо мені чорні брови", "Тяжко-важко в світі жити", цикл віршів М. Петренка "Думи та співи".

Художня література розвивається, лірика збагачується новими жанро-утвореннями. У поетичній практиці зустрічаються жанри, запозичені з музики (марш, ноктюрн, прелюдія, вальс, варіація, сюїта, симфонія, рапсодія, реквієм, ораторія, кантата), живопису (етюд, портрет, автопортрет, натюрморт, барельєф). Іноді поети називають свої твори монологами, репортажами, нарисами, оповіданнями, новелами, памфлетами.

Оскільки дрібна класифікація ліричних творів у сучасній літературі неможлива, чисті жанри трапляються рідко, відбувається їх синтез, доцільно виділяти широкі жанрові групи творів, зокрема, лірику філософську, медитативну, сугестивну, публіцистичну, сатиричну і наукову. У філософській ліриці раціональне домінує над емоціональним. її предмет —філософське освоєння людини і світу, загальні закономірності розвитку суспільства і природи, онтологічні та екзистенційні проблеми. Філософська лірика використовує такі жанри, як елегія, етюд, сонет, газель, рубаї. У 50—70-х роках XX ст. у жанрі філософського сонета працювали М. Рильський, А. Малишко, П. Тичина.

     

Медитація (лат. meditatіо — роздум) — жанр ліричної поезії, в якому поет розмірковує над онтологічними, екзистенціальними проблемами. В основі медитативної лірики — аналіз внутрішнього світу людини, співвіднесеної з довкіллям. Автор медитації прагне пізнати себе і світ, певні життєві явища. В українській поезії медитації писали Лазар Баранович, Г. Сковорода, Т. Шевченко, П. Куліш, І. Франко, М. Рильський. М. Зеров, Б.-І. Антонич, Ліна Костенко, П. Мовчан, Ігор Калинець.

     

Сугестивна лірика (лат. suggestio — натяк, навіювання) - жанрова група ліричних творів, яка освоює духовну сферу, внутрішні конфлікти морально-психологічного характеру. Важливу роль в сугестивній ліриці відіграють асоціативні зв'язки, багата метафорика, мелодійність, розмиті образи, розхитані мовно-інтонаційні конструкції, опосередковані натяки. Сугестивна лірика — найчастіше потік почуттів, складні емоційні переживання без означення мотивів, причин, незбагненні, невловимі стани ліричного героя, які важко відтворити реалістичними засобами. Сугестивні вірші пишуть поети філософського і медитативного складу мислення. До неї найчастіше звертаються митці з інтроспективним мисленням (Б. Пастернак — "Зимова ніч", Ліна Костенко — "Осінній день, осінній день, осінній...").

У поетичній сугестії домінує імпресіоністичний стиль, у ній на першому плані — живе враження. Зразком такої лірики є вірш Ліни Костенко "Осінній день, осінній день, осінній..."

Осінній день, осінній день, осінній!

О синій день, о синій день, о синій!

Осанна осені, о сум! Осанна.

Невже це осінь, осінь, о! — та сама.

Останні айстри горілиць зайшлися болем.

Ген, килим, витканий із птиць, летить над полем.

Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.

І плаче коник серед трав — нема мелодій.


 Публіцистична лірика — це відкрито тенденційні твори, її предмет — соціальні, політичні, світоглядні проблеми, завдання: утвердити або заперечити якусь думку. Публіцистична лірика адресується конкретній особі або широкому колу читачів. У ній органічно поєднується раціональне і емоціональне, вона вдається до такого способу вираження, як декларація.

Публіцистична лірика використовує жанри монологу, послання, оди, памфлета, репортажу, відкритого листа.

Важко назвати поета, який не писав би публіцистичних віршів.

     

Сатирична лірика. Сатира (лат. satira від satura — суміш, усяка всячина) об'єднує твори різних жанрів, які викривають негативні явища в житті суспільства або людини. У вузькому значенні — це ліричні твори викривального змісту. Перші зразки цього жанру знаходимо у римського поета Ювенала.

      

Наукова лірика. Це такий жанр лірики, у якій змістом є науковий компонент. Теоретиком наукової поезії є французький літературознавець 3. Гіль. У ''Трактаті про слово" (1869 р.) він писав про потребу поєднувати в художньому творі науку і мистецтво. Зразком наукової поезії є твір Тіта Лукреція Кара "Про природу речей". Горацій ("До Пісонів"), Н. Буало ("Мистецтво поетичне") порушували в своїх творах проблеми теорії мистецтва. Наукова поезія набуває особливої популярності у літературі XX ст. її представляють М. Доленго ("Об'єктивна лірика. Схеми і діагнози", 1923 р.), В. Поліщук ("Геніальні кристали"). Вплив науково-технічного прогресу позначився на ліриці футуристів, конструктивістів. Наукові проблеми осмислює І. Драч ("Балада про ДНК", "Чорнобильська Мадонна"). Зразками наукової поезії є окремі твори із збірки "В космічному оркестрі" П. Тичини, "Число" М. Бажана. Наукова поезія може мати філософський (П. Антокольський — "Четвертий вимір", І. Сельвінський — "Космічна соната"), медитативний (Л. Вишеславський — "Зоряні сонети"), публіцистичний (І. Драч — "Балада про ДНК") характери.


Жанри лірики

    1. Громадянська лірика — розкриває суспільно-національні питання і почуття ("Золотий гомін" П. Тичини, "Любіть Україну" В. Сосюри, "Любому парламенту" П.                    Скунця).

                   У громадянській ліриці можна виділити суспільно-політичну ("Антиглобалістичне" П. Скунця) і патріотичну ("Мені однаково" Т. Шевченка) тематики.

    2. Інтимна лірика відображає переживання героя, пов'язані з особистим життям. її різновиди:

        а) любовна — про кохання як стан душі ліричного героя ("Так ніхто не кохав" В. Сосюри);

        б) еротична — про тілесне чуттєве кохання (збірка "Золоте ябко" Д. Павличка);

        в) родинна ("Сива ластівка" Б. Олійника);

        г)  лірика дружби ("Без вожаків" П. Скунця).

    3. Філософська лірика — осмислення змісту людського життя, проблеми добра і зла (зб. Ліни Костенко "Над берегами вічності").

    4. Релігійна лірика — виражає релігійні почуття і переживання ("Молитва" Т. Шевченка, "Мій храм" Зореслава).

   5. Пейзажна лірика передає роздуми і переживання ліричного героя, викликані явищами природи ("Осінь на Гуцульщині" Ю. Боршоша-Кум'ятського, "Знову дощ                    під вікнами журиться" X. Керити).

    6. Сатирична лірика викриває суспільні або людські вади ("Кавказ" Т. Шевченка, "Із дзвінкого — в глухі" П. Скунця).


 Жанр ліро-епічний (від франц. gеnrе — рід, вид) — своєрідний літературний жанр, у якому гармонійно поєднуються зображальні засоби виразності, притаманні ліриці та епосу, внаслідок чого витворюються якісно нові сполуки (вірш у прозі, ліро-епічна поема, роман у віршах та ін.). Зародження ліро-епічних творів простежується в добу романтизму, коли ліричні тенденції розповсюджувалися на інші роди літератури.

Ліро-епічний твір це літературний твір, в якому гармонійно поєднуються зображально-виражальні засоби, притаманні ліриці та епосу, внаслідок чого утворюються якісно нові сполуки (балада, співомовка, поема, роман у віршах).


 Алегорія (дав.-гр. αλληγορία — іносказання) — спосіб двопланового художнього зображення, що ґрунтується на приховуванні реальних осіб, явищ і предметів під конкретними художніми образами з відповідними асоціаціями, з характерними ознаками приховуваного. Алегоричні образи переважно є втіленням абстрактних понять, які завжди можна розкрити аналітично. Значення алегорії, на відміну від багатозначного символу, однозначне і відділене від образу; зв'язок міжзначенням і образом встановлюється за подібністю (наприклад, лев — сила, влада чи царювання).


 Гротеск (фр. grotesque — смішний, незвичайний) поетичний пpийом зумисного спотвоpеня або змiшування контpастiв: тpагiчного i комiчного, добpого та злого, pеального i фантастичного.

Поема "Гофманова ніч":

Ось він сидить, цей куций Мефістофель,
 Недобрих учт похмурий бенкетар.
 Ах, що йому до жінчиних пантофель,
 Врядовницьких чинів, і орденів, і чвар!
 Ковтає мовчки дим, вино слизьке і слину,
 Мовчить, і дивиться, і гне свою живу,
 Загострену, мов голий нерв, брову,
 Неначе сласний кіт худу і хтиву спину.
 Тож він — гігантський кіт, улесливо солодкий,
 То ж він — замучений уявою маньяк,
 В гурті розпутників, поетів і кривляк
Сидить з лицем диявола й девотки.


Контраст  протиставлення або зіставлення явищ, понять (ще антитеза, антоніми), різко окреслена протилежність у чомусь: рисах характеру, властивостях предметів чи явищ.

Як сфінкс стоїть передо мною
         Моя країна жалібна,
         Як злука Бога з Сатаною,
         Як келих крові і вина.
 


Психологізм ( грец. psych — душа; лат. lohos — слово, вчення;) — передача художніми засобами внутрішнього стану персонажа, його думок, переживань, зумовлених внутрішніми й зовнішніми чинниками.

Зачатки психологізму спостерігаються уже у творах усної народної творчості, де вони проявляються через художній прийом психологічного паралелізму. Цей фольклорний прийом творчо використовувався потім письменниками, починаючи з доби сентименталізму, як у прозі так і в поезії. У літературі сентименталізму зображення внутрішнього світу людини стає обов'язковим, але письменники-сентименталісти внутрішнє намагалися передати через зовнішні ознаки: щоб відобразити наприклад, радість людини, описувався радісний вираз її обличчя. Опис почуттів був загальним, йому не вистачало глибини. Романтичний психологізм глибший, але він охоплював лише зображення сильних, яскравих почуттів, найтонші їх відтінки залишилися поза межами уваги романтиків. Лише з розвитком реалістичного напрямку в літературі психологізм отримує свої справжні якості. Для реалізму характерний раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів). Цілком нової якості набув психологізм модерністської літератури. Модерністи визнавали інтуїтивний шлях пізнання поруч із логічним, вони осереджувались на внутрішньому світі людини та суб'єктивних враженнях героя. Для їх психологізму характерна пильна увага до позасвідомих сфер психіки, до внутрішньої боротьби роздвоєного людського «Я».


Медитація (лат. meditatio — роздум) — жанр ліричної поезії, в якому автор розмірковує над проблемами онтологічного, екзистенціального і т.п. характеру, здебільшого схиляючись до філософських узагальнень.
Медитація — різновид
 феноменологічного метажанру. Їй найбільш властива така форма виявлення авторської свідомості, як суб'єктивований ліричний герой.
Основні опозиції медитативної лірики — «людина і суспільство», «людина — людина», «людина — особистість», колізії морального характеру. Вона часто виступає як «контекст долі поета». Для цілковитого розуміння цієї лірики (як, до речі, і філософської) важливий контекст творчості поета, його книги, збірки чи окремого циклу.
На відміну від філософської лірики, цільовою настановою в якій є пізнання істини як такої (у масштабах всесвіту), художньою настановою медитації постає аналіз душі, внутрішнього світу людини у співвідносності з довкіллям. Звідси в медитативних віршах — інтонації-роздуми. Взагалі поети в медитативній ліриці більше спрямовані вглиб (
інтровертивні), всередину осмислюваного явища, ніж назовні. Вони сприймають час як категорію духовну, історію душі, нерідко час ніби розчинається в душі поета, стає невідчутним:

Нехай горить вогонь. Нехай горить.

Хай почекає час, аби в безчассі

я вдруге міг постати… (В. Стус).

Медитація спостерігалася в ліриці Лазаря Барановича, Г.Сковороди, особливо в поетів-романтиків Т.Шевченка, П.Куліша, І.Франка, Лесі  Українки,символістів початку 20 ст. П. Тичини, М. Рильського, М. Зерова, Є. Плужника, В. Свідзинського, Б.І. Антонича, Л. Талалая та багатьох інших.
У
 сюжетному аспекті медитація — це потік свідомості, який спрямовується прагненням розібратися в собі, в людях, у якомусь життєвому явищі (В. Стус «Палімпсести»). Може виявлятись у власне медитації, у формі своєрідних психологічних етюдів з місткою кінцівкою (Л. Первомайський), нерідко репрезентує елегійні роздуми чи своєрідні пейзажні замальовки, що утворюють паралель з внутрішнім життям людини та іншим.


Роман (фр. roman — «романський») — літературний жанр, найпоширеніший у XVIII–XX століттях; великий за обсягом, складний за будовою епічний твір, у якому широко охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонажів.

   Різновиди роману

За будовою

За змістом

За напрямком

За формою


Романтичний характер у творітой, який стосується романтизму – мрійний, емоційно-піднесений: романтичні нахили, романтична натура, романтична піднесеність, романтичні фантазії.


Візуальна (зорова, графічна) поезія — мистецький твір, що синтезує літературний текст і елементи зорових видів мистецтва (графіка, живопис, декоративно-прикладне мистецтво, архітектура, математичні знаки та ін.) в одне естетичне ціле. Суть зорової поезії полягає в тому, що зовнішня зорова форма поетичного тексту не лише фіксує усну (звукову) форму, а й разом з нею утворює естетичну єдність, а також може мати цілком самодостатній зміст, що надає твору додаткової поетичної енергії. Зорову форму можна розглядати також як поетичний засіб нарівні з елементами просодії і троп. Будучи синтетичним утворенням, зорова поезія різною мірою поєднує літературні й зорові елементи, на основі чого виникають її різновиди.

Елементи зорової поезії з'явилися  в літературі Київської Русі (декоративне оформлення літер, фігурний текст, написи на предметах), проте як цілісне явище почала формуватися від другої половини XVI ст. у творчості багатьох авторів (Г. Чуй, Є. Беринда, Лазар Баранович, Д. Туптато, А. Кальнофойський, М. Довгалевський, Г. Сковорода та ін.). Найбільший внесок зробив І. Величковський, який у збірці «Млеко...» (1691) теоретично обґрунтував функціонування зорової поезії і подав приклади більш як 20 жанрів (фігурний, узгоджений, співвідносний, онограматичний, квадратний, числовий вірш, вірш — лабіринт, ракові вірші та ін.).


   

Тексти / Аудіо  Укр.письменники Теорія літератури Конспекти уроків / тести Презентації На допомогу учням

Головна

Укр. мова

Укр. літ-ра

Позакл. заходи

Методика

Кл.керівник

Медіатека

Фото

Відео

ЗНО