Теорія літератури 5 клас 6 клас 7 клас 8 клас 9 клас 10-11 клас Літературні  терміни Літературні  стилі

поглиблення вивченого

     Поняття національного і вселюдського

Красне письменство як один із видів мистецтва є художнім ві­дображенням суспільної свідомості, а через ту свідомість — і су­спільного буття, дійсності. Спрямування художньої літератури — людинознавче. Що б не описував письменник (людей, предмети, фауну, флору),— то все для людей і про людей.

Як кожному виду мистецтва (музиці, малярству, скульптурі, архітектурі, театрові, хореографії, кіно), мистецтву художнього слова притаманні ідейність, образність, емоційність. Ідеї, себто головному задумові літературного твору, підпорядковано все: об­рази, сюжет, композиція, виражальні засоби тощо. Головне — об­рази: персонажі, пейзажі, портрети, інтер’єр, умовні та ліричні образи. За їх допомогою письменник висловлює свої почуття, роздуми, суспільні ідеали. Мета красного письменства, за Іваном Франком,— «викликати в душі читача живі образи тих людей чи речей, котрі нам малює поет, і ними будити ті самі чуття, які про­ймали душу самого поета в хвилі, коли творив ті образи». Отже, образність у художньому творі — це сукупність почуттів (емоцій),захоплень, схвильованості автора. Висока ідея породжує глибокі почуття, під впливом яких і виникає художній образ.

У літературних творах конкретно-історичне та загальнолюд­ське взаємопов’язані й взаємозумовлені. Наприклад, спокон­вічне прагнення нашого народу до волі й щастя (загальнолюд­ське) викликало масовий протест українського селянства проти національно-соціального гноблення — Коліївщину (конкретно-історичне).

Питомі риси українського національного характеру вилилися у створення світу самобутнього красного письменства, головні ознаки якого — поетичне світосприймання, глибинне розуміння природи, Бога, любов до людей, доброта й милосердя, прагнення до самопізнання і самовираження. Від ступеня таланту письмен­ника та його світогляду залежать суспільна значимість, а відтак і популярність його творів. Геніальність Тараса Шевченка, його полум’яний патріотизм вилились у натхненне послання «І мерт­вим, і живим», яке ось уже півтора століття стукає до сердець де­сятків мільйонів українців у всьому світі, хвилює і цим активізує їх на громадянські вчинки, на визвольну боротьбу за незалежну державу, посилює їхні національну свідомість та гідність.


Літературний процес

 Під літературним процесом найчастіше розуміють складний розвиток художньої літератури, закономірності якого вивчаються історією літератури та літературною критикою (елементами його є художні методи, напрями, стилі, школи, типи творчості, жанри тощо). Однак, літературний процес не завжди дорівнює літератур­ному розвиткові (поступові) (не правомірно говорити про «кра-щість» чи «гіршість» бароко чи класицизму, реалізму чи роман­тизму тощо).

Зміна тих чи інших художніх явищ (передусім художніх на­прямів, як упорядкованих літературних тенденцій, що з’явилися приблизно в один і той самий час) в силу амбівалентної природи самої літератури (і мистецтва загалом) залежить від інтра - (внут­рішньо-) та екстра-(поза-)естетичних факторів. Екстралітератур-ним (суспільним) чинником є світогляд, той методологічний фун­дамент, який породжує певну концепцію дійсності, певний спо­сіб її пізнання, розуміння суспільно-історичних закономірностей, місце людини в суспільстві та Всесвіті, а також ідейні переко­нання.


      Театр корифеїв

      Корифей (з грецької мови) - це керівник хору або заспівувач.

1882 р. - Марко Кропивницький створив у Єлисаветграді (нині Кіровоград) першу українську професійну трупу (Театр корифеїв). У 1883 році в Одесі трупа відкрила сезон п'єсою "Наталка Полтавка" І. Котляревського.

До складу трупи увійшли:

Багато сил театру також віддав драматург М. Старицький.

 Труднощі, з якими довелося зіткнутися українському професійному театру:

1. Емський указ 1876 року, який забороняв виставляти п'єси українською мовою.

2. Українські народні пісні виконувалися французькою мовою.

3. На сцену не допускалася перекладна драматургія.

4. Усі ролі представників вищих верств мали виконуватися російською мовою.

5. Заборонялося відтворення історичних подій, які б нагадували колишні вольності.

6. Зміст п'єс міг торкатися лише селянського побуту або кохання.

7. Разом з українською п'єсою мала виставлятися російська на стільки ж актів.

8. Тяжке матеріальне становище.

Засновник трупи М. Кропивницький був:

Для збагачення репертуару були створені такі п'єси:

У 1885 році театральна трупа розділилася: М. Старицький відокремився від М. Кропивницького.

1907 р. - М. Садовський відкриває постійний український театр.



         Жанри драматичного твору

Драма (грец. drama — дія) — рід літератури, у якому поєднуються епічний і ліричний способи зображення. Основою драматичного твору є конфлікт, його зміст розкривається через гру акторів. Драма показує людину в напружений момент життя, розкриває характер через дії, вчинки, рух її душі. Драматичні твори мають динамічний сюжет, їх пишуть у формі розмови дійових осіб. З видів прямої мови драматичні твори найчастіше вживають діалог, рідше — монолог, у масових сценах — полілог. Авторська мова використовується лише у ремарках, які виконують службову функцію. У них повідомляється про вигляд, вік персонажів, їх професії, риси вдачі, подається опис сцени.

Драматичний твір ділиться на частини, які називаються діями або актами. Акти складаються з яв, поява нової дійової особи означає нову яву, не у всіх творах є яви. Між діями є перерви (антракти), які необхідні для зміни декорацій, а також відпочинку акторів і глядачів.

У драматичному творі — невелика кількість подій і дійових осіб, як правило, — одна сюжетна лінія, коли є побічні, то розвинені слабо і підпорядковані головній. Основні засоби характеристики дійових осіб — вчинки, дії, жести, міміка, мова. Емоційне сприйняття гри акторів посилює музика.

Драматичні твори, призначені для сценізації, — невеликі за обсягом (70—80 стор. тексту), бо тривалість вистави не може перевищувати 3—4 години.

Драма сформувалася на основі обрядового дійства, пов'язаного з культом бога родючості і виноградарства Діоніса. Свята "діонісії" супроводжувалися танцями і піснями про страждання і перемогу Діоніса. Учасники дійства одягали шкури цапів і маски. Хори на честь Діоніса співали дифірамби, у яких оплакували смерть Діоніса, в жертву йому приносили цапа. Дифірамб включав, крім пісні хору, декламацію корифея. На "діонісіях" виконувалися й сороміцькі пісні. Арістотель писав, що трагедія і комедія виникли з імпровізації: трагедія — з дифірамба, комедія — з фалічних пісень. На "діонісіях" проводилися змагання трагіків і комедіографів, у таких змаганнях брали участь відомі драматурги Стародавньої Греції Есхіл, Софокл, Еврипід, Аристофан.


Види і жанри драми

Драма як літературний рід поділяється на три види: трагедію, комедію і власне драму.

Трагедія (грец. tragdidia від tragos — цап, ode — пісня, букв, цапина пісня) виникла з ігр сумного характеру в честь бога Діоніса восени, коли греки проводжали його на зимову сплячку. Виникнення трагедії пов'язане з міфом про смерть бога Діоніса. Його смерть оплакували в дифірамбах. Основоположником трагедії був Есхіл, він увів у трагедію другого актора, а Софокл — третього. Антична трагедія мала міфологічний характер. Важливу роль у давній грецькій трагедії відігравав хор. Він виконував ліричні та епічні функції. Ліричні — оплакування загибелі героїв, висловлення співчуття, жаху, гніву, епічні — розповіді про події і обставини. Хор був учасником трагічного дійства. У трагедії Есхіла "Перси" хор виражав позицію суспільства, яка була протилежною до позиції героїв, у трагедії "Агамемнон" хор представляв психологію народу. Хор міг вступати в діалог з героями трагедії.

Антична трагедія включає шість обов'язкових елементів (про них іде мова у праці Арістотеля "Поетика"):

1) розповідь (міф);

2) характери;

3) думка (вміння говорити про доречне та істотне);

4) мова (метрична або прозова);

5) музика;

6) видовище.

На думку Арістотеля, основне у трагедії — дія, трагедія може обійтися без характерів. "Трагедія, — за словами Арістотеля, - є відтворення прикрашеного мовою (причому кожна частина має саме їй властиві прикраси) важливої і закінченої дії, що має певний обсяг, відтворення не розповіддю, а дією, яка через співчуття і страх сприяє очищенню подібних почувань".

Трагедія захоплює душу перипетіями та впізнаванням. Третя складова трагедії — страждання.

Арістотель торкається композиції трагедії. Вона включає пролог, епісодії, ексод, хорову частину. В хорову частину входять парод і стасим. Пролог — частина трагедії перед виходом хору, епісодій — частина трагедії поміж хоровими співами, ексод — частина трагедії, після якої немає хору. Парод — перший виступ хору, ексод — останній. Арістотель вважав, що композиція трагедії повинна бути заплутаною, "відтворювати жахливе і гідне співчуття".

Розмірковуючи над характерами в трагедії, Арістотель вважав, що вони мають бути благородними.

Трагедія майже завжди закінчується смертю головного героя, його прирікали на загибель надприродні сили, міфічна доля (грец. тоіга, лат. fatum). Едип з трагедії Софокла "Едип-цар" волею долі став злочинцем, убиває свого батька царя Лая і одружується на матері Іокасті. Він прагнув уникнути злочину, але Доля мимоволі зробила його злочинцем. Усвідомивши суть злочину, Едип осліплює себе і йде у вигнання.

Новим етапом у розвитку трагедії стала трагедія епохи Ренесансу. У трагедіях Шекспіра долю героїв визначають не боги, не фатум, а соціальні умови. Герої трагедії Шекспіра "Ромео і Джульєтта", "Король Лір", "Отелло", "Гамлет" виступають проти звичаїв і традицій, стають жертвами відживаючого суспільства.

У трагедіях класицистів (Корнель — "Горацій", "Сід", Расін — "Федра") відбувався конфлікт між почуттями героїв і їх обов'язком перед державою. Герої трагедій жертвували особистими інтересами заради державних. Класицисти будували свої трагедії згідно з правилами нормативної естетики: дія мала відбуватися протягом доби і в одному місці.

В епоху Просвітництва трагічні герої гинуть у боротьбі за соціальне і національне визволення, відстоюючи просвітницькі ідеї. Значну роль у розвитку трагедії доби Просвітництва відіграли твори Шиллера ("Розбійники", "Підступність і кохання"), Ґете ("Гец фон Берліхінген", "Еґмонт").

В епоху романтизму трагедія розкриває конфлікт між героєм і дійсністю (Байрон — "Манфред", Гюго — "Рюї Блаз"). Першою трагедією в українській літературі є твір М. Козачинського "Трагедія о смерті посліднього царя сербського Іроша V і о паденії Сербського царства" (1733 p.).

Найвизначнішими зразками української трагедії XIX ст. були "Переяславська ніч", "Кремуцій Кодр" М. Костомарова, "Сава Чалий" Івана Карпенка-Карого, "Оборона Буші" М. Старицького.

Горизонти української трагедії розширюються у XX ст. З'являються трагедії "Роман Великий" В. Пачовського, "Ярослав Осмомисл" М. Гру-шевського, "Між двох сил" В. Винниченка, "Коли народ визволяється" Я. Мамонтова, "97" М. Куліша, "Дума про Британку" Ю. Яновського, "Фауст і смерть" О. Левади.

Серед різновидів трагедії відомі історико-революційна ("Яблуневий полон" Івана Дніпровського, "97" М. Куліша, "Дума про Британку" Ю. Яновського), історична ("Устим Кармелюк" В. Суходольського, "Тарасова ніч" Ю. Бедзика, "Пророк" І. Кочерги), філософська ("Фауст і смерть" О. Левади, "Наближення" Ю. Щербака).

Категорія "трагічного" мас багатовікову історію. Першим теоретиком трагічного був Арістотель. Він вважав, що трагічне має об'єктивний характер, у його основі — перехід від щастя до нещастя. Людина зазнає нещастя тому, що вступає у конфлікт з долею і волею богів.

Трагічне є і в епічпих (епічна поема, роман, повість, оповідання, новела), і ліричних (елегія, ліричний портрет) творах, творах ліро-епічного характеру (ліро-епічна поема, балада).



Комедія — це вид драми, протилежний трагедії. Вона зв'язана з низьким і потворним. Комедія (грец. komodia від komos — весела процесія і ode - пісня) — сатиричний твір, у якому викриваються негативні явища в житті людини і суспільства. Комедія сформувалася у Стародавній Греції з сороміцьких пісень. Виникла з ігр в честь бога Діоніса навесні, який, за їхніми віруваннями, повертався до життя. Коли корифей розповідав про воскресіння Діоніса, хор співав радісні пісні про перемогу життя над смертю. Після закінчення обряду йшли масові художні виступи, веселі ігри, танці. Першим видатним комедіографом у Стародавній Греції був Аристофан. У комедіях "Мир", "Вершники", "Лісістрата" він викриває негативні суспільні явища, що й визначило особливості цього виду драми як викривального.

Першим теоретиком комедії і комічного був Арістотель. Комедія, на думку Арістотеля, є "зображення всього порівняно поганого в людині, але вади відтворюються не у всій повноті, а лише в тій мірі, в якій смішне є частиною неподобного, бо смішне — це яка-небудь помилка або неподобство, тільки не шкідливе і не згубне"3. Античний теоретик зауважував, що в основі комедії — перехід від нещастя до щастя.

Антична комедія має композицію, яка відрізняється від структури комедій інших епох. Вона починалася прологом, у якому викладалася головна тема і визначався зміст боротьби героїв. За ним йшов парод (виступ хору), він був підготовкою до агона. Агон — суперечка героїв на актуальні теми. За агоном — парабаса, актори залишали сцену і слово переходило до хору. Завершував комедію ексод, у якому перемагало добро, позитивне, а негативне засуджувалося. Аристофан і вська композиційна структура проіснувала недовго.

В епоху середньовіччя комічне відривали віл смішного, комедією вважали твір з щасливою кінцівкою. Дайте назвав свою поему "Божественною комедією".

Досягнення комедійного мистецтва Відродження пов'язані з іменами Лопе де Всій, Кальлсрона і Шекспіра. їх комедії відзначаються майстерністю сюжетів, жвавістю діалогів і виразністю характерів. Новий тип комедії створив Мольєр ("Тартюф", "Дон Жуан", "Мізантроп"). Мольєр викриває духовне зубожіння аристократії, її показну набожність, цинічне лицемірство. їм протиставляє позитивні образи простих людей. Цс було відступом від класицистичних канонів, сформульованих II. Буало. Але самі характери дійових осіб Мольєр будував за принципами класицизму, виділяючи домінантну рису ("Тартюф", "Скупий").

В епоху Просвітництва з'являються комедії П. Бомлрше ("Севільський цирульник", "Одруження Фігаро"), К. Гольдоні ("Шинкарка", "Слуга двох панів"). Позитивними героями їх комедій є люди середнього стану.

У XVIII ст. з'явилися "слана комедія", у якій на місце комедійного начала прийшли сентиментально-зворушливі ситуації, комічна опера, яка виражала інтереси простих людей. Першу сентиментальну комічну оперу написав Ж.Ж. Руссо ("Селянський чаклун"). У XVIII ст. набула популярності сентиментальна комедія зі співами, інтригуючим, анекдотичним сюжетом, яку називають водевілем.

Просвітники виступили проти класицистичного трактування комічного. Класицисти предметом комічного вважали життя простих людей.

У XIX ст. з'являється комедія ідей (її основоположники О. Уайльд і Б. Шоу), комедія настроїв (А. Чехов), у XX ст. комічні каїки-алегорії (Є. Шварц), ексцентричні комедії-буфонади (Ж. Жіроду і Д. Хармс).

Українська комедія починається з інтермедійної частини шкільної драми і вертепу XVII — XVIII ст. Досягнення української комедії XIX ст. пов'язані з творами "Москаль-чарівник". Котляревського, "Сватання на Гончарівці" Г. Квітки-Основ'яненка, "За двома зайцями" М. Старицького, "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн" Івана Карпенка-Карого, "Чмир", "Мамаша" М. Кропивницького. У XX ст. комедія збагатилася творами М. Куліша ("Отак загинув Гуска", "Хулій Хурина", "Мина Мазайло"). Комедію останніх десятиліть XX ст. представляють твори О. Коломійця ("Фараони"), Я. Стельмаха ("Вікеитій Прерозумний"), В. Минка ("Жених із Аргентини").

Основа комічного — сміх, сміючись над потворним, ми піднімаємося над ним. Потворне стає комічним, коли намагається видати себе за прекрасне. Комічне, за словами М. Чернишевського, "пробуджує в нас почуття людської гідності". Сміх може бути доброзичливим (іронія) і злим (сарказм). О. Герцен писав: "Сміх — одне з найсильніших знарядь проти всього, що віджило і ще тримається бог знає на чому... Сміх — справа далеко не одного жарту... Написати історію сміху було б надзвичайно цікаво. У церкві, палацах, у струнку перед начальником департаменту, перед приставом часті, перед німцем-приказчиком ніхто не сміється. Кріпаки-слуги позбавлені права усмішки в присутності поміщиків. Одні рівні сміються між собою.

Якщо нижчим дозволити сміятись при вищих або якщо вони не можуть утриматись від сміху, тоді прощай чинопочитания... Сміх нівелює, — а цього-то і не бажають люди, які бояться залишитися на своїй власній питомій вазі". М. Гоголь зауважував, що сміху боїться навіть той, хто нічого не боїться.

Звичайно, не все, що в житті викликає сміх, може бути основою комічного. Ще О. Пушкін писав, що комедія базується не лише на сміху, але й на розвитку характерів.

Комічний герой не є тим, за кого себе видає, він настирливо домагається своєї мети, та в процесі дій відчуває, що не може її досягти, але при цьому не уявляє, наскільки він смішний. Обмеженість, тупість можуть бути не лише смішними, але й страшними, небезпечними. Там, де виникає страх за життя, зникає комічне. Суб'єкт комічного завжди відчуває перевагу над об'єктом сміху. Комічне з'являється внаслідок невідповідності очікуваного, прогнозованого і реально існуючого.

Сфера комічного — обмежена. Не всі види мистецтва звертаються до комічного. Немає комічного в архітектурі, мінімальні можливості для його створення має музика. Звертається до комічного графіка, карикатура, рідко — скульптура (дерев'яні, глиняні, фарфорові вироби). Значні можливості для втілення комічного має художня література. Крім комедії, комічне освоює гумореска, сатира, епітафія, пародія, памфлет, фейлетон, фарс, травестія, а також — сатиричні романи, повісті, оповідання.

Жанри комедії

Сатирична комедія з'явилася в епоху античності. У сатиричній комедії немає позитивних героїв, вона розвінчує суспільні вади. М. Гоголь писав, що в його сатиричних комедіях позитивним героєм є сміх. Зразком сатиричної комедії є одноактна п'єса М. Зарудного "Номенклатурна одиниця".

Героїчна комедія з'явилась у творчості романтиків. її основоположником є французький поет-романтик Е. Ростан, автор комедії "Сірано де Бержерак". У героїчній комедії поєднується героїчне і комедійне начало. Розквіт героїчної комедії припадає на 30-ті роки XIX ст. Зразками цього жанру є "Мій друг" М. Погодіна, "Слава" В. Гусєва.

Лірична комедія пов'язана з творчістю А. Чехова. У ліричній комедії розкриваються інтимні почуття героїв, у ній синтезується сумне і веселе. Позитивний герой через позитивні риси потрапляє у смішні ситуації ("Проста дівчина" В. Шкваркіна, "Маленька студентка" М. Погодіна).

У родинно-побутовій комедії розкриваються побут, звичаї, родинні стосунки персонажів. Цей жанр сформувався в епоху класицизму. У творчій практиці його використовували Мольєр ("Мішанин-шляхтич"), Д.І. Фонвізін ("Недоросток"), М. Гоголь ("Ревізор"), Іван Карпенко-Карий ("Сто тисяч", "Хазяїн"), М. Куліш ("Закут").

Комедія масок або комедія день арте (італ. commedia deli arte — професійна комедія) — вид імпровізованого народного театру епохи Відродження. Дійовими особами комедії є слуги-маски: Арлекін, Бригелла, Серветта, Пульчинелла, маски панів (купець Панталоне, Капітан, Доктор), ролі закоханих виконували без масок. Кожен персонаж мав сталі риси характеру, носив відповідний одяг, розмовляв своєю мовою. Комедія дель арте поєднувала пісню, слово, танець акробатику. У ній брало участь 10—13 дійових осіб, інтер'єр — міська вулиця, балкон, вікно.

В середині XVII ст. жанр комедії дельарте втрачає актуальність. Традиції жанру комедії дель арте у XIX ст. продовжила італійська діалектальна комедія. Вплив комедії масок позначився на творах Мольєра. Засоби цього жанру використовували В. Мейєрхольд, Є. Вахтангов, Лесь Курбас.

Комедія ситуацій — різновид комедії, в основі якої інтрига, непередбачені ситуації, несподіваний поворот у сюжеті. Комедії ситуацій властивий незбіг слів і вчинків, вона з'явилася в добу античності, розвивалася в епоху середньовіччя. Першим твором цього жанру був твір Менандра "Близнюки". Цей жанр використовували В. Шекспір ("Комедія помилок"), Ж.Б. Мольєр ("Тартюф"), М. Гоголь ("Ревізор"), І. Котляревський ("Москаль-чарівник"), Іван Карпенко-Карий ("Сто тисяч"), О. Коломієць ("Фараони").

Комедія інтриги — різновид комедії ситуацій, п дія жвава, напружена, з авантюрними ускладненнями (обманом, перевдяганням). Заплутаний конфлікт вирішується у несподіваній кінцівці. Комедіями-інтригами є "Сивільський цирульник" П. Бомарше, "Два веронці" Шекспіра, "Шельменко-деншик" Г. Квітки-Основ'яненка.

Комедія характерів — опозиційний жанр щодо комедії ситуацій. В її основі — напружена, гостра боротьба, яскраві, типізовані характери. Героям комедії характерів властива одна пристрасть. Комедія ми-характерами є твори "Хвальковитий воїн", "Скарби" Плавта, "Свекруха" Теренція, "Приборкання непокірної" Шекспіра, "Тартюф" Мольєра, "Отак загинув Гуска" М. Куліша.

Комедія настроїв — це жанр, у якому поєднані особливості комедії-ситуації та комедії характерів. У комедії настроїв немає зовнішніх конфліктів, традиційної зав'язки, розвитку дії і розв'язки, вона відзначається тонким психологізмом, глибокими переживаннями, емоційністю. Комедіями настроїв є "Блакитна троянда" Лесі Українки, "Чайка", "Вишневий сад" А. Чехова.

Комедія плаща і шпаги (ісп. comedia de capa у espada) — іспанський вид комедії інтриги (XVI—XVII ст.), отримав назву за деталями костюмів головних героїв. Комедійний конфлікт у комедії плаща і шпаги витікав із заплутаної інтриги, учасниками якої були герої шляхетського походження і їх спритні дотепні слуги. Комедія плаща і шпаги була створена на противагу класицистичній комедії. Жанрові можливості комедії плаща і шпаги використовували В. Шекспір ("Два веронці"), Е. Ростан ("Сірано де Бержерак"), Леся Українка ("Камінний господар").

Комедія ідей (анг. comedy of ideas) — висміює парадоксальні ідеї. До жанру комедії ідей зверталися Б. Шоу ("Дилема лікаря", "Людина та надлюдина") І. Костецький ("Близнята ще зустрінуться").

Комедія-балет (франц. comedie-ballet) — жанр, у якому поєднуються діалог, пантоміма, танець, вокальна та інструментальна музика. Цей жанр запровадив Мольєр, зразками комедії-балету є його твори "Шлюб із примусу", "Міщанин-шляхтич", "Хворий, та й годі", "Жорж Данден".

Інтермедія (від лат. intermedius — те, що знаходиться посередині) — комічна п'єса або сцена, яку виконували між діями основної драми. Ці сценки давали глядачеві можливість розважитися, вони заповнювали час, який відводили артистам для відпочинку. Часто інтермедії були інсценізацією народних анекдотів ("Кіт у мішку"), пародіювали повір'я, побутові сценки. У XVII—XVIII ст. інтермедія стала частиною шкільної драми на історичну або релігійну тему. До нашого часу дійшли інтермедії з великодних і різдв'яних драм М. Довгалевського та Г. Кониського. Інтермедія мала вплив на формування побутової комедії і водеві-ля.

Сьогодні інтермедія живе в цирку та на естраді, заповнює павзи між номерами програми. Інтермедія — це п'єса, яку виконує клоун на манежі цирку, і конферансьє на естраді. Клоунада бере початок у мистецтві скоморохів, вона використовує репертуар ярмаркових блазнів. Наприкінці XIX століття з'явилися клоунади соло, дуети, тріо. В основі клоунади сюжетний трюк, ексцентрична кінцівка. Текст клоунади включає словесні каламбури, раптовий перехід від однієї теми до іншої, гротеск, сатиру, гумор, буфонаду, фарс, гіперболізацію.

Інтермедію в конферансі може виконувати один актор, який перетворюється в образ літературного персонажа, або два. У парному конферансі використовуються інтермедії-сценки та інтермедії-діалоги. Історія парного конферансу знає таких талановитих акторів, як Юрій Тимошенко і Юхим Березін.

Інтерлюдія (лат. inter — між, ludus — гра) — це жанр англійської комедійної драми, яка виникла на рубежі XV—XVI ст. Інтерлюдія відрізняється від інтермедії, вона була самостійним жанром. Персонажі інтерлюдії — священики, селяни, жителі міст. Відомим автором інтерлюдій був Джон Хейвуд ("Продавець індульгенцій та чернець", "Чотири П").

Фарс (франц. farse, nar.fartiio — начиняю, наповнюю) — жанр комедії середньовіччя. Сформувався у XII ст., набув популярності у XIV—XVI ст. Фарс базується на побутових ситуаціях реального або анекдотичного характеру. У фарсі нема індивідуалізованих образів, натомість є персонаж і -маски: хитрий слуга, сварлива невірна дружина, шарлатан-лікар, невдаха-студент. У фарсі є буфонада, ексцентрика, швидка зміна ситуацій, герої сперечаються, б'ються. До жанру фарсу зверталися Ф. Рабле, К. Маро, Маргарита Наваррська. У XV ст. особливо популярним був цикл про адвоката Патлена.

Жанр фарсу відомий і в японському театрі. Японський фарс має фольклорний характер. У японських фарсах (кьоген) викривалися шарлатани-монахи, хитрі слуги і селяни, тупі князі.

Засоби фарсу використовували Шекспір, Лопе де Вега, Бомарше.

Фастнахтшпіль (нім. fastnachtspiel — масницька гра) — жанр побутового німецького комічного театру. В основі — народні звичаї, обряди, зокрема вигнання зими, злих духів. Найдавнішим фастнахтшпілем є "Гра про Нойдгарта" (1350 р.). У ньому зображувався конфлікт між селянами та лицарями. Найбільш відомим автором фастнахтшпілів був Ганс Сакс, автор 85 творів. Він використовував біблійні сюжети, сюжети античних письменників (Гомера, Вергілія, Овідія), письменників доби Відродження (Петрарки, Боккаччо). Дійові особи фастнахтшпілів Ганса Сакса представляють стереотипи людської поведінки, вони позбавлені індивідуалізації.

Соті (франц. soties від sot — дурний) — невеликий твір комічного змісту, набув популярності в XV—XVI ст. у Франції. Герої соті — блазні та дурники. Ці комічні п'єси фали аматори, які об'єднувалися у так звані "корпорації дурників", відомою корпорацією була паризька компанія "Безтурботні хлопці". У XV ст. соті розповсюдилися і в інших європейських літературах. Члени корпорації блазнів одягали зелено-жовті костюми, ковпаки з бубонцями і жезли з голівкою блазня. В соті висміювалися різні суспільні верстви. Згодом в соті входить виразний сатиричний елемент, тому король Франциск І заборонив цей жанр. Найвідомішим автором соті був драматург П'єр Ґренгуар ("Гра про князя дурнів та дурепу-маму").

Водевіль (франц. vaudeville) — одноактна жартівлива п'єса комедійного характеру, іноді з танцями і піснями. Як жанр сформувався наприкінці XVII — поч. XIX ст. Назва виникла у Франції. Щодо назви є дві версії. Згідно з першою, назва пішла від "водевілів" — веселих пісень, які складав поет Нормандії Олів'є Баслен. Він жив у долині річки Вір. Згідно з другою версією, назва походить від міських пісень (voix de ville — міські голоси). На початку XVII ст. водевілями називали пісні-куплети з приспівом, які були частиною ярмаркових народних п'єс. Як драматичний жанр водевіль склався наприкінці XVIII ст. Він став популярним жанром бульварного театру. У 1972 p. у Парижі був заснований театр "Водевіль".

У XIX столітті водевіль втратив політичну гостроту, перетворився на жартівливий твір із заплутаним сюжетом, неочікуваними подіями і перипетія ми, непорозуміннями. Жанр водевіля використовував А. Чехов ("Одруження", "Ювілей", "Ведмідь"). В українській літературі відомі водевілі "Москаль-чарівник" І. Котляревського, "Хуторяночка" Л. Глібова, "Як ковбаса та чарка, то минеться сварка" М. Старицького, "На перші гулі" С. Васильченка, "Номенклатурна одиниця" М. Зарудного.

Трагікомедія — драматичний твір, у якому органічно зливаються трагічне і комічне. З'явився у давньоримському театрі. Трагікомедією був твір Плавта "Амфітріон". Меркурій, звертаючись до глядачів у пролозі, заявляє, що покаже комедію, але представить у ній богів (а це предмет трагедії), тому називає твір трагікомедією. Особливості жанру трагікомедії обґрунтував італієць Б. Гваріні. Той, хто пише трагікомедію, — відзначав він, — бере з трагедії дійових осіб, але не дію, її правдоподібний зміст, але не дійсність, розвиток почуттів, але не переживання, задоволення, але не смуток, небезпеку, але не смерть. З комедії взятий помірний сміх, помірна розвага, удавані труднощі, щасливий поворот долі та комічне відчуття дії".1

Українська трагікомедія пов'язана з іменами Ф. Прокоповича ("Володимир"), Л. Горки ("Іосиф патріарх"), Г. Кониського ("Фотій"). Відомими є трагікомедії М. Куліша ("Народний Малахій"), С. Беккета ("Чекаючи на Годо"), Е. Олбі ("Не боюсь Вірджинії Вулф"). З жанром трагікомедії пов'язана творчість Ж. Жіроду, Ж. Ануй, А. Макайонка, О. Вампілова. Сучасна трагікомедія має іронічний характер.

Видом трагікомедії XX ст. став трагіфарс. Трагіфарсами назвав свої твори "Стрільці" і "Носороги" Ежен Іонеско.


Драма як вид займає проміжне місце між трагедією і комедією. Трагедія і комедія показують життя дещо однобічно, бо змальовують або трагічне, або комічне. Драма змальовує дійсність ширше, весбічніше. Герої драми здатні на глибокі переживання, мужні, героїчні вчинки, вони діють у звичайних умовах, іноді потрапляють у комічні ситуації. Потворне і низьке подається у драмі без комедійного загострення.

Теоретичне обґрунтування драми дали просвітники Дідро і Лессінґ. Але драма як вид з'явилася в епоху античності. Близькими до драми є комедії давньоримського письменника Теренція "Свекруха" та іспанського драматурга Лопе де Веги "Покарання — не помста". Дені Дідро відзначав, що героєм драматичного твору має бути простолюдин. На противагу класи цистам, він доводить потребу поєднувати у драмі трагічне з комічним. Свої теоретичні положення Дідро ілюструє драмами "Побічний син" і "Батько сімейства".

В українській літературі драма з'являється у XVIII ст. ("Милість Божія"), високого рівня розвитку набуває в XIX ст. у творчості Т. Шевченка ("Назар Стодол я"), І. Котляревського ("Наталка Полтавка"), Івана Карпенка-Карого (І.К. Тобілевича) ("Бурлака", "Наймичка"), І. Франка ("Украдене щастя"), Лесі Українки ("Кассандра").

Драму XX століття репрезентують твори В. Винниченка ("Молода кров", "Чорна Пантера і Білий Ведмідь"), М. Куліша ("Зона", "Патетична соната", "Маклена Граса"). Значний внесок у розвиток драми у XX столітті зробили І. Кочерга, Я. Мамонтов, Іван Дніпровський, Ю. Японський. На рубежі XX—XXI століття з'являються твори представників нового покоління — І. Андрусяка, В. Герасимчука, Б. Жолдака, І. Ірванця, Д. Кешелі.

Є різні жанри драми: соціальна ("Будка" 1. Франка), героїко-психологічна ("Гріх" В. Винниченка), соціально-політична ("Кассандра" Лесі Українки), побутова ("Дві сім'ї" М.Л. Кропивницького), соціально-побутова ("Назар Стодоля" Т. Шевченка), лірико-психологічна ("Місяць у селі" І. Тургенєва), психологічна настроєва ("Блакитна троянда" Лесі Українки), історична ("Маруся Богу славка" М. Старицького).

В епоху Відродження в Італії, Англії, Іспанії набула популярності кривава драма. її витоки в творах римського філософа і письменника Сенеки

(4 до її. с. — 65 pp. н. e.). Сюжет кривавої драми базується на мотивах помсти. Зразками жанру кривавої драми є "Мальтійський єврей" (1589 р.) К. Марло, "Іспанська трагедія" (1587 p.) Т. Кіда.

У літературі Просвітництва утвердилася міщанська драма. її предмет - побут і звичаї людей третього стану, їх тривожне життя. Міщанська драма знаменувала розрив з естетикою класицизму. Міщанськими драмами є твори "Позашлюбний син", "Батько родини" Д. Дідро, "Мінна фон Барнгельм" Г.Е. Лессінга. Відгомін міщанської драми М. Яценко знаходить у п'єсі І. Котляревського "Наталка Полтавка".

На межі XIX—XX століття набули поширення нові жанри драми: неоромантична психологічна ("У пущі" Лесі Українки), драма ідей ("Йоганна — жінка Хусова" Лесі Українки), неореалістична драма ("Гріх" В. Винниченка), експресіоністична ("Патетична соната" М. Куліша), екзистенційна ("Мухи" Ж.П. Сартра), драма абсурду, в якій у гротескових формах показано безглуздя і жалюгідність життя ("Очікуючи на Годо" С. Бек кета, "Носороги" Е. Іонеско). У літературі XXI століття утвердилася постмодерна драма ("Житіє простих" Наталії Ворожбит, "Хащі" Ю. Данилюка).

Мелодрама (грец. melos — пісня, наспів, музика, агата — дія) — літературний твір повчально-моралізаторського характеру з напруженим конфліктом і перебільшеною емоційністю. Вона з'явилася наприкінці XVIII ст. у Франції, спочатку мелодрамою називали музичну драму, музичний елемент зберігся в мелодрамах XVIII—XIX ст. Музика супроводжувала вихід дійових осіб на сцену. Особливої популярності жанр мелодрами набуває у ЗО—40-х роках XIX століття. Тоді з'являються мелодрами М. Кукольника, М. Полєвого в Росії. Українську драматургію XIX століття представляє твір М. Старицького "Циганка Аза". Мелодраматичні елементи є у творі Івана Карпенка-Карого "Безталанна".

У мелодрамах є неправдоподібні ситуації і події; зовнішні ефекти (бійки, смертельні випадки). Герої мелодрами — люди незвичайної долі, надто чутливі, вони гостро реагують на події і вчинки персонажів. У мелодрамах, як правило, щасливий кінець.

Тепер мелодрамами називають недосконалі твори, де гострота конфліктів замінена банальними пристрастями.

Драма-феєрія (франц. fee — фея, чарівниця) — п'єса з казково-фантастичним сюжетом і героями, у драмах-феєріях казкове переплітається з реальним. Прикладом такої драми є твір Лесі Українки "Лісова пісня". Основоположник жанру класицист П. Корнель ("Андромеда", "Золоте руно"). Жанр драми-феєріїє у творчій спадщині Г. Гаупмана ("Затоплений дзвїн"), М. Метерлінка ("Синій птах"), Олександра Олеся ("Над Дніпром), І. Кочерги ("Марко в пеклі").

Драма сатира (грец. drama — дія і satyros — демон родючості) — жанр давньогрецького театру, який займав проміжне місце між трагедією і комедією. В епоху античності драму сатирів називали "жартівливою трагедією". В її основі пригоди, еротичні історії, викрадення, фантастичні події, запальні танці, декламації, пісні хору; герої драми сатирів — міфологічні. Сатири лісові демони з цапиними ногами, які супроводжували Діоніса. Актори драми сатирів одягали цапині шкури. Основоположником драми сатирів був Пратін (VI—V ст. до н. с.). До нашого часу дійшла сатирівська драма Еврипіда "Кіклоп", твори інших авторів збереглися в уривках.

У IV ст. до н. е. жанр драми сатирів припинив своє існування.

Літургійна драма — це духовна драма, яка набула популярності в епоху середньовіччя у IX—XIII ст. Літургійна драма використовувала латинський текст Біблії, її виконували духовні особи біля вівтаря. Згодом латинський текст замінили національним. У IX ст. легенди про смерть і воскресіння Христа читали в діалогах, з цих діалогів сформувалася літургійна драма. З часом у літургійну драму входить розмовна мова, набувають побутового характеру костюми і оформлення сцени. Це приводить до переростання літургійної драми у напівлітургійну. З'являються персонажі з гумористичними репліками (продавець масла для змащування тіла Христа, чорти), тому священики відмовилися виконувати ролі таких героїв у церкві і вистави почали показувати на вулиці. Поряд з духовенством їх фали ваганти і жонглери. У XIII ст. напівлітургійна драма припиняє своє існування. На її місце приходять містерія і міракль.

Містерія (грец. mysterion — служба, релігійний обряд на честь якогось божества). Зразком містерії є англонорманське "Дійство про Адама" (про гріхопадіння Адама і Єви), вбивство Авеля Каїном. Адам виступає у цій містерії простодушним флегматиком, чорт — хитрим казуїстом, Єва — жінкою, яка легко захоплюється. Містерія поєднує релігійне дійство, народний анекдот, фарс, співи і танці.

Вистави містерій організовували органи місцевого самоврядування. Виконавцями містерій були міські ремісники. У Франції містерії пізнього періоду з'явилися після 1450 p., їх називали циклічними. Найдавніша "Містерія Старого-завіту" нараховує 50 тисяч віршів, це 40 окремих п'єс. У них брало участь 243 актори, п'єса виконувалася кілька тижнів. У "Містерії страстей Господніх" А. Гребана брало участь 400 чоловік. Вистави відбувалися на вулицях, майданах, під час свят, ярмарків, вони виконувалися національною мовою.

У містеріях біблійні мотиви набували побутового характеру. Так, Ной поставав у образі бувалого матроса, а його дружина — сварливої баби.

Містерії використовували й історичні факти. У 1429 р. з'явилася "Містерія про облогу Орлеана" з історичними героями, серед яких Жанна д'Арк. Посилення комедійних і сатиричних елементів у містеріях викликало їх осуд, а згодом і заборону, у 1548 р. містерії були заборонені майже у всіх країнах Західної Європи.

В Україні драми-містерії ставили у XVII ст. Авторами містерій були М. Довгаленський ("Комічна дія"), Д. Туптало ("Комедія на день Рождества Христова"). Відомі анонімні містерії "Слово про збурення пекла", "Царство Натури Людской", "Мудрость предвічная". У XIX—XX ст. з'являються твори, що використовують форму або назву жанру (В. Маяковський "Містерія Буф"), Т. Шевченко свою поему "Великий льох" назвав містерією. К. Гамсун написав роман "Містерії".

Міракль (франц. miracle від лат. miracylum — диво) — один із жанрів середньовічної віршованої драми (XII—XV ст.) релігійно-повчального змісту. В основі сюжету — "чудо", яке здійснює святий. Однією з перших драм цього жанру була "Гра про Святого Миколая" Жана Боделя. У "Міраклі про Теофіла" Рютбефа використано сюжет про те, як людина продає свою душу дияволу. З часом релігійний елемент з міраклю зникає, драма набуває міщансько-моралізуючого або рицарсько-авантюрного характеру. У XIV— XV століттях у міракяях розроблялася сімейно-побутова тематика, звучала критика лицарів і феодалів ("Міракль про Гібур", "Міракль про Роберта-Диявола"). Міракль побутував на сцені до XVIII ст. Цей жанр прагнули відновити символісти на рубежі XIX—XX ст. Характерним з цього погляду є твір М. Метерлінка "Диво святого Антонія". Український міракль представляють твори "Розмова про грішну душу" і "Успенська драма". Міракль дав поштовх розвитку мораліте, побутової драми, комедії.

Ауто, ауту (іспанське та португальське auto — дія) — одноактна драматична вистава релігійно-алегоричного змісту, набула поширення в Іспанії та Португалії у другій половині XIII ст. Ауто близька до містерії, її виконували актори у кількості 3—4 чоловік. Персонажі ауто — Смерть, Купідон, Янгол, Імператор. Майже 400 ауто написав Лопе де Вега. До жанру ауто зверталися Тірсо де Моліна і Иедро Кальдерон. У 1765 р. ауто як архаїчна драма була заборонена.

Скетч (анг. sketsch — ескіз, начерк) — невеликий твір гумористичного або сатиричного характеру. В його основі — гострий сюжет, несподівані смішні ситуації. Скетч, як правило, складається з однієї дії, яка триває сім — п'ятнадцять хвилин, тематика скетчів — родинно-побутова. Скетчами є твори А. Чехова "Ведмідь", "Пропозиція", одноактні п'єси Сервантеса, Мольєра, Меріме. Скетч близький до фарсу, він може бути сатирою, пародією, фейлетоном. Розквіт жанру припадає на 50-ті роки XIX ст. Скетчі використовуються в театрах мініатюр та в цирку.

Мораліте (франц. moralite від лат. moralis — моральний) — віршована драма алегоричного характеру, вона сформувалася у Франції та Англії у XV ст., поширилася в багатьох європейських літературах. Героями мораліте були алегоричні образи: Дружба, Справедливість, Розум, Нерозум, Багатство, Бідність, Надія, Віра, Любов. Позитивні герої завжди перемагали.

Елементи мораліте входили в містерії, міраклі, історичні драми. До жанру мораліте відносять твори "Трагедокомедія о міді в будущей жизні..." Варлаама Лащевського і "Воскресіння мертвих" Георгія Кониського.

Шкільна драма жанр церковної драматургії. Шкільна драма з'явилася у XV ст., поширилася в Італії, Франції, Нідерландах, Австрії, Німеччині, Польщі. В Україні шкільні драми створювалися у XVII—XVIII ст. переважно викладачами піїтики, а використовувалися вчителями і учнями духовних шкіл. Для шкільних драм використовувалися біблійні сюжети, а згодом історичні явища і факти. Шкільна драма мала віршовану форму, строгу композицію, вона складалася з 3—5 актів, після кожного виступав хор, який розважав глядачів.

Драма включала пролог і епілог. Вистави відбувалися до Різдва і Великодня. Історія шкільної драми пов'язана з такими творами, як "Олексій, Божий чоловік" (1674 p.), "Милість Божа, од неудоб носимих обид лядских чрез Богдана Зиновія Хмельницкого, преславного войск Запорозких, свободившая..." (сценізована у 1728 p.). Найвиразніший твір цього жанру — трагікомедія "Володимир" (1705 р.) Феофана Прокоповича.

Драматична хроніка. Утвердилася в епоху середньовіччя. Це вид драми, близький до епосу, в його основі — історичні події. Сюжет розвивався у часовій послідовності, сюжетні лінії і епізоди мали закінчений характер. З драматичних хронік запозичував сюжети Шекспір. До жанру драматичної хроніки належать "Хроніка рицарських часів" О. Пушкіна, "Жакерія" П. Меріме, "Дмитрій Самозванець" О. Островського.

Драматичний етюд — це одноактний драматичний твір, в основі якого один епізод, події змальовані статично, характери дійових осіб лише окреслені. Виділяють трагічні ("Зимовий вечір" М. Старицького, "Кам'яна душа" І. Франка), ліричні ("В холодку", "Не співайте, півні, не зменшайте ночі" С. Васильченка, "Прощання", "Айша та Мохам мед" Лесі Українки), гумористичні і сатиричні ("По ревізії" М. Старицького, "На перші гулі" С. Васильченка), символічно-алегоричні ("Осінь", "При світлі ватри", "Тихого вечора" Олександра Олеся), трагікомічні ("Лихо не кожному лихо — іншому й талан" М. Кропивницького) жанрові різновиди.

Вертеп — пересувний ляльковий театр, популярний в Україні у XVIII—XIX століттях, у якому ставили релігійні та світські п'єси. їх виконавцями були школярі, дяки, згодом мандрівні групи артистів. Вертепні драми ставили на сільських і міських майданах, ярмарках. Приміщенням театру була найчастіше двоповерхова скринька з прорізами у підлозі. Підлогу застеляли хутром, щоб не було видно щілин, з яких вертепник водив ляльок, тримаючи їх за дріт. За дерев'яних ляльок говорив і співав вертепник, який змінював голос відповідно до ролі: Ангела, Пастуха, Воїна. За спиною перебував хор, який виконував молитви і Духовні кантати. Крім вертепної скриньки вертепний театр використовував восьми або дванадцятипроменеву зірку, що засяяла, коли народився Ісус Христос. На верхньому поверсі розігрувався сюжет про народження Христа та Ірода, який звелів винищити всіх немовлят, за це Смерть покарала його. На нижньому поверсі ставили жартівливі побутові сценки, в яких висміювалися недоліки тодішнього життя. У другій частині вертепного дійства використовувалися прислів'я, приказки, народні пісні.


    

Види комічного

   Гумор (від англ. humour — причуда, норов; лат. humor — волога) — різновид комічного, зображення життя у беззлобно-добродушному, жартівливому тоні. На відміну від- сати ри, яка відзначається заперечним пафосом, гумор не заперечує зображуване, а піддає осміянню лише певні його сторони. Гумор властивий багатьом жанрам українського фольклору (анекдоти, приказки, коломийки, пісні тощо). Майстри гумору — І. Котляревський, М. Гоголь, Л. Глібов, С. Руданський, Остап Вишня, С. Олійник, П. Глазовий та ін.

   Іронія (від гр. еігопеіа — глузування, удаваність) — один із різновидів комічного, прихована насмішка або стилістичний прийом, коли особа чи явище удавано схвалюються чи осуджуються з метою досягти протилежного ефекту. Ознака іронії —, подвійний смисл, причому істинним є не прямо висловлений, а протилежний.

Це правду ви кажете, пане! Усі босоногі й голодні — П'яниці, ледащо, злодії І люди ні на що не годні...

(А. Бобенко)

   Сатира (від лат. satura — суміш) — 1) Вид ліричної поезії в античній літературі та літературі класицизму, вірш, що висміює певні негативні явища. 2) Твори різних жанрів, в яких у гострій формі викриваються негативні суспільні явища. Сатира засуджує старе, історично приречене, показує його внутрішню нікчемність і виражає нові потреби суспільного розвитку. Тому вона завжди була могутньою зброєю політичної боротьби. Визначні письменники-сатирики різних часів Ф. Рабле, М. Сервантес, Дж. Свіфт, Вольтер, Г. Гейне, М. Салтиков-Щедрін, М. Гоголь, В. Маяковський та ін. В українській літературі — Т. Шевченко, І. Котляревський, І. Франко, Остап Вишня, С. Олійник та ін.

   Інвектива (від. лат. invehi — кидатися, нападати) — вид сатири, поширений в літературі та ораторському мистецтві в епоху античності, різке викривальне висміювання певної особи чи групи осіб. Видатними майстрами інвективи в античні часи були Архілох, Катулл, Марціал та ін. Як оригінальний жанр інвектива увійшла до новітньої літератури. Значне місце посідає у творчості Т. Шевченка, І. Франка та інших українських письменників.

   Сарказм (від гр. sarkasmos — терзання) — зла і дошкульна іронія, відвертий вияв ненависті і презирства до зображуваних явищ чи осіб. Яскравий приклад сарказму — поема Т. Шевченка «Кавказ», у якій затавровано можновладців.

По закону апостола Ви любите брата! Суєслови, лицеміри, Господом прокляті!

   Гротеск (від фр. grotesque — смішний, незвичайний; іт. grotta — грот, печера) — тип художньої образності, в основі якого лежить крайня міра умовності у відтворенні життя, коли зображувана дійсність постає неймовірною, аномальною, дивною. Для гротеску характерне навмисне карикатурне спотворення форм і сутності предметів, поєднання реального і фантастичного, трагічного і комічного, нормального і абсурдного. Як засіб художнього узагальнення гротеск розкриває алогізм життєвих явищ, а отже, широко застосовується в сатиричних творах. Термін походить від химерних малюнків, знайдених Рафаелем (XVI ст.) у підземних римських гротах. Зразки гротеску в літературі — «Гаргантюа і Пантагрюель» Ф. Рабле, «Ніс» М. Гоголя, «Історія одного міста» М. Салтикова-Щедріна, поема «Сон» Т. Шевченка, «Доктор Бессервіссер» І. Франка та ін.

   Бурлеск (від іт. burla — жарт) — гумористична переробка певного твору, що характеризується невідповідністю змісту формі: «високий», героїко-патріотичний зміст передається зниженим, іноді вульгаризованим стилем, і навпаки — буденний, «низький» — високим, піднесено-героїчним. Яскравий зразок — поема І. Котляревського «Енеїда», яка була переробкою однойменної епічної поеми римського поета Вергілія. Зберігається основний сюжет оригіналу, але в образах богів, греків та троянців відтворено типові українські характери. Подібні твори відомі з античних часів. Елементи бурлеску присутні в українських обрядових іграх та піснях. Значного поширення набув бурлеск у XVII—XVIII ст. у творах семінаристів та мандрівних дяків, у шкільній драмі та вертепі. У них домінує церковна тематика, часто* гумор поєднується із сатирою. Від тих часів дійшло чимало анонімних і авторських творів. Засоби бурлеску використовували у своїй творчості Т. Шевченко (поема «Сон»), С Руданський, П. Куліш, Л. Глібов та ін.

   Буфонада (від іт. buffonáta — блазенство, комічна витівка) — вид гумору в театральних виставах, що ґрунтується на гротескових прийомах грубого комізму. Веде початок від народного театру (італійська комедія масок, російський театр скоморохів, українські інтермедії та ін.). Елементи буфонади зустрічаються в п'єсах В. Шекспіра, П. Кальдерона, Ж. Б. Мольєра, М. Гоголя, Г. Квітки-Основ'яненка, М. Кропивницького. Як самостійний жанр існує в циркових виставах, інколи використовується драматургами («Фараони» О. Коломійця).



Роди і види літератури

   Епос (від гр. epos — слово, мова, розповідь) — один із трьох основних родів літератури, поряд із лірикою та драмою. Епос передбачає зображення зовнішніх щодо автора явищ життя. Автор виступає в ролі стороннього спостерігача, що дозволяє йому широко змальовувати дійсність у часі й просторі, глибоко розкривати внутрішній світ персонажів. Основні епічні жанри сучасної літератури — оповідання, повість, роман, новела, нарис. До епосу належать також фольклорні жанри — казка, легенда, билина, історична пісня тощо.

   Новела  (від іт. novella — новина) — невеликий розповідний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним закінченням. Як жанр уперше з'явилася в італійській літературі XIV—XV ст. у творчості Дж. Боккаччо, Ф. Саккетті та ін. Великого поширення набула у XIX—XX ст. в європейській та американській літературі. Відомі новелісти в українській літературі — М. Коцюбинський, В. Стефаник, А. Тесленко, Ю. Яновський та ін.

   Оповідання — невеликий розповідний твір, в якому зображується життя персонажа за короткий проміжок часу. Жанр оповідання — один з найпоширеніших у літературі. Він потребує особливої майстерності письменника, вміння лаконічно і художньо яскраво відтворити характер людини і соціальні явища.

   Есе  (від фр. essai — спроба, нарис, начерк) — невеликий прозовий художній твір, літературно-критична стаття, стаття філософського або публіцистичного характеру, що відзначаються підкресленою суб'єктивністю авторської думки, новизною тлумачення поставлених питань, образністю та афористичністю висловлювання. Жанр есе з'явився ще за античних часів, набув поширення у творчості філософів і письменників XVI—XVIII ст. (М. Монтень, Ф. Бекон, Д. Дідро, Дж. Локк та ін.), а надто в добу романтизму, який висунув на перший план особистість автора. У XX ст. до цього жанру зверталися видатні прозаїки, поети і філософи в ідейній боротьбі з метою популяризації здобутків науки тощо. В українській літературі есе зустрічається в доробку В. Винниченка, Є. Маланюка, Ю. Липи, Ю. Шереха та ін. Порівняно недавно з'явилися змішані жанри романа-есе та повісті-есе.

   Повість — епічний розповідний твір, в якому картину життя змальовано повніше, ніж в оповіданні, але не так широко, як у романі. Повість, звичайно, має один сюжет, але більш розгорнутий, «ніж в оповіданні. Крім головного героя у ній діє ряд другорядних персонажів. Жанр повісті дуже поширений в українській літературі: «Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького, «Fáta morgana» M. Коцюбинського, «Борислав сміється» І. Франка, «Краса і сила» В. Винниченка та ін.

   Роман (від фр. román — спершу твір, написаний однією з романських мов) — великий епічний твір, у якому змальовано широку картину суспільного життя. Для роману характерні: наявність багатьох сюжетних ліній, зображення персонажів у складних життєвих ситуаціях, розкриття динаміки їх внутрішнього світу. За змістом розрізняють такі види сучасного роману: соціально-психологічний, сімейно-побутовий, історичний, філософський, детективний, пригодницький, сатиричний та ін. Романний жанр виник ще в епоху античності («Дафніс і Хлоя» Лонга, «Золотий осел» Апулея), набув нових рис в середні віки (рицарські романи та ін.), але справжнього розквіту досяг у XVIII—XIX ст. Розвиток роману в Україні припадає на XIX ст. і пов'язаний з іменами Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка, П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного та ін. У XX ст. роман став провідним жанром української прози. Великий внесок у його розвиток зробили А. Головко, П. Панч, М. Стельмах, О. Гончар, П. Загребельний, Ю. Мушкетик та ін.

   Епопея (від гр. еророіїа — зібрання пісень, переказів) — великий монументальний твір. В античну епоху внаслідок циклізації сказань, пісень і легенд створювалися великі поеми про видатну історичну подію чи героя («Іліада», «Одіссея» Гомера, «Енеїда» Вергілія). Пізніше аналогічні процеси відбувались і в епосі європейських народів (французька «Пісня про Роланда»,"німецька «Пісня про Нібелунгів» та ін.). Жанр поетичної епопеї культивувався представниками класицизму. У новітній літературі епопеєю стали називати великі прозові твори, присвячені значним подіям у житті народу («Війна і мир» Л. Толстого, «Тихий Дон» М. Шолохова, «Прапороносці» О. Гончара та ін.).

   Дилогія — (від гр. di — двічі і logos — слово) — твір, що складається з двох самостійних частин, у кожній із яких своє коло персонажів і завершені сюжетні лінії. Наприклад: дилогія Ю. Смолича «Світанок над морем» складається з романів «Чайки сідають на воду» і «Буде на морі погода». Дилогією в давній Греції називалися драми з двох частин, звідки й походить термін.

   Трилогія (від гр. trilogia) — три частини одного твору, що мають різні назви, але пов'язані спільністю задуму і дійових осіб. Трилогіями можуть бути великі епічні та драматичні твори (роман О. Гончара «Прапороносці», який складається з трьох частин: «Альпи», «Голубий Дунай» і «Злата Прага»; в драматургії — історична трилогія О. К. Толстого: «Смерть Іоанна Грозного», «Цар Федір Іоаннович», «Цар Борис»).

   Тетралогія (від гр. tetralogik, tetra — чотири, logos — слово) — великий епічний твір, який складається з чотирьох самостійних частин, об'єднаних загальним ідейним задумом і спільністю персонажів. У тетралогії кожна частина має свою назву. Так, «Сучасна історія» французького письменника А. Франса складається з чотирьох романів: «Під міськими в'язами», «Вербовий манекен», «Аметистовий перстень» і «Пан Беранже в Парижі». В українській літературі є тетралогія Л. Смілянського, у якій ідеться про чотирьох визначних українських письменників — М. Коцюбинського, Лесю Українку, І. Франка і Т. Шевченка: «Михайло Коцюбинський», «Червона троянда», «Мужицький посол» і «Поетова молодість».

   Лірика (від гр. Іуга — струнний музичний інструмент, під акомпанемент якого у стародавній Греції виконувалися пісні та вірші) — один з трьох родів літератури (поряд з епосом і драмою), у в якому зовнішній світ відображається через почуття, переживання та думки автора. Відзначається лаконізмом і смисловою ємністю у розкритті життєвих явищ. За змістом лірику прийнято поділяти на громадянську, філософську, інтимну (любовну), пейзажну та ін. Основні ліричні жанри — вірш, пісня, послання, елегія, сатира.

   Ліричний герой — в літературознавстві умовне поняття, що визначає носія прагнень, думок та почуттів, виражених у ліричному творі. Ліричний герой не завжди тотожний авторові, бо втілює в собі естетичні ідеали не тільки поета, а й певної доби, певної людської спільноти. Термін вживається стосовно поезії та ліричної прози.

   Ода (від гр. udu — пісня) — похвальний, урочисто-патетичний вірш, присвячений важливій події чи видатній особі. Як жанр ліричної поезії виник у стародавній Греції. В одах прославлялися боги, військові подвиги, переможці на олімпійських змаганнях. Великого поширення ода набула в європейських літературах в епоху утвердження абсолютистської монархії (XIV— XVII ст.) в творчості поетів-класицистів. Теорію жанру розробив теоретик класицизму Н. Буало, який сформулював суворі вимоги До оди.

В Росії розквіт оди припадає на XVIII ст. (М. Ломоносов, В. Тредіаковський, Г. Державін та ін.), на Україні значного розвитку цей жанр не мав.

   Послання — віршований літературний твір, написаний у формі звернення до певної особи чи групи людей. Жанр послання досить популярний у світовій поезії, відомий ще з часів античності. В українській поезії до нього зверталися майже всі видатні поети: Т. Шевченко — «Гоголю», «Марку Вовчку», «До Основ'яненка», «І мертвим, і живим...», І. Франко — «Товаришам із тюрми», «Мойому читачеві», Леся Українка — «Товаришці на спомин», «Ворогам» та ін.

   Романс — невелика пісня про кохання, що виконується в музичному супроводі. В Україні з'явився на початку XIX ст. і став одним із популярних жанрів вокального мистецтва. Данину жанру віддали Л. Глібов, Леся Українка, І. Франко, а також українські поети XX ст.

   Вірш — (від лат. versus — вірш) —

1) Рядок у віршованому поетичному творі, основна ритмічна одиниця. У кінці рядка завжди є ритмічна пауза, яка може не відповідати синтаксичним нормам. Вірш-рядок не слід ототожнювати з реченням, оскільки в ньому не завжди висловлюється завершена думка.

2) Поетичний твір (Поет написав вірш.).

3) Система віршування (Вірш Маяковського якісно відрізняється від вірша Пушкіна.).

  Громадянська лірика— поетичні твори, присвячені гострим політичним проблемам суспільного життя. Існує паралельний термін — політична лірика. Провідні теми — свобода, захист прав людини, викриття несправедливого соціального ладу, заклик до боротьби. Класичним зразком громадянської лірики є творчість Т. Шевченка.

   Співомовка — невеликий сюжетний гумористичний вірш, побудований на народному анекдоті. Співомовка близька до байки, але на відміну від байки в ній діють не тварини, а люди, і в кінці немає моралі. Найвиразніше представлений цей жанр у творчості С Руданського, який видав три збірки «Співомовок». Наявність у терміні лексеми спів підкреслює близькість співо-мовки до коломийки.

   Дума — українська народна ліро-епічна пісня героїчного характеру про історичне минуле. Відома з XV ст. Виконувалася народними співцями під акомпанемент кобзи чи ліри. Більшість дум присвячена боротьбі з татарськими і турецькими поневолю-вачами, тяжкій долі невільників, народно-визвольній боротьбі під проводом Богдана Хмельницького («Козак Голота», «Маруся Богуславка», «Самійло Кішка», «Хмельницький та Барабаш», «Іван Богун» та ін.). Глибокий історичний зміст, гаряче авторське почуття і виразність поетики сприяли утвердженню думи як жанру та впливу її на українську і російську поезію (Т. Шевченко, К. Рилєєв, М. Лермонтов, А. Малишко та ін.).

   Байка —короткий, здебільшого віршований твір дидактичного змісту, який в алегоричній формі відтворює життя людей. Найчастіше дійовими особами байок виступають тварини. Розповідь про певну подію завершується повчальним висновком — мораллю (застар. «силою»).

Байка — один із найдавніших жанрів літератури. Широковідомим байкарем стародавньої Греції був Езоп (VI—V ст. до н. е.), через що алегоричну мову часто називають езопівською. В Україні байки відомі з XVII—XVIII ст. Автором прозових байок був Г. Сковорода. Талановиті байкарі XIX ст. — П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Л. Глібов. Жанр байки розвивався і у XX ст.

Байковий вірш — різностопний ямб, який називається вільним віршем.

  Балада (від прованс. ballar — танцювати) — віршований твір з гострим драматичним сюжетом, любовного, казково-фантастичного, легендарно-історичного, героїко-патріотичного змісту. У різних народів у різні часи термін мав різне значення. В середні віки у Провансі (Франція) баладою називали народну танцювальну пісню з рефреном. Пізніше в Італії вона відокремилася від танцю, у творчості А. Данте і Ф. Петрарки втратила рефрен, набувши ознаки канцони. У французькій поезії XIV—XV ст. балада стала формою звертання до певної особи і набула канонічних рис: три строфи, перехресне римування, обов'язковий рефрен. В англійському та шотландському фольклорі побутувала балада драматичного змісту (нещасливе кохання, кривава помста, зрада, легенда), яка справила значний вплив на європейську літературу. Жанр балади був поширений у творчості поетів-романтиків: Р. Бернса, С. Колдріджа — в Англії, В. Гюґо — у Франції, Г. Бюргера, Ф. Шіллера, Й.-В. Ґете — в Німеччині, В. Жуковського — в Росії, А. Міцкевича — у Польщі. Переважали фантастичні сюжети, пов'язані з народними легендами та переказами. В українській літературі до жанру балади зверталися Т. Шевченко («Причинна», «Русалка»), Л. Боровиковський («Маруся»), А. Метлинський («Смерть бандуриста»), С. Руданський («Верба»), Ю. Федькович («Рекрут») та ін. У XX ст. в сюжетах балад українських поетів переважає героїчна тематика: «Три сини» П. Тичини, «Подвиг» Л. Первомайського, «Балада про комвзводу» А. Малишка, «Партизанська балада» П. Воронька тощо.

   Поема (від гр. poiema — твір) — віршований твір з чітко визначеним сюжетом. Епічний елемент — розповідь про події часто поєднується в поемі з ліричним — вираженням авторських почуттів. З огляду на співвідношення цих елементів розрізняють поеми епічні, ліро-епічні та ліричні. Чисто епічними вважаються давні поеми, що виникли на основі народних пісень і сказань: «Іліада», «Одіссея», «Пісня про Роланда», «Витязь у тигровій шкурі», та ін. У процесі розвитку літератури жанр поеми в різних літературних напрямах — класицизмі, романтизмі, реалізмі та ін. — набував нових рис. Велику роль у його становленні в українській літературі відіграв Т. Шевченко як автор романтичних та реалістичних поем («Сон», «Кавказ», «Катерина», «Причинна», «Гайдамаки»). Поема була одним із провідних жанрів української поезії XX ст. Представлена творами широкого ідейно-тематичного і стильового діапазону: «Мойсей» І. Франка, «Роберт Брюс» Лесі Українки, «Данило Галицький» М. Бажана, «Червона зима» В. Сосюри, «Прометей» А. Малишка та багато інших.

   Вертеп (від старое лов. печера) — народний ляльковий театр, поширений в Україні XVIII—XIX ст. Являв собою скриньку у вигляді двоповерхового будиночка із прорізами в підлозі, через які вертепник управляв дерев'яними ляльками. На верхньому поверсі ставились інсценівки на релігійні теми, на нижньому — на побутові теми сатиричного та гумористичного характеру. Дійовими особами останніх були моторний запорожець, спритний солдат (москаль), бідний селянин, недотепний пан, зажерливий піп та ін. Виконавцями та авторами вертепних драм виступали школярі й мандрівні дяки, пізніше — мандрівні артисти. Завдяки широкому використанню фольклорного матеріалу, соціальній загостреності і народному гумору, яскравому оформленню, виконанню пісень та танців вертеп здобув велику популярність серед різних верств українського суспільства.

   Шкільна драма— один із жанрів церковної драматургії, яка виникла в країнах Європи в XV—XVI ст. при духовних школах. Згідно з уставом цих шкіл театральні вистави на релігійні теми були обов'язковою формою навчання. В Україні і в Росії шкільна драматургія розвивалася в XVII—XVIII ст. Твори писали до релігійних свят викладачі духовних шкіл. Пізніше провідне місце посіли теми боротьби проти католицизму та історична. Однією з найвідоміших драм була трагікомедія Ф. Прокоповича «Володимир» (1705). П'єси ставилися в шкільних театрах, які діяли при школах.

   Інтермедія (від лат. intermedius — те, що знаходиться посередині) — драматичний жанр у середньовічному театрі, гумористична сценка з народного життя, яка виконувалася в антрактах між діями драми на серйозні релігійні теми. В Україні була поширена в XVII—XVIII ст. і мала гострий соціальний характер. Героями звичайно були козак, солдат, бідний селянин, які глузували з панів.

   Драма (від гр. drama — дія).

1) Драма — один із трьох родів художньої літератури (поряд з епосом та лірикою), у якому явища життя розкриваються через самовиявлення дійових осіб, їхні вчинки та розмови. Драматичні твори призначені для сценічного втілення. Основні види — трагедія, комедія, драма, інтермедія, водевіль тощо.

2) Драма — жанр драматургії, проміжний між трагедією та комедією. Виникла в середині XVIII ст. і відтоді посіла чільне місце у світовій драматургії, оскільки найадекватніше відповідала змісту життя, у якому завжди співіснують трагічне й комічне. Має чимало різновидів: соціально-побутова, психологічна, історична, героїчна, мелодрама та ін. Класичні зразки: «Емілія Галотті» Г. Лессінга, «Гроза» О. Островського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Украдене щастя» І. Франка, «Дай серцю волю, заведе в неволю» М. Кропивницького та ін.

  Трагедія (від гр. tragos — козел і udě — пісня) — один із видів драми, в основі якого лежить непримиримий конфлікт незвичайного героя з нездоланними зовнішніми обставинами. Найчастіше герой гине. Ранній розквіт трагедії припадає на V ст. до н. є. в Греції. Найвідоміші автори античних трагедій — Есхіл, Софокл і Еврипід. Глибокі думки щодо теорії трагедії залишив Арістотель у своїй «Поетиці». Він вважав, що дія трагедії повинна бути важливою і завершеною, покликаною очищати людину від лихих пристрастей через страх і співчуття. Нове піднесення жанру припадає на епоху Відродження і пов'язане передусім із творчістю В. Шекспіра, який подолав однолінійність характерів, розширив «час» і «простір» трагедії, поєднав трагічне з комічним. Трагедія посіла чільне місце в драматургії класицизму, набувши високого громадянського пафосу, піднесеної патетики. В своєму подальшому розвитку цей жанр наблизився до драми, що повною мірою стосується української і російської драматургії (п'єси М. Старицького, М. Кропивницького, І. Франка, «Борис Годунов» О. Пушкіна, п'єси О. Островського, О. К. Толстого). За радянських часів з'явилася так звана «оптимістична трагедія» (під такою назвою 1932 р. вийшла п'єса Вс. Вишневського), трагічний конфлікт якої, з погляду теоретиків соцреалізму, був якісно новий: загибель героя у фіналі не викликає у глядачів сумного настрою, оскільки все перекриває «величезна впевненість у перемозі нового».

   Комедія (від гр. comoidia, comos — веселий натовп і ode — пісня) — один із видів драматичних творів, у яких зображується смішне в суспільному житті, поведінці й характері людей. Основу комедії складає гумор, який може мати різне забарвлення — від розважального до гострої сатири. Одним із перших дав визначення комедії Арістотель: «Комедія... є зображенням порівняно поганого в людині, але вади відтворюються не в усій повноті, а лише в тій мірі, у якій смішне є частиною неподобного». У процесі історичного розвитку змінювалось уявлення про смішне, з'являлися нові жанрові модифікації. Розрізняють два основних види комедії: комедія ситуацій (інтриги) і комедія характерів. Сюжет першої будується на випадкових збігах обставин, заплутаній інтризі, непорозумінні персонажів тощо («Комедія помилок» В. Шекспіра, «Учитель танців» Лопе де Веги). У комедії характерів комічний ефект досягається зображенням поведінки персонажа з незвичайними пристрастями («Приборкання непокірної» В. Шекспіра, «Тартюф» Ж. Мольєра). Виділяють ще такі види: побутова комедія, лірична комедія, сатирична комедія, ко-медія настроїв, комедія ідей, трагікомедія та ін. Перший зразок української комедії дав І. Котляревський («Москаль-чарів-ник»). Значний внесок у її розвиток зробили Г. Квітка-Основ'яненко, М. Старицький, М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий, І. Франко, М. Куліш.

   Драматична поема— невелика віршована п'єса. Наприклад: «Маленькі трагедії» О. Пушкіна, «Вавілонський полон», «У катакомбах» Лесі Українки та ін.

Композиція художнього твору

  Композиція (від лат. componere — складати, поєднувати) — побудова літературного твору, співвідношення всіх його компонентів, що створює цілісну картину і сприяє виявленню головної ідеї. Розрізняють зовнішні елементи композиції — поділ твору на частини і внутрішні — групування і розстановку персонажів. Іноді в значенні композиції вживається термін архітектоніка.

   Сюжет (від фр. sujet — предмет) — система подій в художньому творі, в ході яких розкриваються характери персонажів і головна ідея. Оскільки події подаються у розвитку, в основі сюжету лежить конфлікт. Конфлікти бувають різноманітні: соціальні, любовні, психологічні, виробничі тощо. У художньому творі, як правило, є різні види конфліктів. Класичний сюжет має такі елементи: експозиція — вихідні відомості про героїв, які вмотивовують їхню поведінку в умовах конфлікту; зав'язка — подія, що кладе початок конфлікту; кульмінація — найвищий момент у розвитку дії; розв'язка — подія, що розв'язує конфлікт; епілог — повідомлення про події після розв'язки. Великий епічний твір звичайно має кілька сюжетних ліній. У ліричних творах основу сюжету становить розвиток думки або почуття за схемою градації. Кульмінацією в таких творах є кінець вірша, де робиться висновок.

   Експозиція (від лат. expositio — пояснення) — один з елементів сюжету твору, первісні відомості про героїв, які мотивують їхню поведінку при виникненні конфлікту. У новелі М. Коцюбинського «Коні не винні» — це змалювання обстановки в родині пана-ліберала Малини напередодні селянського бунту.

   Зав'язка — елемент сюжету, наступний після експозиції,— подія, що кладе початок конфлікту. У новелі М. Коцюбинського «Коні не винні» — це поява в маєтку поміщика-Малини селян, які вимагають віддати їм землю.

   Кульмінація (від лат. culmen — вершина) — елемент сюжету, найвищий момент у розвитку дії. Після кульмінації настає розв'язка. У новелі М. Коцюбинського «Коні не винні» — це кінець вагань пана-ліберала Малини щодо застосування війська, яке прибуло для придушення селянського виступу. У великих багатосюжетних творах буває кілька кульмінацій.

   Розв'язка — елемент сюжету, подія, яка розв'язує конфлікт.

   Пролог (від гр. pro — перед і logos — слово — переднє слово) — вступна частина в структурі твору, в якій автор знайомить читача з подіями, покладеними в основу сюжету, чи зі своїми роздумами щодо них. Інколи письменник називає вступну частину прологом (наприклад, І. Франко в поемі «Мойсей»), але частіше вона не має назви (поема Т. Шевченка «Іван Підкова»). У поемі Т. Шевченка «Гайдамаки» є два прологи: один ліричний, без назви, другий — історичний, під заголовком «Інтродукція» (від лат. introductio — вступ).

В античній драматургії прологом називався початок трагедії до появи хору. У пролозі автор звертався до глядачів і пояснював міфи, що складали підґрунтя сюжету. Таку саму функцію виконував. пролог і в середньовічних драмах-містеріях.

   Епілог (від гр. epilogos, ері — після, logos — слово) — один з елементів сюжету, заключна частина твору, де розповідається про події, що відбулися після розв'язки. Як правило, автор подає її під відповідною назвою.

   Фабула (від лат. fabula — байка, оповідь) — термін, який не має однозначного тлумачення і часто вживається як синонім слова сюжет. Деякі літературознавці розрізняють ці поняття, вважаючи фабулою систему подій у їх причинно-часовій послідовності, а сюжетом — виклад цих подій у творі.

   Ліричний відступ — форма авторської мови, позасюжетний елемент композиції, коли автор відступає від сюжетної оповіді і висловлює свої думки, почуття, настрої, пов'язані із зображуваним у творі. Ліричні відступи, роблячи оповідь інтимною, довірливою, щирою, підсилюють емоційний вплив на читача. Особливо часто зустрічаються в ліро-епічних творах. У поемі «Гайдамаки» Т. Шевченко часто звертається до читачів, розповідає про своє життя.

Вибачайте, люди добрі,

Що козацьку славу

Так навмання розказую,

Без книжної справи.

Так дід колись розказував —

Нехай здоров буде!


     Зміст і форма художнього твору

   Образ  — форма пізнання реальної дійсності в літературі та мистецтві. Для науки характерна інша форма — понятійна. На відміну від поняття, що сприймається розумом, образ діє і на органи чуття, оскільки в ньому предмет зображення постає в кон-кретно-чуттєвій формі. Образ — конкретна і водночас узагальнена картина, яка створена за допомогою вимислу і має естетичне значення. Відтворюючи життя, письменник втілює свої ідеали в образи, котрі впливають на читачів, даруючи їм естетичну насолоду. Вплив образу на естетичне почуття зумовлений тим, що в ньому втілене прекрасне. Існує кілька основних 'видів літературних образів.

1) Образ-персонаж (герой, тип, характер, ліричний герой) — найпоширеніший вид образів, оскільки основним предметом літератури є людина.

2) Образ-пейзаж — картина природи, яка може виконувати різні функції: фон дії, засіб розкриття внутрішнього стану героя, засіб соціальної характеристики.

3) Образ-інтер'єр — картина речей, яка може бути фоном дії, засобом характеристики героя та ін.

4) Образ-символ (образ-ідея) — образ узагальненого абстрактного поняття (Україна, доля у Шевченка).

Існують ще й інші класифікації образів. Термін вживається і у вузькому значенні — як мовний художній засіб.

   Тип (від гр. typos — відбиток, образ, зразок) — образ-персонаж художнього твору, який поєднує широке соціально-психологічне узагальнення з яскравою виразністю індивідуальних рис. Саме широким узагальнюючим значенням відрізняється тип від персонажа. За^ законами художньої творчості кожен персонаж має бути типовим,

втілювати в собі узагальнені риси конкретних людей. Відмінність між образом-типом і персонажем полягає у масштабі узагальнень. До образів-типів можна віднести численні образи, створені класиками світової і української літератури: не тільки Прометей, Гамлет, Дон Кіхот, Дон Жуан, а й такі, як Гобсек, Євгеній Онєгін, гоголівські поміщики, купці Островського, Чіпка з роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні».

   Прообраз, або Прототип,— реальна історична особа, факти життя якої покладено в основу створеного письменником художнього образу. Відповідність між образом і прототипом не буває абсолютною, оскільки образ є певним узагальненням, витвором творчої фантазії автора.

    Тема (від гр. thema — те, що лежить в основі) — основне питання, якому присвячений твір, в ширшому розумінні — явища життя, відображені в творі та висунуті в ньому проблеми. Характерною особливістю теми є її соціально-історична зумовленість. Письменник не вигадує теми, а бере їх із самого життя. Навіть так звані «вічні теми» несуть у собі відбиток епохи (батьки і діти, трагедія кохання, спричинена ворожнечею батьків, тощо). Важливою особливістю теми є її актуальність і соціальна значущість. Те, про що розповідається у творі, має глибоко цікавити, хвилювати суспільство. Саме цим визначається неминуча цінність творів видатних митців, зокрема таких українських письменників, як Т. Шевченко, Леся Українка, І. Франко. У кожному, навіть малому творі, є не одна тема, а кілька, що пояснюється складністю життя і неможливістю штучно виділити якусь одну проблему. Завдяки такій багатотемності досягається розкриття характерів персонажів. Але при цьому у творі завжди є головна тема. У повісті М. Коцюбинського «Fáta morgana» головна тема — боротьба селян проти соціального гноблення, але є й інші теми: анархічні настрої селян (Хома Гудзь), вплив робітничого класу на свідомість селян (Марко Гуща), родинні стосунки (Андрій — Маланка), кохання (Гафійка — Марко) та ін. Тема органічно пов'язана з ідеєю твору і разом з нею складає його ідейно-тематичну основу.

    Ідея (від гр. idea — поняття, уявлення) — основна думка художнього твору. Безпосередньо, як правило (крім байок), не формулюється, а формується всіма компонентами образної системи. Слід розрізняти задум автора й ідею: те, що хотів сказати автор, і те, що «сказалось у творі» (М. Добролюбов). Приклади такої невідповідності: «Ревізор» М. Гоголя, «Напередодні» І. Тургенева та ін. У великому творі може бути багато ідей, але серед них є одна головна, якій підпорядковано весь його зміст. У романі Л. Толстого «Війна і мир» головна ідея — народ є вирішальною силою війни.

    Конфлікт (від лат. Conflictus — зіткнення) — зіткнення, боротьба, що лежить в основі сюжету і зумовлює його розвиток. Розрізняють такі види конфлікту: соціальний («Pata morgana» M. Коцюбинського), побутовий («Баба Параска та баба Палажка» І. Нечуя-Левицького), психологічний («Гамлет» В. Шекспіра), любовний («Талан» М. Старицького). У великих творах звичайно поєднуються різні конфлікти. Конфлікт значного соціального значення іноді називають колізією, а любовний — інтригою.



Тексти / Аудіо  Укр.письменники Теорія літератури Конспекти уроків / тести Презентації На допомогу учням

Головна

Укр. мова

Укр. літ-ра

Позакл. заходи

Методика

Кл.керівник

Медіатека

Фото

Відео

ЗНО