Теорія літератури 5 клас 6 клас 7 клас 8 клас 9 клас 10-11 клас Літературні  терміни Літературні  стилі

Вітаїстичність (лат. Vita — життя) — риса модерністської літе-ратури перших десятиліть XX століття, що виявилась у погляді па стихію життя як першооснову світових процесів. В українській літературі вітаїстичнісл ь позначилась на формуванні «романтики вітаїзму» з її настановою на перетворення світу, формування активної, сильної особистості та нації. Вітаістичність притаманна раннім творам П. Тичини, вона яскраво виявилась у поемі «Золотий гомін».


Імпресіонізм - художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Сформувався у Франції в другій половині XIX ст., насамперед у малярстві. Визначення походить від назви картини Клода Моне «Враження. Схід сонця» («Impression. Soleil levant», 1873). Наприкінці XIX ст. імпресіонізм поширився в європейському письменстві. Засновниками літературного імпресіонізму вважаються брати Ґонкури. Виявився він також у творчості Ґі де Мопассана, М. Пруста, К. Гамсуна, О. Уайльда, Р. Л. Стівенсона, А. Шніцлера, А. Чехова, І. Буніна, І. Анненського та ін. 
      
 
      
 Визначальні риси імпресіонізму: 
       - зображується не сам предмет, а враження від нього («Бачити, відчувати, виражати — в цьому все мистецтво», — проголошували Едмонд і Жуль Ґонкури); - імпресіоністи орієнтуються на почуття, а не на розум;
 
       - відмова від ідеалізації: ставлячи перед собою завдання зафіксувати реальні моменти, імпресіоністи найчастіше заперечували поняття ідеалізації й ідеалу, адже ідеал відсутній в конкретній реальності;
 
       - часопростір ущільнюється і подрібнюється, предметом мистецької зацікавленості стає не послідовна зміна подій і явищ (фабула), не соціальний, логічно впорядкований історичний відрізок або період життя героя, а уривчасті фрагменти, відбиті у свідомості персонажа;
 
       - герой імпресіоністичного твору цікавий не так своєю активністю, спрямованою на перетворення зовнішнього світу, як саме «пасивною» здатністю сприймати, реагувати на зовнішні збудники, бути носієм, навіть колекціонером вражень;
 
       - найпоширенішим жанром імпресіонізму стає новела. Український імпресіонізм на тлі західноєвропейського мав яскравіше лірико-романтичне забарвлення, що зближувало його (а нерідко й змішувало зовсім) з неоромантизмом та символізмом.
 
      
 
Поетика імпресіонізму відбилася у творчості М. Коцюбинського, B. Стефаника, М. Черемшини, частково О. Кобилянської, а також Г. Михайличенка, М. Хвильового, Є. Плужника та ін.
 


Експресіонізм  літературно-мистецький напрям, для якого характерні посилена увага до внутрішнього світу людини, наголошення на авторському світосприйнятті, нервова збудженість та фрагментарність оповіді, застосування символів, гротеску, поєднання протилежного тощо.


Кларнетизм — світоглядно-естетична концепція Павла Тичини, уні­кально виражена за допомогою багатьох поетичних засобів: звукових (асо­нанс, алітерація, звуконаслідування, анафора й епіфора), зорових (епітет, метафора, індивідуально-авторські слова), формальних (розміщення строф і рядків у них) тощо.

Термін, запропонований Ю. Лавріненком та В. Баркою для позначення стильової якості синтетичної лірики раннього П. Тичини й походить від назви його збірки «Сонячні кларнети» (1918). Кларнетизм указує на «активно рене­сансну одушевленість життя» (Ю. Лавріненко). Синтетичне Мислення схиль­ного до «кольорового слуху» та «слухового кольору» П. Тичини («Арфами, арфами...», «Гаї шумлять...», «Пастелі» та ін.) зумовлювало одночасну «ма­льовничу музичність» і «музичну мальовничість» його лірики. Водночас клар­нетизм виявився містком, що перекидався від ідейно-естетичних, почасти врізнобіч спрямованих пошуків попередніх поколінь до синтетичного типу мислення, що не вкладалося в жодну стильову течію. Так, органічний для П. Тичини символізм переплітався з елементами авангардизму, імпресіо­нізму, імажинізму, про що поет писав у щоденнику, а разом з тим — і нео­романтизму, неореалізму та необароко. Вплив тичининського кларнетизму на українську літературу XX ст. виявився одним із визначальних.


Деструкція - порушення або руйнування нормальної структури чого-небудь. 

Часопростір, або хроното́п (від грецьких слів «час» і «місце») — взаємозв'язок часових і просторових відносин в художньому творі. Хронотоп – культурно осмислена позиція художнього твору, більш стійкі й об’ємні моделі якої складаються із елементарних. Кожен мотив має свій хронотоп» [1; 400], а отже, вони можуть співіснувати, взаємовключатися, переплітатися, співставлятися, протиставлятися, або «перебувати в більш складних взаємовідносинах» [1; 401]. Розглядаючи художній час і художній простір, слід виходити з того, що хронотоп та мотиви, які його розширюють й ускладнюють, мають сюжетне значення, являючись організаційними центрами основних подій.

Термін хронотоп вжитий А.Ухтомським у контексті його фізіологічних досліджень, а після праці М.Бахтіна «Форми часу і хронотопу в романі» став популярним у гуманітарній сфері: «Хронотоп у літературі має суттєве жанрове значення. Можна прямо сказати, що жанр і жанрові різновиди визначаються саме хронотопом, при цьому у літературі провідним началом у хронотопі є час. Хронотоп як формально-змістова категорія визначає (суттєво) і образ людини у літературі; цей образ завжди суттєво хронотопічний…».

У художньому світі просторові і часові компоненти зливаються в осмислене і прикметне ціле. Час згущується, ущільнюється, стає художньо зримим; простір інтенсифікується, втягується в рух часу, сюжету, історії. Прикмети часу розкриваються в просторі, і простір осмислюється і вимірюється часом. Крім того, М. Бахтін вважав, що часо-просторові визначення у мистецтві та літературі завжди емоційно-ціннісно забарвлені. Вчений розглядав хронотопи:

а також хронотопи

Умовність зображення  - події поза конкретним часом і простором (Наприклад: поема«Поза межами болю» О.Турянського).

         Маргінальність (від лат. побічний)- характеристика соціальних явищ, які виникають у результаті розширення нормативно - ціннісних систем, найчастіше з маргінальністю пов'язують порушення соціальної регуляції поведінки, а також викликані ними прояви асоціальності та негативні психічні стани.


Міфологізм — спосіб поетичної реалізації міфу у творах оригінальної літератури. Значення міфу в літературному творі не тотожне його семантиці у першозразку й залежить від культури епохи, задуму письменника, жанру твору. Перехід міфічного образу в поетичний пов'язаний з усвідомленням відмінності між суб'єктивністю процесу пізнання та об'єктивністю дійсності. Один і той же міфологічний мотив, опрацьований протягом багатьох віків, набуває у кожній епосі нових значень, служить способом втілення нової проблематики й може з часом повністю втратити архаїчний елемент або ж здобути його нове, символічне вираження.

У сучасному літературознавстві виник окремий напрям, так звана архетипна критика, засновник якої — літературознавець Н.Фрай. В її основі — ідея літератури як «перетвореної міфології», тому історія літератури розглядається не у загальноісторичному контексті, а як форма внутрішнього саморуху — «тотальної історії літератури» — особливостей видозміни міфологічних засад на різних етапах розвитку літератури. Відображення у літературному творі давніх міфологічних уявлень часто опосередковане через трансформовані форми поетичного переосмислення, зокрема через символ.

Проблемою міфологізму в літературі займалась українська символічна школа міфологів, а згодом О.Потебня, який створив психолінгвістичну концепцію теорії літератури, в її підґрунті — ідея спорідненості психологічних основ творення слова, міфу й літературного твору.


Асоціативність – загальна властивість людського мислення.

Творча уява письменника – продукт зародження художніх асоціацій.

Художня характеристика твору, образи якого дібрано так, що їх прочитання не є однозначним, а викликає у кожного читача ряд власних взаємодоповнюваних асоціацій, що роблять твір багатогранним, "відкритим". Визначним майстром асоціативної поезії в українській літературі є Б.-І. Антонич, пізніше – Г.Чубай, В.Стус, поети-восьмидесятники.

Творчою ланкою в психологічних механізмах фантазії, що забезпечує комбінування нових образів і знаходження нових зв’язків та взаємозалежностей між ними, формування цілісних художніх структур, є асоціації.

Кіноповість (грецьк. kineo — рухаю) — твір кіномистецтва, сюжет якого порівняно складний, базується на цілій низці подій і в якому досягається епічна широта охоплення зображуваної дійсності. Разом з тим у другій половині XX ст. набуло поширення інше значення цього терміна: наголос переноситься із слова "кіно" на слово "повість". Так, К. називають сценарій, зумисним чином перероблений для читання (при переробці вилучаються специфічні кінематографічні терміни, розширюються діалогічні сцени, вводяться ліричні відступи, граматичний теперішній час змінюється минулим тощо). Окрім того, К. називають повість, що створена із свідомою орієнтацією на певні кінематографічні прийоми оповіді (подрібнення дії на короткі епізоди, лаконічність діалогу та авторських пояснень, монтажний характер епізодів тощо). Видатним майстром і, певною мірою, першовідкривачем жанру К. був О.Довженко ("Зачарована Десна", "Україна в огні" та ін.).


        Публіцистика — рід літературної і журналістської творчості, який оперативно досліджує, узагальнює і трактує з авторських позицій актуальні суспільно-політичні питання та інші проблеми суспільства, з метою впливу на суспільну думку та існуючі політичні інститути, оперуючи при цьому засобами логічногомислення та емоційного впливу[1].

Від суто наукового твору публіцистичний відрізняється наявністю авторської оцінки явищ (подекуди суб'єктивної) та спонуканням до висновків на майбутнє.


Притчевість (від притча) — використання в творах художньої літератури поетики притчі. Літературознавче поняття виникло в наш час. Про нього стали говорити у зв’язку з філософською прозою XX ст., зокрема,
з появою «нового латиноамериканського роману” і породжених ним засад худож. зображення – «космобачення» (“космопогляд ”), магічний реалізм, «барочний роман’,“концептуальна проза» тощо.
Як явише притчевість існувало з давніх-давен і було пов’язане з дидактичною літературою, зокрема, з такими прозовими жанрами, як аполог, байка, притча, повчальна повість; ліричними, як повчання, послання,  драма-мораліте, шкільна драма тощо.
Наявність притчевості в дидактичній літературі відбиває певний процес моделювання мислення, при якому підбір і спосіб подачі художнього матеріалу є аргументом мотивації авторської концепції.


Тексти / Аудіо  Укр.письменники Теорія літератури Конспекти уроків / тести Презентації На допомогу учням

Головна

Укр. мова

Укр. літ-ра

Позакл. заходи

Методика

Кл.керівник

Медіатека

Фото

Відео

ЗНО