Квітка-Основ'яненко Григорій

                          (1778 - 1843)


29 листопада 1778 Народився у с. Основі (тепер у межах Харкова). Походив з козацько-старшинського роду. Здобув домашню освіту. У родині панувала глибока шана до рідної мови, історії, фольклору, мистецтва. Звичаї в родині відзначалися простотою, тут багато читали, постійними були вистави самодіяльного театру, натхненником яких був Григорій; він же виконував і головні ролі.

1801 Вступив до Курязького монастиря, але через чотири роки повернувся до світського життя.

1806 — 1807 Служив комісаром у народному ополченні.

1812 Був директором Харківського театру.

1817 — 1828 Був повітовим предводителем дворянства

1827 «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе»

1828 «Дворянские выборы»

1829 «Шельменко — волостной писарь»

1830 «Ясновидящая»

1832 Повість «Маруся» українською мовою.

1834 Книга перша «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком», збірки прозових творів (повістей та оповідань) українською мовою.

1836—1837 Книга друга збірки «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком»

1835 Соціально-побутова комедія «Сватання на Гончарівці»

1838 Соціально-побутова комедія «Шельменко-денщик» (написана російською мовою, центральний персонаж — Шельменко — говорить по-українськи), що вважається найвищим досягненням Квітки в драматургії.

1840 «Пан Халявский»

1841 «Предания о Гаркуше»,«Знахарь»

20 серпня 1843 Помер Г. Квітка-Основ'яненко після тяжкої хвороби у м. Харкові.



Письменник-сентименталіст. Власним життям  він  канонізував високі моральні принципи:волелюбність, твердість духу, гідність, щирість, добролюбство, прагнення мудрості,  надійність,  любов  до ближнього. Г. Ф. Квітка народився 29 листопада 1778 р. у  слободі  Основа поблизу Харкова у дворянській родині (від назви слободи й походить його псевдонім  Основ'яненко). Спочатку  навчався  вдома,  а  потім  — у Курязькій  монастирській школі.

У 1793 р. Григорій як дворянин був зарахований  на військову службу,  через  чотири  роки  вийшов  у  відставку  в  чині капітана.

У 1804 р. він став послушником монастиря, а наступного року повернувся  на  військову службу.

У 1806 р. майбутній письменник подав у відставку, оселився в Харкові,  став  комісаром  у  народному ополченні.

У 1812 р. він працював директором Харківського театру, заснував Інститут шляхетних дівчат, згодом організував, відредагував і опубліковував перші в Україні громадсько-літературні журнали «Харьковский Демокрит» і «Украинский вестник». Збирав кошти на відкриття Харківської  публічної бібліотеки.

Протягом 1817-1828 рр. Г. Квітка чотири рази переобирався Предводителем  дворян     Харківського повіту.

     З  1827  р.  почав  писати  прозу  і драматургію.

У 1837 р. вийшла друга книга «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком      Основьяненком».

У 1840 р. Г. Ф. Квітка очолив Харківську палату карного  суду на посаді  надвірного   радника.

Письменник  помер  20  серпня  1843  р.  Похований  у Харкові.

Г. Ф. Квітка-Основ'яненко залишив по собі значну літературну спадщину, написану російською та українською мовами: це комедії «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик», «Шельменко— волостной писарь»;  літературно-публіцистичні  статті  «Супліка  до  пана іздателя», «Лист до видавців «Русского вестника»; історико-художній нарис «Головатий»;  фейлетон  «Письма  Фалалея  Повинухина»;  жартівливі вірші «Шпигачки»; романи  «Пан  Халявский»,  «Жизнь  и  похождения Петра Степанова,  сына Столбикова»,  повісті  «Ганнуся»,  «Панна сотниковна», «Конотопська  відьма», «Маруся»,  оповідання «Салдацький патрет», «Купований розум», «Пархімове снідання», «Перекотиполе», «Малоросійська  биль»  та  ін.  Його  спадщина  нараховує  близько  80 прозових і драматичних творів, щоправда не всі вони мають однакову художню цінність.

Письменник  активно  пропагував  і,  як  сказав І. Срезневський, «вніс у свідомість інтелігенції ідею освіти всієї маси народу». У художніх творах і публіцистичних статтях він послідовно проводив думку про обдарованість простого народу, пропагував ідею надання  освіти  простим людям.

Чулий до назрілих потреб часу, Квітка-Основ'яненко створив українською  мовою повість  «Маруся»   (1832),  а  також   низку повістей і оповідань, які вийшли двома збірками «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком». Тим самим він розв'язав комплекс назрілих проблем літературного життя, переконливо продемонстрував високі естетичні можливості української літературної мови, її придатність для розробки серйозних тем в оповідних жанрах, поклав початок розвитку нової української прози, за що С. Єфремов назвав його «батьком української прози». Поява повістей та оповідань Квітки- Основ'яненка знаменувала новий важливий етап не лише у творчості письменника, а й загалом у розвитку української літератури, у формуванні  її  реалізму  та народності.

Прозові твори Квітки-Основ'яненка  українською  мовою поділяються на дві основні групи: бурлескно-реалістичні оповідання і повість; сентиментально-реалістичні повісті. До першої групи належать гумористичні оповідання «Салдацький патрет», «Мертвецький Великдень», «От тобі і скарб», «Пархімове снідання», «Підбрехач», а також гумористично- сатирична повість «Конотопська відьма», яка є найвизначнішим бур- лескно-реалістичним твором письменника.

Це передусім гостра сатира на панівну верхівку українського суспільства XVIII ст., характерні негативні риси якої втілені в образах невігла- са,  нікчеми  і  ледаща  сотника  Забрьохи,  шкідливого  та  підлого крутія і п'яниці писаря Пістряка, свавільного Халявського, отця Симеона, який, звикши паразитувати на людському горі, виявляє невдоволення тим, що зменшилася смертність людей. Письменник показав типові риси тієї ко- зацької  старшини,  значна  частина  якої  за  часів  занепаду гетьманщини і системи козацьких полків XVIII ст. виродилася в експлуататорську верхівку, розкрив тогочасну потворність адміністративних порядків, порушення характерного для часів Запорізької Січі та козацько-повстанських рухів принципу комплектування командного складу за особис- тими  здібностями  і бойовими  заслугами,  а  не за  знатністю походження.

У «Конотопській відьмі» письменник дбав не стільки про виразність історичного колориту, скільки про створення соціальної сатири, спрямованої проти характерних породжень тогочасного несправедливого устрою. У переродженій старшині він показує сучасне йому українське панство, утворене з колишньої соціальної верхівки шляхом нагромадження нею маєтностей та одержання від царського уряду дворянських привілеїв.

Серед сентиментально-реалістичних творів Квітки-Основ'яненка повісті  «Маруся»,  «Козир-дівка»,  «Сердешна  Оксана»,  «Щира любов».

“Маруся”. Центральним персонажем виступає сільська дівчина. Ідейну основу повісті «Маруся» (1832) становить реальний життєвий конфлікт соціально-побутового змісту: на перешкоді до одруження закоханих стоїть перспектива важкої двадцятип'ятирічної солдатської служби для нареченого й злиденної долі жінки-солдатки для нареченої. Настанови, сповнені іронії, дає мати Настя доньці: «А ти, дочко, мужику не спускай і ні у чім йому не  поважай;  коли  дурний  буде, та поїде у поле до хліба, а ти йди  у  шинок  пропивай останній шматок; пий, гуляй, а він нехай голодує; та і печі ніколи не клопочи; нехай павутинням  застелиться  піч;  от  вам  і  уся річ».

Квітка-Основ'яненко намагається полегшено розв'язати цей конфлікт, «знаходячи» нереально доброчинного хазяїна, який обіцяв героєві повісті Василю за чесну одно-дворічну роботу знайти йому за гроші заміну при рекрутському наборі. Поки Василь заробляв гроші, Маруся застудилась і померла. Повернувшись із заробітків  і  не  заставши  живою коханої, Василь іде в монастир і там з горя помирає. Отже, сюжет повісті опоетизована історія чистого й вірного кохання сільської дівчини Марусі та парубка з міських ремісників Василя; завершення сюжету трагічне.

Бажаючи показати кращі духовні риси українського трудового народу і продемонструвати високу естетичну спроможність української літературної мови на народній основі, Квітка-Основ'яненко створює яскраву картину життя, побуту, взаємин душевно багатих простих лю дей. Головні персонажі уособлюють ідею про високі моральні чесноти трудового народу; ідучи за традиціями сентименталізму, письменник наділяє Марусю і Василя надмірною чутливістю та душевною вразливістю, вводить у повість мотиви віщування серця, смерті з туги за коханою. У зображенні Марусиного батька, заможного селянина Наума Дрота, виявилося прагнення Квітки показати життя кріпака у прикрашеном у  вигляді.

Василь, як і Маруся, змальований ідеальним як зовні, так  і внутрішньо. Він чесний, скромний, щирий у почуттях, добрий, працьовитий, розумний. А що вже дотепний: «на вигадки, на прикладки поперед усіх: тільки його й чути, від нього весь регіт іде». Проте лукавства в жартах  Василя  немає.  І до танців,  і до  розмов,  і до роботи    до всьо- го він здатний. Такого хлопця поважають дорослі (бо й він їх шанує), з  таким  хочуть  дружити  молоді,  такого  наслідують дітлахи.

Василь сирота, бідний, працює в місті свитником. Його воля і розумові здібності виявилися в тому, що він швидко навчився в купця гра моти. І натурою своєю цей парубок надзвичайно чутливий. Як побачив він Марусю під образами у труні, «закричав жалібно, застогнав, поблід як смерть та тут же і впав,  мов  неживий...».  Надмірна  вразливість  мало не довела  його  до самогубства,  коли  він  довідався  про  смерть коханої.

Мова Василя перенасичена пестливими словами: «Марусенько, моя лебідочко,  зіронько  моя,  рибочко, перепілочко!»

На  образах  Марусі  та  Василя  позначився  вплив   сентименталізму.

В  українській  літературі  сентименталізм  поєднувався  з реалізмом у  повістях  Квітки-Основ'яненка   «Сердешна  Оксана»,  «Щира любов», «Маруся»;  деякі  елементи  сентименталізму  знаходимо  в  «Енеїді»   та «Наталці  Полтавці»  Котляревського,  в  «Гайдамаках»   Шевченка.

Особливістю мови повісті «Маруся» є розчулений тон розповіді про зустрічі закоханих, розлучення, смерть Марусі, горе її нареченого та батька. Наприклад: «Зосталася Маруся сама, схилила головоньку на білу ручку, а слізоньки з очей так і капотять!» Ще один приклад: «Отак- то вони в останні часи розмовляли і обоє плакали безперестанно! А як же прийшло зовсім прощатись, так що там було!.. Коли вже і старий Наум так і хлипа, як мала дитина, а мати, глядячи на сльози та на тугу  Марусину,  аж  злягла,  так  що  про молодих  і казати!..»

Сентименталізм відкинув і класицистичні канони композиції. Твір будується тепер не за правилами суворої логічності та пропорційності, а досить вільно. У творах сентименталістів поширені ліричні відступи. Нерідко  відсутні  в них  класичні  п'ять елементі в сюжету.  Посилюється в сентименталізмі роль пейзажу, який виступає засобом вираження переживань і настроїв персонажів. Пейзажі в сентименталістів здебільшого сільські, вони зображають сільські кладовища, руїни, мальовничі куточки,  які  мають викликати  меланхолійні настрої.

Сентименталізм демократизував мову художнього твору вона стає зрозумілішою для широких верств населення. Мовні засоби сентименталістів мали викликати зворушення до зображуваного. Таку роль виконують, наприклад, пестливо-зменшувальні слова в повісті Г. Квітки- Основ'яненка «Маруся».