Барка Василь

                          (1908 - 2003)

                                                     

16 липня 1908 Народився у селі Солониці Лубенського повіту Полтавської губернії (тепер Лубенського району Полтавської області).

Батько відбув звичайну службу в козачих частинах і російсько-японську війну.

1916 Батька взяли на російсько-німецьку війну.Він звільнився покаліченим (його з вибуху присипало землею: мав пробиту ногу і зрушений хребет). Лікування електрикою коштувало тоді дорого і забрало гроші з проданого наділу.

Переїхали в місто. Жили в сараї на дворищі купця другої гільдії — в нього батько колись, ставивши хату, купував будівельний матеріал. Батько взяв на виплату хатку на узліссі, за містом. Нас в родині було три брати; всі вчилися в духовному училищі («бурсі»). Не було грошей платити за навчання в гімназії, а в духовному училищі, згідно з давнім привілеєм, діти з «козачого сословія» могли вчитися безкоштовно.

В роки громадянської війни Батько працював спершу як тесляр в артілі «Увечный воин»; потім став брати на обробіток і догляд запущені сади — за третину врожаю

1928 Виїхав з України до на Північного Кавказа

1930 Збірка віршів «Шляхи».(в Харкові)

1932 Збірка віршів «Цехи».Оружився.Син Юрій народився 1933 року восени

Був у Франції, потім переїхав у Америку.

1951 Роман «Рай»,виданий в Америці

1963 «Жовтий князь»

1968 «Вершник неба».Переклав Шекспірового «Короля Ліра»

Його літературна спадщина, крім рукописів, які з великим трудом вдалось зберегти і примістити в УВАН в Нью-Йорку, це понад 20 книг поезій, романів, повістей, есеїв, перекладів, літературної критики. В місті Рівному, у видавництві «Діва» в 1998 році появилась книга «Портрет», автором якої є письменник Микола Вірний-Француженко. Це велика, солідна праця, в якій подано біографію Василя Барки, перелік його творів та їх оцінку літературознавцями.

Творчості Василя Барки притаманна глибока християнська релігійність, часті посилання на Біблію, для видання якої він присвятив багато праці. Йому завдячуємо мовну редакцію, літературне опрацювання «Об'явлення» («Апокаліпси») на підставі давньо-грецьких джерел. Це найповніше ілюстроване видання, що появилось в 1963 році в Римі. У поезії Василя Барки часто знаходимо біблійні мотиви, які у високомистецькій формі віддзеркалюють події з історії українського народу, зокрема його трагедію під час Великого голоду

11 квітня 2003 Василь Барка останні три роки хворів, розбитий паралічем, немічний, втративши сили з надмірної праці. Самітній, в старечому домі, серед чужого оточення помер, як нуждар і каліка. Він любив оселю «Верховина», власність Українського Братського Союзу, де серед гірської природи прожив 32 роки, де написав більшість своїх творів.

                                                                         

16 липня 1908 — у селі Солониця Лубенський район Полтавська область, народився Василь Костянтинович Очерет. Село невелике, примітне тільки старовинною церквою, валами — рештками козацького табору Северина Наливайка — та широкими солончаками поблизу: звідти в час біди люди, приходячи за десятки верст, брали «ропу» замість солі; можливо, так було з вікопомної давнини.

Батько відбув звичайну службу в козачих частинах і російсько-японську війну. Сім'я переїхала на відкритий степ, приблизно за п'ять верст від міста (Лубні), розміщеного над річкою на горах, так що здалеку видно було позолочені башні його церков. В степу, від великого шляху Лубні — Ромодан, ночами звертали напасники до самотньої оселі — грабувати. Батько відганяв; стрілянина часом тяглася до ранку. То перші враження неспокійного побуту. На прохання свого молодшого брата, щойно одруженого, батько помінявся з ним наділами: відступив йому вибудувану садибу з великим садом, а перебрався на порожню ділянку за дванадцять верст від міста і там знов почав будівництво. Нова оселя постала недалеко від хуторця Миколаївки. Внизу, при згір'ях, світилось проточне озеро. А по другу сторону — степ із козачими могилами і якимись давнішніми; з кам'яними статуями на верхах. В хуторі була трикласна початкова школа — я відвідував її. Перше мистецьке враження: мандрівний диякон-живописець на замовлення батька намалював на великому аркуші покрівельного заліза — ікону «Моління про чашу»: Христос біля скелі, серед смутних дерев Гетсиманського саду. Образ займав усе покуття хати.

Перша світова війна

Батька взяли на російсько-німецьку війну. 1916 року він звільнився покаліченим (його з вибуху присипало землею: мав пробиту ногу і зрушений хребет). Лікування електрикою коштувало тоді дорого і забрало гроші з проданого наділу. Переїхали в місто. Жили в сараї на дворищі купця другої гільдії — в нього батько колись, ставивши хату, купував будівельний матеріал. Батько взяв на виплату хатку на узліссі, за містом. Нас в родині було три брати; всі вчилися в духовному училищі («бурсі»). Не було грошей платити за навчання в гімназії, а в духовному училищі, згідно з давнім привілеєм, діти з «козачого сословія» могли вчитися безкоштовно.

В роки громадянської війни, при постійних змінах влади, «бурса» діяла. Режим, з крайніми формальностями, був суворий. Часті кари, методи навчання (з російської граматики, латині, початкової математики) — традиційні, з перевагою муштри. Школярі надолужували своє — відчайним босяцтвом; при ньому, звичайно, руйнувався настрій справжньої побожности. Переформувалася бурса в трудову школу: спершу — в старому будинку. Викладач математики давав читати класичні українські книжки. Школа перейшла в новий будинок; там нові вчителі навчили нас безбожництва.

Батько працював спершу як тесляр в артілі «Увечный воин»; потім став брати на обробіток і догляд запущені сади — за третину врожаю. Раз ми доглядали сад вдови; її чоловіка, старшину з армії УНР, під час вечірнього відходу з міста, при наступі червоноармійців, вбито на брамі. Вдова весь час носила чорний одяг — в жалобі по ньому. Одного дня, коли я стеріг сад, вона дала переглядати дві книги: «Гайдамаки» Шевченка — з ілюстраціями Сластіона і «Божественну комедію» Данте — з ілюстраціями Доре. «Гайдамаки» прочиталися легко, з цікавістю; але «Божественна комедія» зосталася більшою частиною незрозуміла, тільки чудові ілюстрації ввели в цілий світ надзвичайних подій і запам'яталися назавжди: так само, як постійні розмови батька з його приятелями — про його улюблену книгу, «Апокаліпсис», про значення приходу кожного ангела і кожного звіра.

Батька мобілізували і поставили інструктором в майстернях, що виробляли спорядження для коней (постачалася сідлами та уздечками армія Будьонного). Одного разу в потязі, коли відправляв сідла, — занедужав на тиф, після якого почалися ускладнення. Вже помирав, і його віднесли в мертвецьку (колишня часовня в кінці двору при лікарні), але талановитий молодий лікар Котляревський, з єврейської родини, прибувши після навчання, пішов на огляд і завернув його нари назад.

Коло двох років батько лежав недужий. Була нужда і голод. Тоді я помандрував найматися на працю по селах і приносив «натуральний» заробіток. То гіркий час; але воднораз — добра школа побуту, школа життя з багатствами народних говірок. Повно драм людських. Живі перекази. Щедра природа. Різноманітність селянських характерів. Хоч робота тяжка: від сонця до сонця. Неділями ж пасучи коні в степах, багато читав; приносив книги з міста, позичаючи в приятелів. В останню зиму наймів почав ходити в школу до міста — за вісім верст. Вставати доводилося рано: зробити що треба і встигнути до школи, хоч би й наставали сніжні бурі. Зворотна дорога бувала і в темряві; і треба було впоратися коло коней і волів.

Вища освіта

Повернувся до міста зовсім; скінчив «трудову школу». Поступив на учительські курси, що перетворилися на педагогічний технікум. Помилково вибрав собі математику і фізику як фах: можливо, через вплив найстаршого брата. Він пізніше став фахівцем — автором першого в СРСР підручника фотограметрії, виданого картографічною управою Совнаркому в Москві, і професором математики в Новосибірському університеті: приїжджав туди з підполяр'я, де був головним інженером аерофотознімання на все побережжя Льодовитого океану.

Середульший брат став теж інженером: був начальником устаткування ливарного цеху, що його ж будував, — в Дніпродзержинську, в великому заводі.

Найстарший брат, Олександр, працював до кінця життя як інженер.

Середульший, Іван, здійснив новий життєвий поклик: прийняв сан священика. Хоч був на рік старший, ми разом відвідували класи сільської школи і Духовного училища в місті. Він в юні роки любив бути служкою в храмі; все пригадую його в стихарі, з свічкою — в Братській церкві, коли служили, приїжджаючи, митрополит В. Липківський і єпископ Ярещенко, надзвичайний проповідник, що приваблював мене в двадцятих роках. Хоч то вже був час втрати віри: так сталося зо мною; але брат зберіг її* (*Чутка про насильницьку смерть брата і матері не потвердилась).

Мене тоді цікавили соціальні науки. Вивчав марксизм — з бажанням збагнути глибини цього вчення: студіював його «клясиків». Але хмарні теорії не могли задовольнити серця. В той час популярним ставав бухарінський стиль — з ідеалом ліберального соціалізму, скажім, як в реформах Дубчека для сучасної Чехо- Словаччини. Зацікавили праці Богданова; його «Емпіріомонізм» і «Тектологія», приступні для читача в 20-х роках, становили міст для переходу до концепції модерної доби: в зв'язку з працями філософів і фізиків Віденської школи.

Тоді гриміла літературна полеміка, прапороносцем якої став Микола Хвильовий. Але, признаюсь, була мені якась стороння; бракувало там шукання глибинних сторін справи, і весь час виходив назверх таки спрощений концептивний позитивізм, переборений тільки в кінці полеміки — в проголошенні гасла про «романтику вітаїзму». Зате праця Юринця про Тичину дуже тоді сподобалась; він, походячи з Галичини, як і Курбас, був мислителем — енциклопедистом, що докладно знав розвиток європейської поезії. Його монографія на той час була новістю, приводила до оригінальних висновків про багатосторонній стиль «кларнетиста» Тичини. Було в мене тоді благоговіння перед нашим мандрівним філософом XVIII століття, Сковородою (походив з моєї Лубенщини); і я не бачив тоді достатньої причини, чому так полемісти з Відродження 20-х років здебільшого «звисока» ставилися до нашої старовинної класики. Для мене, цілковитого сковородинця, близько підійшов Достоєвський, предмет величезного ентузіязму, — і в ті роки, і пізніше. З рідного письменства були кумирами — звичайно, крім Шевченка, — на першому місці Іван Франко: особливо його проза, після нього Коцюбинський, Стефаник.

Закінчивши педагогічний технікум, після всіх драм і конфліктів став учителем математики і фізики, але слабим, в неповній середній школі. Послали в дуже глуху Сьому Роту, шахтарський «посьолок», що одночасно числився як село Нижнє, за якусь версту від шахти «Тошківка»: між високими крейдяними горами і нижчими — із звичайних скель, на березі Дінця. Сьома Рота, лежачи в міжгір'ї, втопала або в чорний дим від шахти, або в білу куряву, несену з крейдяних верхів'їв.

Нещасливі випадки в підземеллі, пияцтво і «поножовщина» були звичайним явищем, і завжди вранці на вулицях знаходили трупи. Учні спочатку ставилися вороже до нових вчителів, але скоро привикли і були дуже милі.

Довелося 1928 року виїхати поспіхом з України, властиво — тікати: через конфлікти з місцевими партійними керівниками. Пристав на Північному Кавказі, що тоді разом з Кубанню входив до РРФСР (як і тепер).

Здавна приманював Кавказ; і Кубань була омріяною землею. Там скінчив філологічний факультет, зрікшися попереднього фаху, для якого не годився. Вже на Донбасі, в одинокості, брався перечитувати модерністичні вірші; вивчав їх напам'ять, передусім — вірші Тичини. А тепер, згадуючи життя біля Дінця, складав і сам лірику. Послав перші вірші Тичині, і, — на моє радісне здивування! — він надрукував їх в «Червоному шляху», найбільшому в той час періодичному журналі в УРСР. (Тичина редагував відділ поезії).

Літературний дебют

1930 року вийшла моя перша збірка поезій: «Шляхи» в Державному видавництві в Харкові, тодішній столиці. Рання авторська надія була гвалтовно обламана жахливо напасницькою рецензією, сам заголовок якої відбиває весь її зміст: «Проти класово-ворожих вилазок в поезії». Друкувалася вона на всю сторінку в столичній «Літературній газеті»; містила неправдиві закиди. Я тоді був цілковито лояльним громадянином і зовсім не думав про «вилазки»; тільки хотів знайти образи для виразу якоїсь яскравої сутности з подій життя. Газета обвинуватила в злочинних речах, зокрема — в спробах відновити релігійний «пережиток капіталізму», хоч я теж і цього не робив, а тільки будував символічні картини з подихами вічних сил, що діють над обмеженою реальністю видимого. Найгостріше обвинувачення було — що я нібито хотів віршами повідомити пресу на Заході про фізичну ліквідацію «служників культу», але насправді я тільки подав експресіоністичний опис того, що діялося під час антирелігійного карнавалу, коли артисти на платформах зображували священика, патера і равина, ведених під скісний гостряк гільйотини. Навіть провідний вірш з ортодоксальною думкою не врятував збірки, і довелося на зборах «РАПП»-у без кінця «каятися». (РАПП: Російська Асоціація Пролетарських Письменників; мала українську секцію, до якої я належав). Додалося також обвинувачення в «буржуазному націоналізмі».

«Цехи»

Зрештою, вирішила письменницька управа: треба скласти «виробничі», «трудові» поезії, відвідуючи завод «Красноліт» і частково працюючи там. Я так і зробив. Виникла збірка «Цехи», видана 1932 року також в Харкові — в ЛіМ-і (Література і Мистецтво).

Рецензія в «Літературній газеті» була прихильна — з тією ідеєю, що автор виправляється і зростає свідомість. Але я вже не мав надії; хоч і цілком щиро писав на сюжети «виробничі», але відчував: більше не зможу так писати. Напроти того, як я хотів писати і міг, — не можна було. Замовк. Вибрав добровільну поетичну німоту — замість писати, до чого серце не лежало. Настало безмовне десятиліття: аж до приходу німців. Але дома, пізніми вечорами, часто писав вірші; вони майже всі пропали під час війни. На Кубані тоді була «українізація» — передусім для міста, єдиного великого міста-столиці, що серед українського населення козачої области зрусифікувалося було більш як наполовину.

Приїжджав Скрипник, член ЦК ВКП(б), і заохочував до здійснення справи, схваленої на самому московському «олімпі». Ми з одним приятелем, лінгвістом, плекали тоді «страшну таємницю»: мрію про з'єднання Кубані і України — для здійснення принципу справедливости. Обидва були цілком лояльними громадянами і гадали, що при радянському ладі можливо перебороти болючі розриви, проведені через український народ при «проклятому» «царизмі». Про це ми згадували з ним через тринадцять років, під час війни — вже на Заході. Але сила «культу особи» подавила справедливість; Кубань і досі відірвана від основної маси українців. Хоч ми самі часто руйнували свій життєвий стан.

Напади комсомольців за «Шляхи» і навіть за другу збірку в студентський час були надто гострі. Коли ж проголошений був вільний конкурс в аспірантуру і я його витримав, то напади за кожен вислів змусили покинути український відділ і перейти на більш нейтральний відділ історії середньовічних західньоєвропейських літератур. Але цей відділ проваджений був російською мовою. Так скінчились мої можливості писати українською мовою і вивчати українську літературу.

Через півтора року в Кремлі, з наказу Сталіна, проголосили похід проти «українізації» і зліквідували її на Кубані. Деякий час я мав додаткову працю в художньому музеї: як науковий робітник (складати каталоги, тексти «етикеток», планувати експозицію, досліджувати експонати, що зоставалися в «фонді» через невизначеність). Воднораз працював над розділами з фахових аспірантських курсів. Дослухував аспірантські курси в Москві вже пізніше; тоді ж вибрав тему дисертації: про співвідношення реалістичності і фантастики в стилі «Божественної комедії» Данте.

В музеї служба скінчилась катастрофою з відданням під суд. Хоч достатніх причин до того не було; я з фонду, визначивши дані про картини, включив в експозицію естамп Дюрера: «Чоловік смутку» (бичування Христа), копію А. Іванова (автора «Явління Христа народові») — з картини Веронезе «Пієта», гарні копії з Рафаелевої «Мадонни з святим Георгієм»; з «Ночі» («Різдва») Кореджіо; та ряд інших картин, справжньої мистецької вартости, з релігійними сюжетами. Для суду формула обвинувачення була: «контрреволюційне оформлення художнього музею». Тільки коли раптом в Кремлі змінився тон і почались нагінки на «спрощенців», що збіднюють збірки класичного малярства в музеях, — прийшов і мій порятунок. А з свіжих курсів, що слухав їх в Москві: від професорів Пурішева, Поспєлова, Дератані, Шіллера* (*Професор, однофамілець класика), і особливо з бесід з Джівелеговим, — я дістав значну обнову і вкріплення в суто гуманітарному напрямку думки.

Через чотири роки, протягом яких читав курс історії середньовічних літератур на філологічному факультеті (Північний Кавказ, де і вчився попереду), — я закінчив дисертацію і захистив її в Москві. Це було якраз в день миру з Фінляндією, коли вперше зняли затемнення і багато людей з академічного кола прийшло на захист. Потім, з літа того року, була хвороба (легені і серце); на весну одужав.

Друга Світова Війна

Почалась війна — я з багатьма іншими попав до так званого «народного ополченія»; міг звільнитися через нездоров'я, але не захотів, вважаючи, що повинен виконати обов'язок. Ми відбували військовий вишкіл і справляли протиповітряну службу на покрівлях високих будинків: на випадок, коли падатимуть запальні бомби. Потім забрали нас в казарми і почали готувати як партизанський загін — в запілля німців.

Проте наступ німців був такий швидкий, що нас відправили до польових окопів і приєднали до регулярної військової частини. В ніч на 10 серпня 1942 року німці раптово змінили напрямок наступу — тоді нас дуже швидко повели: їм назустріч, переймати біля річки. На жаль, через непідготованість (в багатьох гранатах, наприклад, не було капсулів-детонаторів: забули видати) і через невдалий маневр командування, все закінчилось м'ясорубкою. Після удару осколком в голову, коли вже плече було пробите кулею з танкового кулемета, я втратив свідомість. Опритомнів, добувсь до городів на околиці і заліз в покинуту хатку; вся ліва сторона гімнастьорки була закривавлена і прилипала.

Увечері розбудили люди, що жили в хатці, — вони днями ховалися в «щілинах» (траншеях). Передягли в робітничий одяг. Другого дня я попросив сусіда, що навідався, — помогти мені дійти до річки: хочу переплисти на другий берег Кубані. Випросив у господарів гумову подушку: надути її перед тим, як піти в воду, — течія великої річки дуже швидка і з водоворотами: навіть не кожен здоровий міг переплисти. Але якраз на березі стояли колони німецьких танків; довелось вертати звідти.

Більш як місяць потім хворів і не міг ходити. Плече все гнило, і голова тьмарилась; медикаментів не було ніяких. Я жував цибулю і часник разом, робив «котлету» і прикладав: зрештою почало гоїтися. За довгі тижні господарі натерпілися; бо на брамі, як і скрізь по місту, висіли великі німецькі об'яви: тим, хто ховається після побоєвища, і власникам будинків — розстріл на місці. Боялись люди, але не викинули лежачого на вулицю. Одночасно з радянських літаків скинуто об'яви: всі, хто зостався живий при німцях після побоєвища, проголошувалися «ізменнікамі родіни». Ця об'ява безмежно обурила. Чоловік опинявся між двома смертями, викреслений із живих. То була доля дуже багатьох і куди гірша від моєї і зачепила мільйони людей. В той час вирішився мій цілковитий розрив з режимом.

Коли зміг ходити, господарі відвели до порожньої кімнати — в будинку недалеко від вокзалу. Там були добрі знайомі. Виздоровівши, працював при свічній фабриці, в лабораторії. Коли звільнили, — бо старий віск і стеарин скінчився, а нового не було, — став працювати коректором, одночасно і справляв мову, в українській частині газети «Кубань», що тоді почала виходити. Вернулася дружина з сином: їх евакуювали були разом із шкільним персоналом на Кавказ (дружина з фаху вчителька, а потім вчилась в театральному інституті). Німці захопили частину евакуйованих і завернули назад. Дружина — черкешенка (адигейка); ми одружилися 1932 року влітку; син Юрій народився 1933 року восени, під час великого штучного голоду на Кубані. Голод забрав багато жертв; на самій Україні коло семи мільйонів, на Кубані приблизно півтора мільйона — з трьох з половиною чи чотирьох.

Німці проголосили евакуацію всіх мужчин; забув, здається, до 55 років; поліція вишукувала — хто зостається. Ми від'їжджали 29 січня 1943 року; всі говорили: це на тиждень-другий, скоро повернемось. Було холодно і сніжно. Небагато хто зважувався брати сім'ю в відкриті зимові степи з хуртовинами. Я теж покинув місто сам.

Потяг скоро став. Ішли пішки: частину дороги відбули на тягарівці (підвозив німець, що відправляв великі електромотори). Дістались на «чушку» — заміновану по боках смугу широчиною понад десять метрів, а довжиною, мабуть, чотирнадцять кілометрів, — точно не пригадую! — вона врізається в води Азовського моря в напрямку до кримського берега, до Єнікале, де було колись турецьке укріплення. Морська течія несла масу криги: ми по ній настилали дошки і йшли до чистого місця: зустріти який-небудь катер. З людей, що переходили попереду, багато згинуло. Пізно ввечері пощастило переїхати — ми заробили переїзд, розвантаживши будівельне дерево з пароплавика і перенісши його по дощаній дорожці на морі — до пристані на вістрі «чушки».

Другого дня німці вистроїли нас як полонених; дали по житній буханці на двох і колоною повели на вокзал; погрузивши в товарні вагони, повезли через Крим і далі — через Україну, на відкритих платформах при лютому морозі і вітрі, з зупинкою в Кривому Розі.

Пішки переходили ми через Дніпро, при Дніпрельстані, що його тоді ремонтували італійці. Далі зупинка була в Білій Церкві, Києві, Варшаві (тут «санітарна обробка»); і зрештою прибули в Берлін. Там потрібен був коректор до друкарні українського видавництва, і його адміністрація дістала дозвіл взяти мене. З категорії «остарбайтерів» не звільнили урядовці Остміністеріюму, але дозволили не носити нашивки «ОСТ».

Жив я в кімнатці при самому приміщенні видавництва. Берлін тоді вже починав горіти під бомбардуваннями, і я одночасно виконував протипожежні обов'язки в приміщенні. Після лютости фронтових просторів і жорстокости німецького врядування на Сході — надзвичайно вразив характер життя в самій Німеччині: люди в основній множині своїй чемні і уважні, феноменально працьовиті і тверді в обіцянках, спочутливі, невтомні в збереженні чистоти і ладу: це було величезне добре відкриття для мене — там, серед звичайного населення, в таких незвичайних обставинах палаючого Берліна, я знайшов мою омріяну «фавстівську» Європу.

Німці в переважаючій масі своїй були огірчені всією воєнною авантюрою нацистів. Хоч зустрічалися дуже жорстокі: передусім наглядачі таборів; вони цькували псів на наших «остівців», женучи на роботу, і били в кров. Вже не казати про кацети — з їх людоїдськими ладами. Весь Берлін горів все дужче; повітряні атаки бували вже вдень і вночі. Бомби двічі розбивали приміщення видавництва; все горіло від фосфору до — кінця. Переїхали на околицю міста. В ці роки (від 1943-го) я знов почав постійно писати вірші. Життя на «граничних ситуаціях», читання нових книжок, недоступних раніше, передусім — релігійних, відвідування церкви, а найбільше довгі роздуми на самоті зовсім змінили погляди.

Втеча на Захід

Найдорогоціннішим придбанням була Біблія в перекладі Куліша: її подарував визначний наш артист-маляр Едвард Козак. Я й тепер бережу її. Писав я також есеї: частину їх включив тепер в книжку «Земля садівничих» (недавно надрукована). Почалась евакуація з Берліна. Вірші я переписав дуже дрібно, щоб тримати в кишені і не загубити. Вночі, після бомбардування, виїхав до Ваймара і там жив з багатьма нашими земляками в Гердер Шуле; спали на долівці. Там зустріли ми перші американські танки, що займали місто. Але скоро Тюрінгія віддана була до радянської зони; довелося відходити далі на захід. Пішки пройшов біля 1000 кілометрів. За місяць мандрівки часом підвозило авто, що здобули наші земляки. В дорозі ховалися від ловців з репатріаційних комісій: вони виглядали на всіх перехрестях. Ночувати доводилося то в сіні, то на долівці в порожній школі, то в куренях за селами, а іноді німці гостинно приймали в свої доми.

Зрештою перед очима — Авгсбург. Там знайшлося пристановище на околиці, на терені покинутого цегляного заводу, в широчезній ямі, де в бараках розміщався український табір. Місця вільного не було. З дощок я збив низенький ящик і там ночував. На зиму табір переселили американці в гарні будинки Сомме-касерне: почався більш упоряджений побут.

В роки життя в таборі «ДіПі» я писав вірші, есеї; склав роман «Рай» — він, щоправда, весь пройнятий гіркотою тодішнього стану і полемічністю напівприречених — під постійною загрозою видачі; це зрушило розповідні лінії в творі, писаному в коридорі на підвіконні, бо в невеличкій кімнаті з ліжками в два поверхи було надто тісно і шумно. Вірші, переважно серед природи, за межами табору, складалися більш незалежними. Табір переведено в Ляйпгайм. Але деякий час я прожив, виїхавши звідти, в Нойбурзі, біля Дунаю. Вернувшися в Ляйпгайм, дістав повідомлення на виїзд за океан.

Маючи розбите здоров'я, боявся їхати в Америку: в ній можна було в той час знайти тільки важку працю, як писали наші земляки, і я не був певен, чи витримаю — не звалюся. Тому згодився на пропозицію молодших людей* (*Упівці — з ОУН (р)): пішки перейти «на чорно» кордон Франції; там запевнена праця викладача в українській школі, недалеко від Парижа. Я з днів своєї юности був «парижоман»; найбільш любив французьке мистецтво і перекладав французькі вірші. Піша авантура була дуже тяжка, з ночівлями на мокрій лісній глині в гірських лісах, під дощем, з безконечними сліпими мандрами. Французька поліція зловила в потязі, що йшов на Париж. Нас судили і посадили до в'язниці. Я не мав вибору і йшов без найменшого недоброго наміру, без жодної прихованої цілі, просто — з відчаю, як рятується людина, що позбавлена роками всього, хотіла кудись вибитися з останньою іскрою надії: про творчість.

Околиця моєї улюбленої «Прекрасної Франції» обернулася в той час вкрай брутальною процедурою допитів, яка не була пропорційна до порушення закону, в чому я з супутниками дійсно завинив. Але суддя з Саарлянда був дуже добрий чоловік, з мудрою стриманістю — він «припаяв» небагато. Ми з ним, при всій великоторжественій обстанові його місця, високо на горі: місця сторожа законів, одягнутого в мантію, — навіть трохи «поторгувалися» про термін ув'язнення. Я йому доводив, що перехід кордону не такий вже і великий гріх, бо, зрештою, в вічности неба над нами немає кордонів між країнами чи зонами — американською, французькою тощо. На це пан суддя резонно відповів мені, що, на жаль, ми живемо не на небі, а на землі, і за такі речі, які я з супутниками вчинив, таки належиться тюрма. Коли ми відсиділи в якійсь старій фортеці, нас відвезено до кордону і випущено.

Еміграція до Америки

Пізніше в табір прийшов офіційний дозвіл на в'їзд до Парижа, але я мав велике огірчення від руїни найомріянішого образу мого життя. Вирішив їхати до Америки: надіючись, що там знайдеться місце під сонцем і що, можливо, така судьба написана чоловікові на огняних зорях; як кожному своя. І не помилився. Вже в Ляйпгаймі почав нову книжку лірики, що її продовжив під час переїзду до Америки і що дістала назву «Океан» (І ТОМ; початок його в німецькому перекладі вийшов під назвою «Трояндний роман»).

В Америці, під час тодішнього безробіття, спершу топив паровики огрівання в підвалах, возячи вугіль тачками; потім мив стіни, вікна і підлоги в шпиталі католицького монастиря Святого Хреста. Деякий час працював над історією української літератури, при видавництві «Пролог»; до друку встиг приготувати частину праці — вона появилася під назвою «Хліборобський Орфей, або Клярнетизм», — коли вже я відійшов від видавництва. Літо прожив в монастирі отців Василіян, біля океану в Гленкові; працював над поемою. Був хворий; вернувшися в місто, написав книжку «Правда Кобзаря», опрацьовував її в Таннерсвілі, в Кетскільських горах: в домі приятеля, визначного артиста-маляра Л. Кузьми.

З його родиною ми літом жили на верхів'ях гір, в лісі, кладучи на ніч камені під голови. Він там малював свої магічно-реалістичні краєвиди, як і його дружина — його учениця. Я теж пробував малювати, але більше працював над II частиною «Океану». Потім склав повість «Жовтий князь» в основі — події 1933 року). Опрацьовував її, як і «Океан», в горах, на оселі «Верховина»: власність Братського союзу робітників-українців. Повість вийшла друком 1963 року. Це — моя друга прозова річ; перша, «Рай», видана в Америці 1953 року.

Збірка невеликих релігійно-філософських есеїв, більша частина яких ішла в радіо «Свобода» як серія «Недільних розмов», — вийшла в світ під заголовком «Вершник неба». Книга вибраних поезій «Лірник», що обіймає вірші, написані за 25 років, появилась на моє шістдесятиліття: 1968 року. Декілька років був редактором українського відділу радіо «Свобода» в Нью-Йорку; через нездоров'я мусив відпроситися (клопіт з недугою очей і кровоносних судин). Переклав Шекспірового «Короля Ліра»; мав на меті деяку обнову стилістичних строїв української літературної мови. Переклад був прийнятий до друку в літніх числах журналу «Сучасність» (Мюнхен) і вийшов потім окремою книжкою.

Перед тим переклав «Апокаліпсис»: для українського видання Біблії (в Римі). Закінчив строфічний (віршований) роман «Свідок»: чотири п'ятсотсторінкові томи. Інші твори, видані або підготовані до друку:

«Кавказ» (судьба імперії), драматична поема, чотири томи;

«Океан», лірика, три томи;

«Судний степ», епічна поема, один том — присвячена до тисячної річниці хрещення України-Руси;

«Царство», псалмічні сонети, один том;

«Лірник», вибрані вірші і поеми, два томи, друге видання;

«Душі едемітів», роман;

«Спокутник і ключі землі», роман — з українського побуту в Америці;

«Земля садівничих», антологія есеїв про мистецтво і літературу, два томи;

«Господар міста», п'єса («Мертвий кут» української номенклатури).

Моя біографія, супроти звичайного життєвого становища, склалася невдало. Але так чоловік часом звільняється від того, що в'яже зв'язками, незгодженими з вільним висловом почування і думки в образі простої і доброї краси, що її треба з постійними трудами шукати. Хоч вона всюди заключена, як в зернині, в правді — з неї розкривається для кожного, і життя дістає виправдання при всіх незлагодах.

Творчість

Його літературна спадщина, крім рукописів, які з великим трудом вдалось зберегти і примістити в УВАН в Нью-Йорку, це понад 20 книг поезій, романів, повістей, есеїв, перекладів, літературної критики. В місті Рівному, у видавництві «Діва» в 1998 році появилась книга «Портрет», автором якої є письменник Микола Вірний-Француженко. Це велика, солідна праця, в якій подано біографію Василя Барки, перелік його творів та їх оцінку літературознавцями.

Творчості Василя Барки притаманна глибока християнська релігійність, часті посилання на Біблію, для видання якої він присвятив багато праці. Йому завдячуємо мовну редакцію, літературне опрацювання «Об'явлення» («Апокаліпси») на підставі давньо-грецьких джерел. Це найповніше ілюстроване видання, що появилось в 1963 році в Римі. В поезії Василя Барки часто знаходимо біблійні мотиви, які у високомистецькій формі віддзеркалюють події з історії українського народу, зокрема його трагедію під час Великого голоду. Ось лише два рядки:

Моляться соняшники: Грім на хмарі Біблію читає… тополя пошепки: страшний який твій плач, Ісає! Моляться соняшники. Голод; мати немовля вбиває… тополя закричала: он який мій рай, Ісає!

За романом «Жовтий князь» вийшов також французькою) О. Янчук створив фільм «Голод-33».

Автор книги «Портрет» стверджує, що «в Україні видають повільною чергою твори одного із найбільших українських поетів модерністів XX століття — Василя Барки».

Поезія Василя Барки — це віддзеркалення його глибокої християнської релігійности і етики, це мова його серця. Тому й основні прикмети його характеру — це незвичайна доброта і скромність, гуманність і побожність, толерантність і пошанування думки другої людини, беззастережне визнання вчення Біблії.

Поезія Василя Барки, з погляду звичайного читача — це мережаний килим, часто незбагненного взору, це гаптовані рушники, ткані різнокольоровими нитками-словами. Озвучення, музичне оформлення, мелодійність і чистота вислову, композиція новотворів, як наслідок творчого процесу, власна інтерпретація мови народу — це складові компоненти поезії Барки. В післямові до збірки поезій «Білий світ» мовиться: «Поезія Барки — це суцільний переклад дійсности на мову серця». І далі: «В поезію Барки треба вчитатися і головне — вчутися, і тоді ми побачимо світ його очима, і станемо від цього напевно душевно багатші, змістовніші, глибші, світліші». Бути в товаристві В. Барки — це була велика приємність. Його всесторонні знання всього, чим багате людство, не мали меж. А тому кожна розмова з ним ушляхетнювала людину.

Василь Барка останні три роки хворів, розбитий паралічем, немічний, втративши сили з надмірної праці. Самітній, в старечому домі, серед чужого оточення помер, як нуждар і каліка. Він любив оселю «Верховина», власність Українського Братського Союзу, де серед гірської природи прожив 32 роки, де написав більшість своїх творів.

Відомі твори

«Шляхи» 1930, збірка віршів.

«Цехи» 1932, збірка віршів.

«Рай», роман, виданий в Америці в 1951.

«Океан», роман.

«Жовтий князь», повість, вийшла друком в Америці, в 1963.

«Король Лір», переклад з англійської.

«Апокаліпсис», переклад для українського видання Біблії.