Тексти / Аудіо  Укр.письменники Теорія літератури Конспекти уроків / тести Презентації На допомогу учням

Народна казка — найдавніший вид казок. Їх особливістю є відсутність особи автора. Народні казки — це витвір усього суспільства. Звичайно, що кожна казка в основі має розповідь, яку розповіла певна людина, але з з того часу ця казка як правило переказується великою кількістю людей і досить сильно змінюється.

Усіх героїв народних казок  можна умовно поділити на 3 групи — Злотворці, Знедолені, Добротворці.

1.  Злотворці — це ті, що роблять зло. Кривдять чи беруть в полон людей (Кощій Безсмертний, Одноокий людоїд, Баба-яга, кобиляча голова, мотив змія, змій 3, 9, 10, 12-головий, мачуха, пан, та інші). Ці образи бувають реалістичними (в соціально-побутових казках), алегоричними (в казках про тварин) та фантастичними (в чарівних казках).

2.  Знедолені — це жертви злотворців. Вони або займають пасивну позицію, або чинять активний опір.

3. Добротворці — це богатирі, чарівники та їхні помічники: наречені, пророки, домашні і дикі звірі (образи помічників-звірів виникли під впливом анімізму — одухотворення навколишньої природи і тотемізму — вірування у спільне походження). Нерідко у певних істотах ми зустрічаємо віддзеркалення мрій людини про полегшення праці в усіх сферах трудової діяльності (наприклад Вернидуб, Скороход). Добротворці часто наділяються, велетенською силою (одною рукою виривають дерева). Цей засіб називається гіперболізацією (перебільшення). Нерідко долати перешкоди добротворцям допомагають чарівні символічні предмети, як то чоботи-скороходи, скатертина-самобранка, шапка-невидимка та ін. І звичайно майже кожний богатир-добротворець має коня. Кінь був завжди вірним товаришем кожного воїна та не замінимим помічником у господарстві. Мабуть тому у деяких оповідях персонажі отримують як подарунок кінське волосся, яке повинно допомогти їм.

Казки мають декілька особливостей, на які варто звернути увагу. Так, наприклад, у казках завжди зустрічаються числа 3,7,9,12 (відгадати 3 загадки, 3 випробування, 3 брати, 12 голів у змія). Ці числа вважалися у слов'ян магічними. Вони створюють динамічну ритміку оповіді, та сприяють запам'ятовуванню казки. Дуже цікавими є також зачин та кінцівки казок: «Був-не-був, та кажуть люди, що був», «А вони й досі живуть, хліб жують і постолом добро возять». Вони називаються формулами початковими (ініціальними) та кінцевими (фінальними).

Виділяють три основних види казок: казки про тварин, чарівні казки, та соціально-побутові казки.

Казки про тварин — це казки, в яких головними героями є тварини — лісові та домашні, а також птахи та комахи. В образах тварин ми бачимо алегорію, тобто ці казки мають виразний соціальний підтекст. В цих казках ми бачимо звірів за суто людськими справами: вони воюють, обирають царів, судяться та ін. Ці казки висміюють людські недоліки та пороки такі, як заздрість, агресивність та жадоба. Розповідаючи про пригоди тварин, ці казки «підморгують одним оком на людей».

Чарівні казки породжені в докласовому суспільстві, пов'язані із світоглядом, звичаями та обрядами наших далеких предків. Головні герої, як правило, виявляються в двобої з темними силами (Ольдеквіт, Ох, відьми), які зазнають неминучої поразки. Головними героями як правило є богатирі, наділені неймовірною силою. Чарівні казки чітко підкреслюють перевагу добра над злом.

Соціально-побутові казки сформувалися за часів феодалізму.


Міф (від грец. Μύθος — казка, переказ, оповідання) — оповідання про минуле, навколишній світ, яке описує події за участю богів, демонів і героїв та історії про походження світу, богів і людства. Міфи характерні для первісних народів, що перебували або перебувають на стадії дораціонального, дофілософського і дорелігійного мислення. Окремі міфи складаються у міфологію того чи іншого народу, яка лежить в основі характерного для нього світогляду.

У буденній сучасній мові слово «міф» часто використовують для позначення популярного, хоча й помилкового твердження.


     Образне слово слово, яке допомагає створити художній образ — яскраве відображення  за допомогою порівняння, означення чи перенесення ознак з іншого предмета, витвореного уявою поняття про предмет, явища життя.


 Термін «Фольклор» запропонований у 1846 р. археологом У. Дж. Томсом. Офіційно прийнятий англійським Фольклорним товариством у 1879 р. В літературі слов'янськими мовами з'являється в 80— 90х pp. XX ст.  В сучасній науці єдиного загальновживаного значення терміна «Фольклор» немає. Розрізняють фольклори автентичний, дитячий, міський, календарнообрядовий, селянський, родиннообрядовий, весільний тощо. Фольклор досліджує спеціальна наука — фольклористика.


     Фольклор (від англ. folklore, букв. — народна мудрість, народне знання) — міжнародний термін, який позначає народну культуру (в усьому розмаїтті її видів); поезія, музика, театр, танець, архітектура, образотворче й декоративно прикладне  мистецтво, які створюються та побутують у народі, зберігаючись у його пам'яті, і за традицією, іноді через століття, передаються від покоління до покоління усно або іншими комунікативними засобами, переважно неписемними.


Легенда – це поетична оповідь про яку-небудь історичну подію, усне народне оповідання про чудесну пригоду, котра сприймається як достовірна. Легенда - приблизний синонім поняття міф; епічна розповідь про те, що відбувалося в незапам'ятні часи.

Переказ - більш або менш вірогідна розповідь про минуле, яку передають звичайно в усній формі.


Літературна казка — це авторський художній твір, прозовий або віршовий, заснований або на фольклорних джерелах, або цілком оригінальний; твір переважно фантастичний, чародійний, у якому змальовуються неймовірні пригоди вигаданих або традиційних казкових героїв. 


Інтонація (від латинського intonare означає - голосно вимовляю) -основний виразний засіб усної мови, що включає логічні наголоси і паузи, підвищення і зниження тону, зміна темпу читання (швидке, повільне читання), вираз різних почуттів: радості, смутку, захоплення, обурення і так далі.

Для того, щоб виразно прочитати текст, спочатку необхідно обов'язково визначити і зрозуміти його сенс, виділити в ньому головне і правильно розставити логічні наголоси і паузи. Тільки тоді виразне читання буде з особливою силою впливати на слухачів. При цьому настрій і розуміння прочитаного буде виражатися у вашій інтонації.
 

Інтонація завжди пов'язана з розумінням тексту і залежить від глибини проникнення в його зміст, від того, наскільки яскраво ви представили в своїй уяві описані події та героїв.
 

  Мова автора – це мова розповіді й опису, прямої храктеристики, авторських відступів, а також це мова ліричного героя ( в її особливостях, інтонаціях, емоційному забарвленні виразно виступає образ автора, виявляється його ставлення до дійсності).

  Мова автора  характеризується індивідуальним стилем, який виявляється в особливостях манери автора, особливостях використання ним лексики народної мови, своєрідності образних висловів, синтаксичної будови речень. Все це становить творчу своєрідність.

Мова письменника зумовлена і розвитком літературної мови і особливостями стилів, характерних для літературних напрямів, для тих чи інших літературних шкіл.

  Мова персонажів – є важливим засобом типізації та індивідуалізації, тобто характеристики героїв. Людям різних епох, соціального стану, місцевості, віку і т.д. властиві певні особливості. Вони виявляються і в складі лексики, і у фразеологічних зворотах, і у характері  інтонації, і у вимові слів, звуків і т.п. (наприклад: І.Котляревський “Наталка Полтавка”). Індивідуалізація мови стосується і епічних, і драматичних творів. Письменник намагається знайти в мові різних людей характерні для них риси і художньо це відтворити. У зв,язку з цим важливу роль відіграють у художніх творах діалоги, внутрішні монологи. Кожен персонаж твору характеризується також і особливостями своєї лексики, а саме: загальнонародними словами, діалектизмами, професіоналізмами, характерними фразеологічними зворотами, улюбленими висловами, приказками  тощо.


Портрет у літературі — один із засобів художньої характеристики, який полягає  у тому, що мимоволі письменник розкриває типовий характер своїх героїв і висловлює своє ідейне ставлення до них через зображення їх зовнішності:  постаті, особи, одяг, рухи, жести і манери

Віршована мова — ритмічно організоване мовлення, здійснене на основі конкретно-історичної версифікаційної (силабічної, силабо-тонічної, тонічної, коломийкової) системи, відмінне від прози. Найчастіше використовується в ліриці.


     Рима в непарних рядках чоловіча (бувá — сховá), а в парних — гіпердактилічна (кíшечкою — усмíшечкою).
Закінчення рядка не залежить від того, яким розміром написаний вірш; дактилічні рими є не тільки у віршах, написаних дактилями; так само чоловічі — не тільки в ямбічних і анапестних рядках, жіночі — не тільки в хореїчних та амфібрахічних. Закінчення віршового рядка часто не збігається з видом стопи, якою складено рядок.
Не часто трапляються вірші, в яких усі клаузули були б одного виду. Згадаймо початок відомого вірша Шевченка:
 
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині —
Однаковісінько мені.
 
Тут чергуються жіночі рими (будý — забýде) з чоловічими (нí, чужинí, менí) і дактилічною (однаковíсінько), і вірш не звучить монотонно.


Рима (гр. rhythmos — мірність, сумірність, узгодженість) — суголосся закінчень у суміжних та близько розташованих словах, які можуть бути на місці клаузул або перебувати в середині віршового рядка. Інакше кажучи, — це співзвучність закінчень слів у віршових рядках, яка охоплює останній наголошений голосний і наступні за ним звуки. 
Закінчення віршового рядка, починаючи з останнього наголошеного складу, називаєтья клаузулою (лат. clausula — кінцівка, замикання). Таким чином, співзвучні клаузули утворюють риму. При цьому слід мати на увазі, що рима — явище звукове, а не графічне: в ній збігаються звуки, а не букви.


                             Функції рими:
1) підсилює зміст, ідейне й емоційне звучання вірша, бо слова, включені в риму, самим своїм місцем у рядку привертають до себе особливу увагу читача;
2) створює багатий звуковий повтор, який посилює музикальність віршованої мови;
3) є важливим елементом ритму у віршах, оскільки чітко підкреслює завершеність кожного віршового рядка, що є одиницею ритму;
4) має велике композиційне значення, бо за допомогою рим віршові рядки об’єднуються у строфи.
В. Маяковський писав: «Рима вертає вас до попереднього рядка, примушує згадати його, змушує всі рядки, що оформляють одну думку, триматися купи.


Види рим
За частинами мови
За характером закінчень рядка
За місцем голосу
граматична
неграматична
точна
неточна
чоловіча
жіноча
дієслівна
прислівникова
дактилічна
гіпердактилічна
іменникова


Способи римування
РИМУВАННЯ
cуміжне 
ааbb
четвертне
аааа
 
перехресне
аbаb
потрійне 
ааа
кільцеве 
аbbа


Походження термінів «чоловіча» і «жіноча» рима пов’язане з французькими прикметникам, що в чоловічому роді мають наголос на останньому складі (vif — живий), а в жіночому наголос падає на передостанній склад (vive — жива), бо «е» на кінці глухе. Походження термінів «чоловіча» і «жіноча» рима пов’язане з французькими прикметникам, що в чоловічому роді мають наголос на останньому складі (vif — живий), а в жіночому наголос падає на передостанній склад (vive — жива), бо «е» на кінці глухе.


Окситонною (чоловічою) називається така рима, в якій наголос на останньому складі (чужинí — менí); ця рима має сильне звучання. З особливою силою і експресією звучать чоловічі рими у Бажана:
Козак на північ прудко мчить,
Козак не хоче відпочить.
Копито сніг примерзлий б’є,
Луною дзенькіт оддає.
Безлюддя й пустка навкруги.
Кошлаті гачарі. Сніги.
(М. Бажан. «Гонець»).
Цей чотиристопний ямб з чоловічими римами звучить і уривчасто падає, як удар меча, що вражає свою жертву. Пружність, енерґія і звучне одноманітне падіння його надзвичайно гармонує з зосередженим почуттям, незламною силою могутньої натури й трагічним становищем героя твору.

Парокситонною (жіночою) називається така рима, в якій наголос на передостанньом складі (бýду — забýде). Жіноча рима надає закінченню рядків м’якого звучання. Вірші з жіночими римами, не маючи наголосів на кінцях рядків, можуть завдяки цьому набувати певної співучості.
Наприклад:
 
Тихий сон на горах ходить,
За рученьку щастя водить.
І шумлять ліси вже тúхше,
Сон мені квітки колúше.
Спіть, мої дзвіночки сúні,
Дикі рожі в полонúні!
(О. Маковей. «Сон»). 
 
      

Дактилічною         називається така  рима, в якій наголос падає на    третій    від    кінця     склад (вíченьки — нíченьки). Дактилічна рима надає віршеві ще повільнішого характеру, ще в більшій        мірі      відчувається співучість   вірша.    Наприклад:
 
Гори багрянцем кривавим спалáхнули,
З промінням сонця західним прощáючись,
Так моє серце жалем загорíлося,
З милим, коханим моїм розлучáючись.
(Леся Українка. «Східна мелодія»).

Гіпердактилічною    називається така  рима,  в  якій  наголос   падає на  четвертий  або  п’ятий від кінця склад     (кíшечкою — усмíшечкою). До  цієї рими вдаються тільки тоді, коли      треба      надати      віршеві особливої  повільності. Наприклад:
Як була я молодою  преподобницею
Повісила фартушину над віконницею.
 (Т. Шевченко. «Гайдамаки).
    
Цікавий приклад гіпердактилічної рими з вірша Дм. Білоуса «Лука  лукавий»:
Він мурличе, бува,
Ходить кíшечкою.
Кусь — і зубки схова
За усмíшечкою.

За́гадка (від слова «гадати» — думати, вгадувати, загадувати) —жанр усної народної творчості, дотепне запитання, часто у віршованій формі; є в фольклорі всіх народів світу.

Загадка — це художнє алегоричне  зображення якоїсь істоти, предмета або явища шляхом несподіваного зближення її з іншою істотою, предметом або явищем.

Хитромудре запитання зазвичай має просту  відгадку. Народність жанру підкреслює побутова тематика багатьох загадок, етнічність — часта прив'язка до побуту і реалій життя конкретного етносу, особливості його ментального, матеріального і духовного розвитку, специфіка образного мислення тощо.

Особливим різновидом загадок є ребус.

Загадки характеризуються яскравою пластичною образністю, багатством алітерацій та асонансів, вишуканою поетичністю:

Через Дунай глибокий

Біг кінь білобокий,

Як упав, заіржав —

Білий світ задрижав (гроза, грім).




Явища природи:


Людина:


Рослинний і тваринний світ:

            Вдень мовчить, а вночі кричить              (Сова)

Духовне життя людини:

Трудова діяльність, предмети            побуту, знаряддя праці:


Загадки можуть мати           національні образи:


Прислів'я та приказки — короткі влучні вислови, які образно та лаконічно передають нащадкам висновки з життєвого досвіду багатьох поколінь предків. Вони є узагальненою пам’яттю народу та результатом його спостережень над життям і явищами природи, що дає змогу молодому поколінню формулювати погляди на етику, мораль, історію й політику.

Прислі́в'я — мала форма народної поетичної творчості, короткий, ритмізований вислів, що несе узагальнену думку, висновок, іносказання з дидактичним ухилом.

При́казка — жанр фольклорної прози, короткий сталий образний вислів констатуючого характеру, що має одночленну будову, нерідко становить частину прислів'я, але без висновку, і вживається в переносному значенні. Зміст її, на відміну від прислів'я, не має звичайно повчального характеру, їй властива синтаксична незавершеність. Досить часто це вкорочене прислів'я, наприклад: «як сніг на голову», «вивести на чисту воду», «лисячий хвіст», «вовчий рот», «собаку з'їв».



Акровірш  (грецьк. akros — зовнішній, крайній, лат. versus — повтор, поворот) — поетичний твір, у якому початкові літери кожного віршового рядка, прочитувані зверху вниз, розкодовують слово чи фразу, присвячену певній особі або події. Зародився в античну добу, побутував в часи еллінізму, Ренесансу, бароко, в період нової та сучасної літератури. В Україні відомий від XVI ст. (присвята-сентенція в латиномовнїй "Еклозі" Г.Чуя). Значна частина А. українських поетів доби бароко, серед яких найпомітнішим є Іван Величковський, опублікована у збірниках "Аполлонова лютня. Київські поети XVII-XVIII ст." (К.,1982), "Українська література XVII ст." (К.,1987) та ін. У XIX ст. чимало оригінальних А. створив Л.Глібов. Приклад А. — сонет А.Казки "Буря":

Хуртовина скажена в'ється в полі.
Аж свище вітер. Вже нема доріг.
Й провідний дзвін ніхто б учуть не зміг,


Жадання повний вдома буть, — ніколи!
Инакше, як до хаоса сваволі,
Вести не може божевільний сніг.
Елегій чарівних та знання любих втіх

Уже не знати нам у сніговім околі.
Кривавий розіп'явсь над світом смог,
Розпуста з голодом ведуть танок...
А нам?.. Чи жде нас де краси країна?
І глас роздавсь, мов великодній дзвін:
"
Надії промінь я — не труп, не тінь,
А край краси і правди — Україна!"

Подеколи аналогічну функцію у вірші, названому Іваном Величковським "пресікаємим", виконують кінцеві літери (телевірш) або внутрішні (мезовірш):МногАя із не сущих созда сей твоРенІА

ДадІм херувимськую тому піснь хВАленія.

МАю миру дати Радость І соділовати слАдость.

Підкреслені літери означають: МАРІА ДІВА МАРІА. Такий вірш ще називається акромонограмою (грецьк. akros — зовнішній, крайній; monos — один; gramma — знак, літера). О.Квятковський вживає цей термін у значенні "зіткнення" (анадиплосис).
 


      Порівняння (лат. comparatio) - словесний вираз, в якому уявлення про зображуваний предмет конкретизується шляхом зіставлення його з іншим пред­метом, таким, що містить у собі необхідні для конкретизації уявлення ознаки в більш концентрованому вияві. На­приклад, в уривку з вірша В. Стуса: «У цьому полі, синьому, як льон, // де тільки ти — і ні душі навколо, // уздрів і скляк — блукало серед поля // сто тіней. В полі, синьому, як льон» — уявлення про синій колір поля конкретизується шляхом зіставлення його з льоном, в якому ознака синяви виявлена в концентрованішій формі. Порівняння має три­членну будову:

1)     те, що порівнюється, або «предмет» порівняння (лат.comparandum),            

2)     те, з чим порівнюється, «образ» (лат. comparatum),                                

3)     те, на основі чого порівнюється одне з іншим, ознака, за якою відбувається зіставлення (лат. tertium comparationis).
Наприклад, у порівнянні з вірша М. Костомарова «Брат з сестрою»: «Сія дівка не наймичка, // Пригожая, як панночка, // Молодая, як травиця, // Рум'яная, як зірниця, // Із далекої чужини, // 3 козацької України...» — «предмет» порівняння— «сія дівка»; образ порівняння — «панночка», «травиця», «зірниця»; ознака зіставлення — характерні риси дівчини «пригожа», «молода», «рум'яна».                     

                                                                                                                                 

Літо́пис — історико-літературний твір у Київській Русі, пізніше в Україні, Росії та Білорусі, в якому оповідь велася за роками. Назва походить від структури літопису, де статті починались зі слів «в літо». Літописи — визначне явище духовного, суспільно-політичного і літературного життя народу. У них розповідається про походження східних слов'ян, зародження у них державної влади, про політичні, економічні та культурні взаємини їх між собою та з іншими народами тощо.

Літописи — цінне джерело для дослідження вітчизняної історії з давніх часів до XVIII ст. включно. Вони є важливими пам'ятками літератури. Велике значення літописи мають для вивчення історії української літературної мови. Мова більшості літописів книжна, близька до народнорозмовної.


Тон́ічна систе́ма віршува́ння (грец. τόνος — наголос) — система віршування, яка ґрунтується на сумірності наголосів у віршорядках (ізотонізмі), а також на їх варіативній різномірності — впорядкованій і невпорядкованій.

Кількість наголосів визначає розмір віршорядка: він може бути двічі, тричі і т. д. наголошеним. Найчастіше спостерігаються рядки з трьома та чотирма— система віршування, ритміка якого заснована на повторенні приблизно однакової кількості наголосів у віршованих рядках. Поділ віршованого рядка на стопи відсутній. Ритмічність досягається за рахунок сильного наголосу на окремих словах, ритмоутворювальних пауз і рим.


Драматичний твір – це наголосами. Ненаголошені та напівнаголошені слова виконують лише допоміжну й варіативну роль у витворенні тонічного розміру. 


Системи віршування: метрична, силабічна, тонічна та силабо-тонічна. Метричне віршування — віршування, в якому ритм створюється закономірним чергуванням довгих і коротких складів у рядках. Вірші читаються під музичний акомпанемент чи співаються. Рими в них відсутні. Метричне віршування бере початок з античної літератури, тому його називають античним. Віршовий розмір називався метр. Метричне віршування, крім античної, застосовувалося в тюркомовному, а також арабському, перському, частково індійському віршуванні.

Силабічне віршування — система віршування, в якій віршований ритм створюється повторенням однакової кількості складів у рядках, рівноскладовістю. У віршованих рядках переважно по тринадцять, іноді одинадцять складів. Римування парне. Рими здебільшого жіночі. Силабічне віршування було поширене в українській поезії з кінця XVI — серед. XVIII ст.

Силабо-тонічне віршування — система віршування, у якій віршовий ритм створюється і повторенням однакової кількості складів у рядку, і чергуванням наголошених і ненаголошених складів. У віршовому рядку виділяємо стопи. Силабо-тонічне віршування в українській літературі бере початок з другої половини XVIII ст. і понині, це система віршування є панівною у нашій поетичній творчості.

Тонічне віршування літературний жанр, в якому автор зображує тогочасну дійсність, життєві реалії через мову та вчинки персонажів.  

                    

 


        Драма (гр. йгата — дія) — літературний рід, у творах якого, призначених для вистави на сцені, явища життя й характери розкриваються в розмовах та дії персонажів. Основні особливості драматичних творів: єдність дії та слова; зображення персонажів через їхні вчинки, поведінку, висловлювання; відтворення подій як живого процесу; наявність ремарок; призначення для вистави на сцені; поділ тексту на дії, картини, яви; діалогічна форма.
Літературні дослідники відзначають два типи драми:          

        1. “Арістотелівська”, також часто можна почути назву “закрита”.Зміст цього типу полягає в тому, що читач розкриває характерні риси героїв через їхню поведінку та вчинки. Характерна побудова композиції: зав’язка, розвиток дій, кульмінація та розв’язка.Зразки закритої драми можна зустріти у творчому доробку ще античних письменників, наприклад, Евріпіда або Софокла. Арістотелівська драма була надзвичайно поширена в часи класицизму, в епоху просвітництва. У ті часи у подібному жанрі працювали Корнель, Расін, Шіллер, Лесінг. Серед  світових прозаїків 19 століття можна виділити твори Гюго, Байрона, а серед українських – Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Островського, Карпенка-Карого та Франка.                               

       2. “Неарістотелівська” або “відкрита”драма.Письменники, які працювали у  такому жанрі, часто надавали творам елементи інтелектуалізації змісту. Найяскравіші представники саме цього жанру – Брехт, Хікмет, Куліш та Кочерга.Але крім цього поділу існує ще й інший, а саме поділ на ліричну драму та трагікомедію.  У першому випадку автор робить величезний акцент на внутрішньому світі героїв, описує їх почуття, страждання, радість або смуток. Також присутні асоціативні зв’язки, велика кількість художніх засобів, які додають твору естетичної довершеності. У цьому жанрі працювали титани української літератури: М. Старицький “Чарівний сон” та Леся Українка “Одержима”.У трагікомедії автор виносить на розгляд читацької аудиторії внутрішню боротьбу та конфлікт особистості. Часто головний герой прагне втілити у життя весь свій творчий потенціал, але це зазвичай об’єктивно неможливо.

Головною ознакою драматичного твору є мова персонажів. Це ключова частина тексту. Персонажі художнього твору можуть обмінюватися думками, виражати своє ставлення, почуття або просто вести монолог із самим собою.

  

        Гіпербола (грец. hyperbole – надлишок, перебільшення; від hyper – через, понад і bole – кидок, метання) – стилістична фігура явного і навмисного перебільшення, з метою посилення виразності і підкреслення сказаної думки, наприклад «я говорив це тисячу разів» або «нам їжі на півроку вистачить».


     Е́пос (грец. epos — слово, оповідання) — різновид літературного (поряд з лірикою і драмою) роду, що оповідає про події, які нібито відбувалися у минулому (немов здійснювалися насправді і згадуються оповідачем). Епос охоплює буття в його пластичній об'ємності, просторово-часовій довжині і подійовій насиченості (сюжетність). Виникає у фольклорі (казка, епопея, історико-героїчні пісні, билина). До 18 століття епос був головним жанром  літератури.

Епос — епічна поема. Джерело її сюжету — народний переказ, образи ідеалізовані й узагальнені, мова відбиває відносно монолітну народну свідомість, форма віршована («Іліада» Гомера, «Енеїда» Вергілія).

У 18-19 століття головним жанром стає роман. Сюжети запозичаються переважно із сучасності, образи індивідуалізуються, мова відбиває різко диференційовану багатомовну суспільну свідомість, форма прозаїчна.

Стародавні жанри епосу — повість, оповідання, новела. Прагнучи до повного відображення життя, епічні твори тяжіють до об'єднання в цикли. На основі цієї ж тенденції складається роман-епопея. Види епосу: Епопея, поема, роман, великий епос, ліроепічна проза.


Повість це великий за обсягом твір, у якому детально розповідається про багато подій із життя дійових осіб.

У повісті зображено багато подій із життя героїв, спосіб викладу розповідний, є докладні описи й розповіді про події та персонажів, прозова форма. Повість може бути соціально-побутовою, історичною, науково-фантастичною, пригодницькою.


Пригодницька повість це твір, у якому зображені непередбачені, несподівані події, що трапляються з героями.

Пригодницький твір має складний,заплутаний сюжет, із героями трапляються цікаві, часом неймовірні пригоди, вони опиняються у складних життєвих ситуаціях, з яких, звичайно ж, виходять переможцями. Пригоди можуть бути значні, як у творі «П’ятнадцятирічний капітан» Жюля Верна, або звичайні, які часто трапляються з дітьми у повсякденному житті, як-от у «Тореодорах з Васюківки».


Персоніфікація (лат. persona — особа та facerе — роблю) — уподібнення неживих предметів чи явищ природи людським якостям; вид метафори, що сприяє поетичному олюдненню довколишнього світу:

Ой, не крийся, природо, не крийся,

Що ти в тузі за літом, у тузі... (П. Тичина).



Лі́рика (грец. lyrikós — лірний; твір, виконаний під акомпанемент ліри) — один із трьох, поряд з епосом та драмою, родів художньої літератури та мистецтва, в якому у формі естетизованих переживань осмислюється сутність людського буття. У переносному значенні лірика може означати ліричнийнастрій або стиль (емоційно-забарвлений, хвилюючий, чутливий, схильний до вираження роздумів, почуттів, переживань).

Терміном лірика позначають також певний віршовий твір або сукупність творів, що відповідають високим естетичним критеріям, переважно невеликих за обсягом, але містких за полісемантичним змістом, окреслюваних своїми формотворчими гранями у багатьох жанрах (балада, елегія, епістола, ідилія, етюд,монолог, мадригал тощо).

Подеколи лірика умовно розмежовується на громадянську, пейзажну, інтимну, філософську тощо, хоч насправді всі ці групи наскрізь інтимізовані. Однак переживання і думки, виражені у ліричному творі, не ототожнюються з постаттю автора, з його внутрішнім світом, для цього запроваджується поняття його ліричного «Я» — так званого ліричного героя, на підставі якого витворюється цілісне уявлення про творчість поета.

Ліричний герой пояснює специфіку ліричного характеру у всьому багатстві проявів душевного життя, узагальнює досвід художнього світосприйняття та творчого чину. Стосунки між автором та ліричним героєм рахуються як зв'язки між прототипом та створеним на його основі художнім образом.

Лірика — не синонім поняття «поезія», вона наповнює його естетичним змістом, який можна назвати «аристократизмом духу», що спонукає людський геній до осягнення ідеалів краси та істини.


Види лірики:

Жанри лірики:


Метафора - переносне значення, натяк, перенос прямого значення до непрямого, по подібності понять.

Метафора - це слова в переносному значенні.

Метафора - один з різновидів лексико-семантичного способу словотвору, тобто перенос назви з одного предмета на іншій на основі подібності: 1) зовнішніх ознак, 2) структурного, 3) функціонального.

Метафора – це літературознавче поняття. Метафора – це троп, тобто якийсь образ, заснований на вживанні слів у переносному значенні. Зміст метафори як тропа в тому, щоб підсилювати емоційну виразність мови. Метафора являє собою перенесення властивостей одного предмета на іншій за принципом їх подібності.

Приклади метафор: «золоте волосся», «сонячна посмішка».


Епітет — образне означення, влучна характеристика особи, предмета або явища, яка підкреслює їх суттєву ознаку, дає ідейно-емоційну оцінку: сонце золоте; ясні зорі; тихі води.


Оповідання - невеликий за розміром прозовий художній  твір, в якому описується одна  чи кілька подій у житті героя та задіяний малий період часу. Оповідання належить до малої форми епічного роду літератури.

Для оповідання властива здебільшого невелика кількість дійових осіб, стислі описи та характеристики героїв

Теорія літератури 5 клас 6 клас 7 клас 8 клас 9 клас 10-11 клас Літературні  терміни Літературні  стилі

Головна

Укр. мова

Укр. літ-ра

Позакл. заходи

Методика

Кл.керівник

Медіатека

Фото

Відео

ЗНО